— Ти ж не збираєшся цього робити? — питаю я, вмить уявляючи собі, як усі наші плани йдуть котові під хвіст, і замість розваг, ми плентаємося за Ніккі, доки вона роздає листівки.

Вона зиркнула на мене. Її погляд чимось нагадав мені маму.

— Звісно ж, ні, дурнику, — відказала Ніккі. — Візьмемо кілька штук, розкидаємо навколо, ніби люди самі їх позбулись, а решту пожбуримо в смітник.

Ми всі засміялися. Нема нічого кращого, як утнути щось недозволене і при цьому ще й перехитрувати дорослого.

Ми порозкидали листівки, пожбурили сумку геть і пішли розважатися. «Орбітальний політ» (це було суперкльово), автодром, де Гладкий Ґев влупився в мене з такою силою, що я відчув, як хруснув мій хребет, «Космічні ракети» (доволі захопливі торік і трохи нудні цьогоріч), спіральна гірка, «Метеорит» і «Піратський корабель».

Ми їли гот-доґи, а Гладкий Ґев з Ніккі намагалися виловити гумових каченят і на власному досвіді дізналися, що приз, який отримуєш, не завжди такий, котрого хочеш, а потім заходилися сміхом і кидали одне в одного своїх маленьких недоладних плюшевих звірят.

Ми й не помітили, коли почало вечоріти. Запал і адреналін потроху випаровувалися, натомість я розумів: у мене залишилось обмаль грошей, хіба що на два-три атракціони.

Я запхав руку до кишені, збираючись витягти гаманця. Серце підстрибнуло мені до горла. Гаманця не було.

— Дідько!

— Що таке? — запитав Гоппо.

— Гаманець. Я його загубив.

— Упевнений?

— Упевнений, хай йому чорт.

Та я про всяк випадок перевірив ще й іншу кишеню. Обидві порожні. Дідько.

— Де ти бачив його востаннє? — поцікавилася Ніккі.

Я намагався пригадати. Я знав, що гаманець був у мене після останнього атракціону, бо я перевіряв. До того ж опісля ми купляли гот-доґи. Я не брав квитка на гру «Спіймай каченя», тому…

— Біля ятки з гот-доґами.

Ятка з гот-доґами розташовувалася по інший бік ярмарку, у протилежному від «Орбітального польоту» і «Метеорита» напрямку.

— Дідько, — повторив я.

— Ходімо, — сказав Гоппо. — Пошукаємо його там.

— А який сенс? — утрутився Металевий Міккі. — До цього часу його хтось уже підібрав.

— Можу позичити тобі трохи грошей, — запропонував Гладкий Ґев. — Але в мене зосталося небагато.

Я був більше ніж упевнений, що він збрехав. Гладкий Ґев завжди мав більше коштів, аніж ми. А ще він мав найкращі іграшки і найновішого, найблискучішого велосипеда. Його батько володів місцевим пабом, який називався «Буйвіл», а його мама продавала косметику «Avon». Гладкий Ґев був щедрим, але я добре знав, що він дуже хотів покататися ще на кількох атракціонах.

Я похитав головою.

— Дякую. Усе гаразд.

Зовсім ні. Я відчував, як від сліз починають пекти очі. І справа не лише в загублених грошах. Я почувався дурнем, мій день зіпсовано. Я знав, що мама розсердиться й неодмінно дорікне: «А я тобі казала».

— Ви розважайтеся, — сказав я, — а я піду до ятки з гот-доґами і пошукаю гаманця. Нема потреби йти всім.

— Супер, — відказав Металевий Міккі. — Гайда. Ходімо.

Вони повільно розбрелися по ярмарку. Я бачив, що вони відчули полегкість. Адже це не їхні гроші загубились і не їхній день зіпсовано. Я поплентався до іншого кінця ярмарку, до ятки з гот-доґами. Він був якраз навпроти атракціону «Вальс», тому я взяв його собі за орієнтир. Такий атракціон просто неможливо проґавити. Він був у самісінькому центрі ярмарку.

Звучала музика, перекручена стародавніми динаміками. Блимали різнобарвні вогники, а люди верещали, коли екіпажі дерев’яної каруселі оберталися чимраз швидше.

Я підійшов до ятки і взявся шукати, ретельно оглядаючи кожен клаптик землі. Сміття, обгортки від гот-доґів і ніякого гаманця. А чого я сподівався? Металевий Міккі мав рацію. Хтось уже давно його підібрав і поцупив мої гроші.

Я зітхнув і підвів голову. Першим я побачив Блідого Чоловіка. Це, звісно ж, не було його справжнє ім’я. Пізніше я довідався, що його звали містер Геллоран і він був нашим новим учителем.

Його важко було не помітити. Насамперед тому, що він був дуже високий і надзвичайно худий. На ньому були вибілені джинси, мішкувата біла сорочка й крислатий солом’яний капелюх. Він скидався на того співака із сімдесятих, якого любила моя мама. На Девіда Бові.

Блідий Чоловік стояв біля ятки з гот-доґами, потягуючи крізь соломинку якийсь блакитний напій, і дивився на Вальсову Дівчину.

Я теж повернув голову в той бік і спостеріг її. Я досі не заспокоївся через загубленого гаманця, але, крім того, я був дванадцятирічним хлопчиськом, у якого вирували гормони. Мої ночі минали не лише за читанням коміксів під ковдрою при світлі ліхтарика.

