— Мій тато, — шепоче він.

— Ага.

Мій тато не плутав імен, проте іноді він називав мене просто «син», наче так я міг не помітити, що він знову забув, як мене звати.

Ґвен вмощується у візку й повертає голову до телевізора, знову поринувши у свій власний, а може, й у якийсь інший світ. Якою тонкою, спадає мені на думку, є межа між світом реальним і світом вигаданим. Хто знає, можливо, розум зовсім не втрачається, а просто перетинає ту межу й існує в якомусь іншому місці.

Гоппо сумовито всміхається.

— Може, підемо до кухні?

— Добре, — кажу я.

Якби він запропонував поплавати з акулами, я б і на це погодився, аби вибратися з тієї задушливої та смердючої вітальні.

У кухні не набагато краще. Умивальник завалено горами брудних тарілок. Кухонний стіл та інші поверхні захаращено стосами конвертів, старих журналів, пакетами соків і бляшанками коли. Гоппо нашвидкуруч прибирає на столі, та де-не-де лишаються детальки якогось старого радіоприймача чи двигуна. Я ніколи не давав собі ради з технікою, а Гоппо завжди був майстром на всі руки — умів складати й розбирати всяку всячину.

Я сідаю на старого дерев’яного стільця. Він скрипить і трохи просідає.

— Чаю? Кави? — пропонує Гоппо.

— Е-е-е… кави, дякую.

Гоппо підходить до чайника, що здається на диво новим, а з сушарки для посуду знімає дві чашки.

Насипає з банки трохи кави, а відтак обертається до мене.

— Ну? То що сталось?

Уже вкотре я знову переповідаю події двох останніх днів. Гоппо слухає не перебиваючи. Його обличчя не змінюється, поки я не доходжу до останнього речення.

— Ґев казав, що ти теж отримав листа.

Він киває і заливає каву окропом.

— Угу, кілька тижнів тому.

Він підходить до холодильника, виймає молоко, нюхає його і доливає трохи в обидві кави.

— Я подумав, що то якийсь дурнуватий жарт.

Гоппо ставить чашки на стіл і сідає навпроти мене.

— Поліція вважає, що смерть Міккі — це нещасний випадок?

Під час розповіді я не надто заглиблювався в подробиці, і тепер кажу:

— Наразі.

— Ти думаєш, що щось іще може змінитися?

— Вони знайшли в нього листа.

— Це ще нічого не означає.

— Чому?

— Тобто? Гадаєш хтось убиватиме нас, одного за одним, ніби в якійсь детективній книжці?

Правду кажучи, я не так собі все уявляв, але зараз, коли Гоппо це сказав, такий сценарій видається доволі ймовірним. І це наводить мене на іншу думку. Цікаво, чи Ніккі теж отримала листа?

— Та я жартую, — веде далі Гоппо. — Ти ж сам завважив, що Міккі був п’яний. Було темно, а на тому відтинку дороги немає ліхтарів. Напевно, він сам упав. П’яні люди часто падають у річки.

Він має рацію, проте є одне але. Завжди є «але». Причепливе набридливе слово, яке вузлом зав’язує твої кишки.

— Це ще не все?

— Коли Міккі прийшов до мене того вечора, ми говорили, і він сказав, що… що знає, хто насправді вбив Елізу.

— Брехня собача.

— Ну, я теж так подумав, але що, як він казав правду?

Гоппо відсьорбує каву.

— Ти думаєш, що «справжній» убивця штовхнув Міккі в річку?

Я хитаю головою.

— Не знаю.

— Послухай, Міккі завжди вмів заварити кашу. Таке враження, що він робить це навіть зараз, коли вже мертвий. — Гоппо замовкає. — До того ж ти єдиний, кому він розповів про свою теорію, хіба ні?

— Начебто.

— То звідки тоді «справжній» убивця дізнався про Міккі та його підозри?

— Ну…

— Або це зробив ти.

