— Гаразд, — каже на мій подив.

Я був упевнений, що вона відмовиться.

— Хороша дівчинка. Тут є знайома місцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навіть сісти ніде.

Опускаю голову під пронизливим вітром, який щойно здійнявся, кидаючи нам в обличчя колючий сніг, обіймаю її за плечі, спрямовуючи до маленької бічної вулички.

Щойно ми пройшли крізь вітражні двері пабу, я зраділа, що вирішила не відмовлятися від випивки. Тут і заспокійливий аромат вугілля, що палає в каміні, і вощені меблі, і темно-зелені шкіряні дивани, глибокі й комфортні. Усе це — для довгого відпочинку за склянкою. Крім нас, тут лише старий зі шпигунським джек-расселом. Це один із тих непретензійних пабів «З кінця світу», про які знаєш, що вони не міняються десятиліттями. Добре облаштована барна стійка обрамлена червоними кам’яними плитками та міддю.

— Склянку червоного? — питає Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього свої сумки з покупками. — Іди знайди місце біля вогню, а я принесу напої.

Я обираю найкращий диванчик у цьому місці, найближчий до теплого каміна. Падаю на нього та запихаю сумки під стіл, вибираюся з вологого зимового пальта, вішаю його на стовпчик збоку від дивана, щоб трохи прогрілося. Пригадую, як у дитинстві ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вішалкою додатковий радіатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплі куртки.

— Вино для леді, — жартує Джек. Він з’явився зі склянкою глибокого рубінового кольору та з пінтою пива. За моїм прикладом, повісив пальто на інший стовпчик, вийшло, ніби я помітила нашу територію, визначивши, що цей мініатюрний простір належить нам двом.

— Найкраще, що може бути взимку, — каже він, енергійно потираючи долоні перед вогнем, щоб зігрітися, потім підсувається шкіряним сидінням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пінту перед собою. — Боже, це те, що мені зараз потрібно, — робить глибокий ковток, із задоволенням облизує губи.

Вино, мов кров, зігріває мене зсередини, відчуваю на язиці багатий смак перцю та чорної смородини.

— Дякую, що ти мені сьогодні допомогла, — каже він. — Ніколи б сам такої ідеальної речі не знайшов би.

Я всміхаюся, тому що знаю, як цінуватиме Сара його подарунок.

— Вона буде просто вражена.

— Звісно, я скажу, що сам усе знайшов.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — беру ще вина, відчуваючи, як починає діяти магія алкоголю. — Що там Сара, ти з нею розмовляв?

— Не сьогодні, — хитає головою Джек. — Вона телефонувала вчора. Схоже, у повному захопленні. Майже не міг розібрати, що говорить.

Учора Сара теж телефонувала мені з бару, мабуть, одразу після розмови з Джеком. Кілька днів тому вона поїхала до своїх батьків святкувати вісімнадцятиріччя сестри.

— Вона поставила на телефон якусь нову програму, голос був, ніби вона п’яна мов чіп.

Він сміється. Половину свого пива вже прикінчив.

— Ти бачила її сестру? Коли вони разом, їх розрізнити неможливо. Два чоботи пара.

На кілька секунд відвертаюся до вогню, потім киваю.

— Я знаю. Їхнім мамі з татусем, мабуть, вистачало клопоту всі ці роки.

Джек мовчить, прочищає горло.

— Пробач, Лорі. Я не хотів… ти ж знаєш.

Він не промовляє імені Джині, але я знаю, за що він просить вибачення, та в сотий раз шкодую, що розповіла йому. Саме тому я й не кажу про це нікому. Люди вважають, що вони зобов’язані висловлювати своє співчуття чи базікати якісь банальності, коли немає нічого, чим можна було б зарадити. Я не критикую. Просто такий ось сраний життєвий факт.

— До мами на Різдво збираєшся?

Я переводжу розмову на більш безпечну тему, він явно відчуває полегшення.

— Не раніше, ніж закінчу свою останню зміну на Святвечір, — знизує плечима. — Розкрутити, згорнути. Ти ж знаєш, як воно.

Нарешті, після пари келихів червоного, я відчуваю, що розслабилася. Уже й забула, як воно добре — просто сидіти й розмовляти з Джеком.

— Ти на радіо назавжди збираєшся залишитися?

— Саме так. Я дуже люблю це, — його очі заблищали від зацікавлення. — До того ж, усім байдуже, чи ти добре причесаний, чи на тобі досі вчорашня футболка.

Я сміюся, але, попри всі спроби Джека мати вигляд laissez-faire[10], я знаю: він страшенно амбітний. Коли хлопець не поруч із Сарою, то або на тусовках, або працює, здебільшого як продюсер, хоча час від часу йому ще доводиться побути звичайним нічним діджеєм, згризаючи зуби радіоведучого. Не маю жодного сумніву: я зможу чути його голос в ефірі ще багато років, що б я не робила: чи то під ранкові пластівці, чи то перед сном. Мене чогось дуже заспокоює ця думка. А я от ніяк не просунулася зі своєю роботою в журналах. Останні кілька місяців мені було геть не до того.

Ми беремо ще напої, я починаю відчувати тепло на щоках — і від вогню, і від вина.

— Добре тут. — Я спираюся підборіддям на руку, дивлюся на нього. — Вино, вогонь. Саме те, що мені було потрібно. Дякую, що сюди привів.

Він киває.

— Як ти, Лу? Насправді, я маю на увазі. Я знаю: тобі за останні місяці добряче дісталося.

