2016 рік

Лист надійшов без оповіщення, без фанфар, і в мене навіть не виникло лихого передчуття. Він прослизнув у поштову скриньку та втиснувся поміж листом від доброчинного фонду «Macmillan» і рекламною листівкою нової піцерії.

Невже в наш час ще є люди, які пишуть листи? Навіть моя мама, якій сімдесят вісім років, навчилася користуватись електронною поштою, Twitter і Facebook. Правду кажучи, вона розуміється на технологіях краще за мене. Я трохи луддит[2]. І це дуже потішає моїх учнів, чиї розмови про Snapchat, закладки, теґи та Instagram звучать для мене як іноземна мова. «Я думав, що навчаю вас англійської, — частенько кажу їм, скрушно хитаючи головою. — А це якесь летюче кінське лайно. Я й гадки не маю, про що ви говорите».

Почерк на конверті мені не знайомий, а втім, останнім часом я ледве впізнаю свій власний почерк — усе через ті клавіатури й сенсорні екрани.

Я розкриваю конверт і читаю лист, сидячи за кухонним столом і потягуючи каву з чашки. Хоча не зовсім так. Я сиджу за столом і витріщаюся на лист, поки кава холоне поруч.

— Що це?

Я здригаюся й повертаю голову. До кухні, позіхаючи, тихенько заходить іще заспана Хлоя. Її фарбоване чорне волосся розпущене, розтріпана гривка пристала до чола. Вона одягнена в стару футболку із зображенням рок-гурту «The Cure», а на обличчі — залишки вчорашнього макіяжу.

— Це, — кажу я, обережно згортаючи листа, — називається листом. Колись вони слугували людям засобом зв’язку.

Вона кидає на мене зневажливий погляд і показує середнього пальця.

— Знаю, що ти щось кажеш, але все, що я чую, — це бла-бла-бла.

— У цьому й проблема нинішньої молоді. Вони не вміють слухати.

— Еде, ти заледве годишся мені в батьки, а говориш так, ніби ти мій дід.

Вона має рацію. Мені сорок два, а Хлої близько тридцяти (це тільки моє припущення. Вона ніколи не казала, скільки їй років, а я, як справжній джентльмен, не питав). Не така в нас уже й велика розбіжність у віці, але мені часто здається, що нас розділяють цілі десятиліття.

Моє волосся досі густе, і сивина трапляється лиш де-не-де, а мімічні зморшки, які колись свідчили про мою веселу вдачу, тепер вказують на мій вік. Як і більшість високих людей, я сутулюся, а мій улюблений одяг Хлоя називає «секонд-гендівським шиком». Костюми, жилетки і добротні черевики. У мене є кілька пар джинсів, але я ніколи не вдягаю їх до школи, хіба що тоді, коли хочу сховатися від усіх у своєму кабінеті. Зазвичай я завжди на роботі й часто працюю з учнями додатково навіть під час канікул.

Я міг би сказати, що чиню так, бо дуже люблю вчителювати, але ніхто не любить свою роботу аж настільки. Я роблю так, бо мені потрібні гроші. Гроші — це також одна з причин, чому Хлоя живе зі мною. Вона моя квартирантка і, хотілося б у це вірити, також моя подруга.

Правду кажучи, ми досить дивна парочка. Хлоя — далеко не та квартирантка, яку я взяв би до себе за звичайних обставин. Однак мене в останній момент підвів інший потенційний квартирант, а донька знайомого сказала, що є «одна дівчина», котра терміново шукає кімнату. Ми начебто добре ладнаємо, та й гроші теж не зайві. Як і її компанія.

Ви можете здивуватися, навіщо мені узагалі потрібен квартирант.

Я непогано заробляю, а будинок, у якому живу, залишився мені від матері, тож за мірками більшості людей маю зручне життя без потреби виплачувати іпотеку.

Сумна правда, одначе, у тому, що ми придбали будинок, коли відсоткова ставка вимірювалась у двозначних цифрах, одного разу віддавали його в заставу, щоб оплатити ремонт, а тоді знову заставляли його, щоб оплатити батьків догляд, коли його стан настільки погіршився, що ми вже не могли доглядати його самотужки.

Ми з мамою жили тут разом, доки п’ять років тому вона не познайомилася з Джеррі, життєрадісним колишнім банкіром, котрий вирішив відмовитися від усього, аби жити собі на втіху у власноруч спорудженому еко-будинку десь у графстві Вілтшир.

Я нічого не маю проти Джеррі, але й сказати, що він дуже мені подобається, теж не можу. Та схоже, він робить маму щасливою, а це, оскільки нам притаманно брехати, для мене найголовніше. Мабуть, нехай навіть мені вже сорок два роки, якась часточка мене не хоче, щоб мама була щасливою з кимось іншим, окрім мого тата. Це по-дитячому егоїстично. Та мені байдуже.

До того ж, чесно кажучи, у сімдесят вісім моїй мамі теж на це начхати. Вона, звісно, вжила інших слів, коли повідомила мені, що вирішила переїхати до Джеррі, але я прочитав між рядків:

— Я мушу втекти з цього будинку, Еде. Тут надто багато спогадів.

— Ти хочеш продати будинок?

— Ні. Я хочу, щоб він був твоїм, Еде. Потрібна лише дещиця любові, і це місце може перетворитися на чудове сімейне гніздечко.

— Мамо, але ж у мене навіть немає дівчини, що вже казати про сім’ю.

— Ніколи не пізно.

Я змовчав.

— Якщо будинок тобі не потрібен, можеш його продати.

— Ні. Просто… Я хочу, щоб ти була щаслива.