Я витріщаюся на нього.

Потьмянілі буро-червоні плями. Кров.

— Жартую, — каже Гоппо.

— Ну звісно.

Я потягую каву. Ну звісно.

Вертаючись додому від Гоппо, я витягаю мобільний телефон і набираю Хлою. У мене досі таке відчуття, ніби ми з нею ніяк не можемо поладнати. Неначе нам заважає якась нерозв’язана проблема. І мене це турбує. Окрім Гоппо й Ґева, вона чи не єдина людина, яку я можу назвати своїм справжнім другом.

Вона відповідає після третього гудка.

— Ульо.

— Привіт, це я.

— Чую.

— Могла хоча б удати, що рада мене чути.

— Стараюсь, як можу.

— Вибач за вчорашнє і вибач мою маму.

— Та нічого. Твоя мама. Твій будинок.

— Ну, мені все одно шкода, що так вийшло. Які плани на обід?

— Я на роботі.

— Он як. А я думав, що в тебе сьогодні вихідний.

— Співробітник захворів.

— Зрозуміло. Тоді…

— Я приймаю твоє вибачення, Еде. Мушу йти, у мене покупець.

— Добре. Ну, побачимося пізніше.

— Можливо.

Вона кладе слухавку. Протягом кількох секунд я дивлюся на свій телефон. Із Хлоєю завжди нелегко. Я зупиняюся, прикурюю цигарку і замислююся, чи не купити собі сандвіча по дорозі додому. А тоді ухвалюю інше рішення. Може, Хлоя й на роботі, але ж у неї мусить бути обідня перерва. Так легко вона мене не спекається. Я йду додому, беру автівку і їду в Боскомб.

Я ще жодного разу не бував у Хлої на роботі. Мушу зізнатися, що «альтернативна крамниця роково-готичного одягу» — не зовсім те місце, де мене можна зазвичай зустріти. До того ж я завжди боявся, що міг чимось осоромити її або себе.

Я навіть до пуття не знаю, де та крамниця. Протискаючись запрудженою автомобілями вулицею, я врешті знаходжу клаптик вільного місця, щоб поставити свою автівку. Крамницю Хлої, «Прикид» (символ марихуани на вивісці натякає на ширший асортимент), розташовано посеред бічної вулички, затиснуто між студентським баром і крамницею вживаних речей, а навпроти — рок-клуб «Яма».

Я відчиняю двері. Теленькає невеличкий дзвоник. У крамниці тьмяне освітлення і горланить музика. Якщо це можна назвати музикою — може, це просто когось роздирають на шматки. Від того лементу з репродуктора над головою мені відразу закладає вуха.

Кілька худорлявих підлітків походжають поміж стелажами з одягом — працівники вони чи покупці, так одразу й не скажеш. Зате добре бачу, що Хлої тут немає. Я насуплюю брови. За прилавком стоїть тендітна молода дівчина з яскраво-червоним волоссям з одного боку і виголеною головою з другого. На її обличчі красується численна кількість різноманітних кілець, сережок та іншого залізяччя. Продавчиня обертається — і я читаю на футболці, що звисає з її кістлявих плечей: «Проколотий. Пронизаний. Знівечений». Як мило.

Я підходжу до прилавка. Проколота Дівчина привітно всміхається.

— Привіт. Чим можу допомогти?

— Е-е-е… насправді я шукаю іншу дівчину.

— Шкода.

Я трохи знервовано сміюся.

— Е-е-е… вона тут працює. Моя подруга. Хлоя Джексон.

Дівчина сумриться.

— Хлоя Джексон?

— Так, худорлява. З темним волоссям. Майже завжди одягнена в чорне.

Дівчина все ще на мене дивиться, і я розумію, що такий опис пасує ледь не кожному тутешньому працівнику.

— Вибачте. Я такої не знаю. Ви впевнені, що вона тут працює?

Був певен, а тепер починаю сумніватися. Може, це не та крамниця.