«Будь ласка, не будь таким чуйним. Ти ж мене розколупаєш». Не допомогло навіть те, що він назвав мене Лу. Тільки Сара так мене зве. І вона не знає, але єдиною іншою людиною на світі, яка мене називала Лу, була Джині. У неї, малої, не виходило сказати «Лорі» — «Лу» було простіше, то так і залишилося.

— Я в порядку, — знизую плечима, хоча все зовсім не так. — Здебільшого. Час від часу. — Дивлюсь у вогонь, відчуваю клубок у горлі. — Знаєш, таке відчуття, ніби хтось висмикнув килимок з-під ніг моєї родини. Мій тато — її наріжний камінь. Завжди ним був.

— Йому краще?

Я стискаю губи, бо річ у тім, що ми досі не впевнені в цьому.

— Трохи, — відповідаю. — Інфаркт він подолав практично повністю, але, здається, що це лише початок. У нього пхають стільки пігулок, що він хіба тільки не гримить. А бідна моя мама опікується зараз геть усім, правда. Візити до лікарів, дієтологів, консультантів — я вже не кажу про всі ці клопоти з рахунками та доглядом дому. Здається, цьому немає кінця. — Відпиваю добрячий ковток вина.

Ви знаєте, як деякі події стають перехідними сходинками від однієї частини твого життя до наступної? Я не говорю зараз про ті кроки, які ти планував робити, наприклад, поїхати з дому, почати нову роботу, одружитися з коханою людиною одного літнього дня. Я маю на увазі несподівані сходинки: телефонні дзвінки опівночі, нещасні випадки, невиправданий ризик. Так сталося, що двадцять третій день народження став такою несподіваною для мене сходинкою, яка веде геть від тих міцних основ, побудованих моїми непохитними батьками, до сипучих пісків, де вони вразливі — надто людські істоти, які потребують мене так само, як я потребую їх. Мій світовий порядок зруйновано. Я болісно реагую на кожен телефонний дзвінок, усередині постійно хлюпає вигрібна яма страху. Якби я вклала все це в одне речення, то сказала б, що відчуваю, ніби на мене полюють. Я опинилася під прицілом, чекаю на кулю, на постріл, який може чи не може пролунати, постійно біжу, оглядаючись через плече, готова до удару. Більшість ночей я бачу уві сні свою сестру: Джині сидить на батькових плечах і підбадьорює мене вигуками на моєму першому змаганні в школі, Джині міцно тримається за його руку, переходячи дорогу, а я залишаюся позаду, на іншому боці, Джині спить на татовому плечі в садку коло пабу, куди ми часто ходили в дитинстві влітку, її ніжне обличчя напівприкрите світлим волоссям.

— Я просто хочу, щоб знову повернувся мій великий сильний тато, щоб усе стало нормально, розумієш? — ненавиджу себе за ці нотки сліз у горлі, а Джек їх теж, напевно, чує.

— Ох, Лорі, — каже він, тихо, заспокоюючи мене, потім пересідає ближче й обіймає. — Бідолашна, ти така знесилена останнім часом.

У мене немає енергії навіть дратуватися на цей коментар. Та його й не заперечиш. Я до смерті втомилася. Навіть не помічала, яка виснажена від того, що мушу завжди триматися й триматися, бо інакше ніяк. Але ось тут, у цьому пабі, відгороджена від усього, я раптом відчула всю силу удару — мов лопатою по пиці. Я виснажена настільки, що, здається, розпадаюся на частини.

— Життя іноді — справжнє лайно, — каже він, а його рука, тепла й надійна, лежить на моїх плечах. — Але потім усе буде добре. Так завжди буває.

— Ти так гадаєш? Звучить по-дурному, але я зараз почуваюся, ніби скрізь провалилася. Живу тут, роботи нормальної немає. Напевно, треба мені повертатися додому. Я маю бути з батьками, допомагати мамі з усім цим.

— Не кажи так, Лорі. Ти поранена, але не знищена. У твоїх батьків усе буде добре, а вони не схочуть, щоб ти відмовилася від своїх мрій. Ти досягнеш їх, я знаю.

— Ти так гадаєш?

— Ну ж бо. Подивися на себе. Ти розумна, весела. Ти не будеш усе життя сидіти за стійкою в готелі. Пам’ятаєш, я читав кілька твоїх позаштатних статей? Ти незабаром вийдеш на прорив, я в цьому впевнений.

Я ціную щедрість його похвали, але ж знаю: він прочитав лише дві-три мої опубліковані статті, і то лише тому що Сара їх просто підсунула йому під ніс. Вона гірша за мою маму, коли мені вдається щось надрукувати — а це буває вкрай рідко.

Зараз Джек дивиться на мене, вивчаючи, так, ніби хоче сказати щось дійсно важливе.

— Я не знаю, чи колись у своєму житті зустрічав людину з такою… Я навіть не знаю, як назвати те, що в тобі є. Теплота, напевно, хоча це не досить точно. — Він ніби злиться на себе за те, що не здатний дібрати правильні слова. — Ти просто маєш спосіб бути собою, Лорі. Людям добре біля тебе.

Я така здивована, що припиняю себе шкодувати й піднімаю очі:

— Ти справді так думаєш?

— Так, — він повільно криво всміхається. — Звісно, саме так. Просто з першої нашої зустрічі.

Затамовую подих, намагаюся втримати думки в голові, але вони просочуються, мов вода крізь пальці.

— Перший раз, коли ми зустрілися, чи найперший раз?

Ох, дідько, дідько, дідько.