— То хто написав тобі того листа? — питає Хлоя, підходить до кавоварки і наливає собі кави у невелику філіжанку.

Я ховаю листа до кишені халата.

— Неважливо.

— О-о-о-о, загадки.

— Та які там загадки. Просто… старий знайомий.

Вона здіймає брову.

— Ще один? Ого. І звідки їх стільки набралося? Навіть не знала, що ти такий популярний.

Я суплюся. А тоді пригадую, що сказав їй про гостя, який має прийти сьогодні на вечерю.

— Не треба так дивуватися.

— Але це справді дивно. Те, що в такої замкнутої людини, як ти, є друзі, дійсно приголомшує.

— У мене є друзі тут, в Андербері, і ти їх знаєш. Ґев і Гоппо.

— Їх не берімо до уваги.

— Чому це?

— Бо вони не справжні друзі. Вони люди, яких ти знаєш усе життя.

— Хіба це не є визначенням поняття «друг»?

— Ні, це є визначенням поняття «місцевий знайомий». Це люди, з якими ти змушений спілкуватися, бо це вже увійшло у звичку, або тому що маєте якесь спільне минуле, але насправді ти не бажаєш перебувати в їхній компанії.

Вона має слушність. У дечому.

— Байдуже, — я змінюю тему. — Мені треба перевдягтися, бо я сьогодні йду до школи.

— Та наче ж канікули?

— Усупереч загальноприйнятому уявленню, вчительська робота не закінчується тоді, коли школа зачиняється на літо.

— Ніколи б не подумала, що ти фанат Еліса Купера[3].

— Я люблю його музику, — відповідаю незворушно.

Хлоя осміхається своєю химерною, трохи перекошеною усмішкою, від чого її доволі непоказне обличчя робиться гарненьким. Є такі жінки: на позір вони здаються незвичними, навіть дивними на вигляд, а тоді усмішка чи легенький вигин брови цілковито змінюють їхню зовнішність.

Мабуть, я трішки закоханий у Хлою, хоча й ніколи цього не ви`знаю. Я знаю, що вона сприймає мене радше як турботливого дядька, аніж як потенційного коханця. Я б нізащо не допустив, щоб вона почувалася незручно в моїй присутності, тому й не зізнаюся, що маю до неї якісь інші почуття, окрім дружніх. Тим більше, що в такому містечку, як наше, мої стосунки з набагато молодшою жінкою можуть неправильно зрозуміти.

— Коли має прийти твій «старий знайомий»? — питає вона, підходячи до столу з чашкою кави.

Я відсуваю стільця й підводжуся.

— Близько сьомої, — кажу я і на хвильку вмовкаю. — Можеш приєднатися до нас.

— Краще не буду. Не хочу псувати ваше возз’єднання.

— Добре.

— Може, якось іншим разом. Судячи з того, що я читала, він має бути цікавим чолов’ягою.

— Так, — силувано всміхаюся. — Цікавий. Можна й так його описати.

Дорога до школи, якщо йти бадьорим кроком, забирає в мене близько п’ятнадцяти хвилин. Такого дня, як сьогодні, — приємної сонячної літньої днини, коли з-за хмар клаптиками визирає синє небо, — прогулянка діє на мене заспокійливо. Допомагає зібратися на думці перед початком занять.

Протягом навчального року це буває навіть корисно. Багато з тих учнів, яких я навчаю в Андерберзькій академії, як-то зараз кажуть, «проблемні». У мій час їх би назвали «купкою малих засранців». Трапляються дні, коли я мушу подумки налаштувати себе на роботу з ними. А буває й так, що єдиний засіб, який допомагає мені їх стерпіти, — це невеличка доза алкоголю в моїй ранковій каві.

Як і більшість невеликих ярмаркових міст, Андербері, на погляд пересічного туриста, видається мальовничою і затишною місциною. Безліч стареньких брукованих вуличок, кав’ярень і кафе-кондитерських, а також маловідомий собор. Двічі на тиждень до нас приїжджає ярмарок. Не бракує й гарних парків та річкових набережних для прогулянок. Звідси недалеко до піщаних пляжів Борнмута і вересових пустищ національного парку Нью-Форест.

Але варто трохи придивитись, і ви побачите, що туристичними принадами все й закінчується. Більшість видів праці в містечку сезонні, тому рівень безробіття є дуже високим. Групки знуджених підлітків тиняються по крамницях і парках. Центральною вулицею гуляють із візочками неповнолітні матері. Я не кажу, що це для нас щось нове й такого раніше не було, однак подібне трапляється щораз частіше. Чи, може, це мені лише так здається. Нерідко з віком приходить зовсім не мудрість, а радше нетерпимість.

Я підходжу до воріт парку «Олд Медовз». Саме тут ми зависали в дитинстві. Відтоді він дуже змінився. Воно й не дивно. Тепер тут є новий майданчик для скейтбордистів, а дитячий майданчик, де зазвичай збиралася наша банда, тепер заграбастала нова, сучасна «відпочинкова зона» в дальньому кінці парку. Тут є мотузкові гойдалки й велика тунельна гірка, тирольки[4] і всілякі круті штуковини, про які ми в дитинстві могли тільки мріяти.

Дивно, але старий дитячий майданчик залишили, хоч він занедбаний і безлюдний. Металева драбинка поржавіла, мотузки, на яких тримаються гойдалки, поперекручувались, а колись яскрава фарба на дерев’яній обертовій каруселі позлущувалася й облізла. Подекуди її вкривають старі написи, зроблені людьми, які вже й самі не пам’ятають, чому Гелен сучка і хто обвів сердечком ім’я Енді В.