— А в Боскомбі є ще одна така крамниця, як ваша?

Продавчиня щось обмірковує.

— Ні, навряд.

— Зрозуміло.

Мабуть, помітивши вираз мого обличчя і зласкавившись над бідним спантеличеним чоловіком, вона додає:

— Слухайте, я працюю тут лише кілька тижнів. Давайте я запитаю у Марка. Він адміністратор.

— Дякую, — відповідаю я, хоча й нічого до пуття не довідався. Хлоя сказала, що вона сьогодні на роботі і, наскільки мені відомо, працює тут упродовж останніх дев’яти місяців.

Я чекаю, водночас розглядаючи ряд годинників із глузливо вишкіреними червоними черепами на циферблатах і стійку листівок із привітаннями на кшталт «До біса дні народження» та «Вітаю, паскудо».

За кілька хвилин до мене ліниво підходить довготелесий молодик з поголеною головою і здоровецькою кошлатою бородою.

— Привіт. Мене звати Марк, я адміністратор.

— Привіт.

— Ви шукаєте Хлою?

На душі стає трохи легше. Він її знає.

— Так. Я думав, що вона тут працює.

— Працювала, але недавно пішла.

— Справді? Коли вона пішла?

— Десь, напевно, місяць тому.

— Ого. Зрозуміло. — Насправді я нічого не розумію. — А ми точно говоримо про ту саму Хлою?

— Худенька, чорне волосся, часто ходила з двома хвостиками?

— Так, схоже на неї.

Марк дивиться на мене підозріливо.

— Ви кажете, що вона ваша подруга?

— Принаймні я вважав так донедавна.

— Чесно кажучи, я був змушений з нею попрощатися.

— Що ви маєте на увазі?

— Її поведінку. Вона образила кількох покупців.

Дійсно схоже на Хлою.

— Я думав, що такого й чекають від вашої крамниці.

Він осміхається.

— Може, трохи зневаги, та в жодному разі не обра`з. А потім у неї був справжній скандал з однією жінкою, яка зайшла до крамниці. Я мусив утрутитися, бо там вже мало не дійшло до кулаків. Після того я її звільнив.

— Он воно що.

Я неквапливо перетравлюю почуте, ніби щойно проковтнув сальмонелу. Я розумію, що вони обоє — продавчиня й адміністратор — дивляться на мене.

— Вибачте, — кажу. — Схоже, я дістав неточну інформацію. — Ввічливий спосіб сказати: «Мені збрехала людина, від якої я такого не сподівався». — Дякую за допомогу. — Я підходжу до дверей, а потім, як лейтенант Коломбо в однойменному серіалі, обертаюся. — Жінка, з якою сварилася Хлоя, — який вона мала вигляд?

— Струнка, досить приваблива, як на стару пані. З довгим рудим волоссям.

Я завмираю, усі мої нервові закінчення виструнчуються.

— Руде волосся?

— Так. Вогняно-руде. Правду кажучи, вона була дуже спокуслива.

— Може, ви ще й ім’я її запам’ятали?

— Навіть записав, хоч вона не дуже хотіла, щоб я його записував. Але я мусив це зробити — на той випадок, якби вона подала на нас скаргу абощо.

— А цей запис у вас залишився? Тобто я розумію, що дуже багато прошу, але… це справді важливо.

— Ну, я завжди радий допомогти покупцям. — Марк супиться, посмикує бороду й оглядає мене з голови до ніг. — Ви ж покупець, хіба ні? От тільки я не бачу у вас пакета…

Аякже. Немає нічого безкоштовного. Я зітхаю, йду до стелажів з одягом і беру найближчу кофтину з глузливо вишкіреними черепами. Простягаю її Проколотій Дівчині.

— Візьму оце.

Вона осміхається, висуває шухляду і виймає зім’ятий клаптик паперу. Дає мені. Я вчитуюсь у плутаний почерк.

«Нікола Мартін».

Ніккі.