— Навіть рибкам в акваріумі, — шепочу я, всідаючись в авто. Не всміхаюся, щоб якось полегшити цей вираз. Бо це геть не смішно.

Він простягає водієві банкноту.

— Завезіть її додому цілою й неушкодженою, — каже він. Очі його ще кілька довгих секунд дивляться в мої очі, і він зачиняє дверцята. Я пригадую, як тоді, минулого разу, я дивилася на нього, а він зникав у ночі. Зараз усе не так. Я знаю, хто він, знаю його смак і на якусь мить прагну відчинити дверцята таксі, зупинити історію, не дати їй повторитися.

Я так не зроблю. Звісно, не зроблю. Попри цю завірюху, ніби з чарівної казки, але ж це не Нарнія. Це Лондон, реальне життя, де серце отримує удари й синці, де його кóпають і розбивають, але воно все одно якось продовжує битися. Я дивлюся, як він віддаляється, коли таксі обережно рушає крізь заметіль, — руки глибоко в кишенях, плечі — назустріч вітру. Я притискаю лоба до холодного скла, ми повертаємо за ріг, моє серце й сумління важкими каменями лежать у грудях.

Краще б я тебе ніколи не бачила, Джеку О’Маро.