Дівчина стояла з білявою подружкою, яку я вже раніше бачив десь у місті (здається, її батько був поліціянтом), але я відразу про неї забув. Дуже прикро, що краса, справжня краса, заступає собою геть усіх і все навколо. Білява Подружка здавалася симпатичною, та Вальсова Дівчина — як я завжди її називав, навіть після того, коли дізнався її ім’я, — була неймовірно вродлива. Висока і струнка, з довгим темним волоссям і ще довшими ногами, такими гладенькими й засмаглими, що вони аж виблискували на сонці. Вона була одягнена в спідницю з рюшами і вільну майку з написом «Relax», з-під якої визирав яскраво-зелений ліфчик. Вона заправила волосся за вухо і на сонці зблиснула золота сережка у формі великого кільця.

Мені трохи соромно зізнаватися, що спочатку я не звернув уваги на її обличчя, але за мить, коли вона обернулася сказати щось Білявій Подружці, я анітрохи не розчарувався. Воно було до болю красиве — з пухкими губами і великими мигдалюватими очима.

А тоді його не стало.

Ще хвилю тому вона була там, її обличчя було там, а тоді почувся жахливий, оглушливий скрегіт, ніби з-під землі зі стогоном вирвався якийсь гігантський звір. Пізніше я дізнався, що так скреготнув обертовий круг каруселі, який відірвався внаслідок тривалого користування і неналежного догляду. Я побачив, як зблиснуло щось металеве, а потім її обличчя, його половину, відтяло, залишивши натомість глибочезну рану й місиво хрящів, кісток і крові. Стільки крові.

За частку секунди — я навіть не встиг розтулити рота, щоб зойкнути, — повз мене промчало щось велике фіолетово-чорного кольору. Почувся страшний гуркіт: незакріплений екіпаж із каруселі влетів у ятку з гот-доґами, посипались шматки дерева і кавалки металу. Відпочивальники кричали, тікаючи з місця трощі. Мене штовхнули — і я впав додолу.

На мене попадали інші люди. Хтось наступив мені на зап’ясток. Черевик штурхнув мене попід ребра. Я скрикнув від болю, але комусь вдалося мене підхопити й перекотити вбік. Я знову зойкнув. Біля мене лежала Вальсова Дівчина. Добре, що її обличчя прикривало волосся. Але я впізнав її за майкою і яскраво-зеленим ліфчиком, хоч вони просякли кров’ю. Ще більше крові стікало по її нозі. Гострий шмат металу розрізав їй кістку якраз під коліном. Її гомілка ледве трималася, висячи на клаптях сухожилля.

Я почав відсуватися, бо вона явно була мертва і я нічим не міг їй допомогти, — аж раптом дівчина простягнула руку і схопила мене за зап’ясток.

Вона повернула до мене закривавлене потрощене обличчя. Звідкись, із-посеред цього кривавого місива, на мене дивилось одне каре око. Інше нерухомо лежало на її посіченій щоці.

— Допоможи мені, — прохрипіла Вальсова Дівчина. — Допоможи мені.

Я волів утекти. Я хотів заволати, розплакатись і виблювати водночас. Я, певно, так би й учинив, якби на моє плече не лягла велика тверда долоня і тихий голос не промовив: «Усе добре. Знаю, що тобі страшно, але треба, щоб ти уважно мене послухав і зробив те, що я скажу».

Я обернувся. Наді мною стояв Блідий Чоловік. Якраз тоді я побачив, що його обличчя під крислатим капелюхом таке саме біле, як його сорочка. Навіть його очі були якогось туманного напівпрозорого сірого кольору. Він був схожий на привида або вампіра, і за інших обставин я б напевне його злякався. Проте тієї миті він був дорослим, а я конче потребував, щоб дорослий сказав мені, що робити.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Ед-Едді.

— Добре, Едді, тебе не поранено?

Я похитав головою.

— Гаразд. Але цю дівчину поранено, і ми маємо їй допомогти.

Я кивнув.

— Ось що ти маєш зробити… потримай її ногу ось тут, але тримай дуже міцно.

Він узяв мої руки і поклав їх на ногу дівчини. Вона була гаряча і слизька від крові.

— Тримаєш?

Я знову кивнув. Я відчував страх, гіркий і металевий на смак. Я відчував, як кров затікає мені поміж пальців, хоч я й тримав ногу чимдуж — так сильно, як тільки міг…

На відстані, набагато далі, ніж можна було судити за звуками, я чув гупання музики і радісний людський лемент. Дівчина не кричала. Вона лежала нерухомо, вчувалося лише приглушене хрипіння її подиху, і то щоразу тихіше.

— Едді, ти маєш зосередитися, гаразд?

— Гаразд.

Я прикипів поглядом до Блідого Чоловіка. Він витяг із джинсів свій ремінь. Ремінь був довгий, занадто довгий, як на його худющу талію, і мав додаткові дірки, аби пасок можна було затягнути ще тугіше.

Дивно, що в такі моменти ми помічаємо якісь дрібниці. Як-от сандалії Вальсової Дівчини. Одна з них, пластикова, рожева і блискуча, злетіла з її ноги. А ще я подумав, що вона, ймовірно, більше їй не знадобиться, зважаючи на те, що їй майже відтяло половину ноги.

— Ти зі мною, Едді?

— Так.

— Добре. Ще трішки. Ти молодець, Едді.

Блідий Чоловік затягнув ременя навколо стегна дівчини — якомога тугіше. Він був сильнішим, аніж здавався. Я майже відразу відчув, що кровотеча сповільнилася.

Він глянув на мене й кивнув.

— Можеш відпустити. Далі я сам.

Я забрав руки з її ноги. Коли напруга трохи спала, вони почали тремтіти. Я схрестив їх на грудях, заховавши долоні під пахвами.

— З нею все буде гаразд?

— Не знаю. Сподіваюся, їй зможуть урятувати ногу.

— А обличчя? — прошепотів я.