Я бачив, що станеться, за якусь хвилю до того, як це таки сталося. Гадаю, усі присутні це бачили. Кілька людей зойкнули, а хтось вигукнув «Ніііі!» якраз тієї миті, коли офіцер Томас врізався в труну Шона Купера, зіштовхнувши її з узвишшя перед кафедрою, і вона з гуркотом впала на кам’яну підлогу.

Не певен, чи наверзлося мені те, що я побачив далі, адже віко труни мало б бути наглухо забите, хіба ні? Я до того, що нікому не хотілося б, аби воно ненароком посунулося, коли її опускатимуть у могилу. Але тієї миті, коли труна з оглушливим тріском гахнулась об підлогу, мені чомусь уявилося, як усередині торохтять кістки Шона Купера, а віко трішечки зсунулось, і я мигцем побачив його мертвотно-бліду руку.

А може, й не побачив. Можливо, це знову розігралася моя дурнувата божевільна уява. Усе сталося так швидко. Тільки-но труна досягнула підлоги й церкву заполонили лемент і вигуки, кілька чоловіків підбігли до неї, підняли та поставили назад на узвишшя.

Офіцер Томас присоромлено закляк на місці. Батько Міккі мав такий самий присоромлений вигляд. Він підніс руку, ніби збираючись знову вдарити поліціянта, а відтак розвернувся, упав на труну і почав плакати. Він голосно ридав, здригаючись усім тілом.

Офіцер Томас обвів поглядом присутніх. Він мав вигляд здивований, мовби щойно прокинувся з якогось кошмарного сну. То стискав, то розтискав кулаки. Він пригладив своє чорне скуйовджене і мокре від поту волосся. Під правим оком уже наливався синець.

— Тату, будь ласка, — ледь чутно прошепотіла білява дівчина.

Офіцер Томас глянув на неї, знову схопив її за лікоть і потягнув до виходу з церкви. У дверях він обернувся:

— Це ще не кінець, — прохрипів він. І обоє зникли.

Уся ця сцена тривала якихось три-чотири хвилини, але було таке відчуття, що набагато довше. Отець Мартін голосно відкашлявся, та його все одно перекривали гучні схлипування батька Міккі.

— Мені страшенно прикро за цю неприємну ситуацію. Ми продовжимо прощання з покійним надворі. Прошу всіх присутніх підвестися.

Знову залунала музика. Хтось із родичів Міккі відтягнув його батька від труни, і ми всі разом вийшли з церкви та рушили на цвинтар.

Щойно я вийшов із церкви, як відчув на обличчі перші дощові краплі. Я підвів голову й побачив, що блакитне небо затягнуло кошлатими сірими хмарами, які поволі пускали дощ на труну і всіх присутніх.

Люди не взяли із собою парасольок, отож ми всі зіщулилися й, тулячись одне до одного червоними і блакитними плечима, опустивши голови, ховалися від щораз сильнішого дощу. Я легенько здригнувся, коли труну опустили в землю. Квіти забрали. Наче хотіли цим сказати, що ніщо живе і таке барвисте не варто опускати до тієї глибокої темної ями.

Я думав, що бійка в церкві була найгіршою подією того похорону, але помилявся. Ось це було найгіршим. Тарабанний звук, із яким грудки землі падали на дерев’яне віко труни. Запах вологої землі, не зігрітої останніми теплими променями вересневого сонця. Та найстрашніше було зазирати в ту глибоку темну яму й розуміти, що з неї вже ніяк не вибратися. Не допоможуть жодні відмовки, вигадки чи записки мами до вчителів. Смерть — це кінець, кінець без вороття, і цьому вже ніхто не зарадить.

Нарешті обряд завершився і всі почали потроху розходитися з кладовища. У церковній залі розмістили столики із сандвічами і напоями для людей.

— Поминки, — сказала мама, пояснюючи, як це називається.

Ми вже майже дісталися церковної брами, коли хтось знайомий перестрів маму з татом і вони зупинилися поговорити. Гладкий Ґев з батьками йшли позаду і якраз розмовляли з мамою Гоппо. Я бачив родичів Міккі, та його самого не було. Я припустив, що він мав би бути десь неподалік.

Я стояв, трохи розгублений, на краю цвинтаря.

— Привіт, Едді.

Я обернувся. До мене підійшов містер Геллоран. Він одягнув капелюха, щоб сховатися від дощу, і тримав у руці пачку цигарок. Я ніколи не бачив, щоб він курив, але пригадав попільничку в його вітальні.

— Вітаю, сер.

— Як почуваєшся?

Я знизав плечима.

— Сам не знаю.

Містер Геллоран мав особливе вміння, якого бракувало іншим дорослим і яке примушувало завжди бути з ним чесним.

— Усе гаразд. Ти не мусиш за ним сумувати.

Я вагався. Я не був певен, що саме мав відказати.

— Ти не мусиш сумувати за всіма, хто помирає. — Учитель стишив голос. — Шон Купер був хуліганом. Нічого не змінилося тільки тому, що він помер. Але те, що з ним сталося, — все одно страшна трагедія.

— Тому що він був дитиною?

— Ні. Тому що він не дістав нагоди змінитися.

Я кивнув, а тоді запитав:

— А те, що сказав поліціянт, — правда?

— Про Шона Купера і його доньку?

Я легенько кивнув.

Містер Геллоран подивився на пачку цигарок. Думаю, йому кортіло запалити одну, та, мабуть, він подумав, що не гоже курити на церковному подвір’ї.

— Шон Купер був недобрим хлопцем. Те, що він зробив з тобою… дехто назвав би це так само.

Я відчув, як мої щоки почервоніли. Я не хотів про це думати. Ніби прочитавши мої думки, містер Геллоран додав:

— Та чи зробив він те, у чому його звинуватив поліціянт? Ні, я в таке не вірю.

— Чому?

— Ця дівчина не схожа на тих, які могли подобатися Шонові Куперу.

— Справді? — Я не зовсім розумів, про що він каже.

Геллоран похитав головою.

— Забудь. І не переймайся через Шона Купера. Він більше не зможе тебе скривдити.

Я подумав про камінець у своєму вікні, про синювато-сіру шкіру в місячному сяйві. «Агов, гівняний вилупку».

Чомусь я не був такий упевнений. Проте відповів:

— Ні, сер. Тобто так, сер.

— От і добре. — Містер Геллоран осміхнувся та пішов.

Я й досі поволі перетравлював усе, що трапилось, аж тут хтось схопив мене за руку. Я рвучко обернувся. Переді мною стояв Гоппо. Його волосся, до того гладенько зачесане, розтріпалось, а сорочка наполовину висмикнулася зі штанів. Він тримав нашийник і повідок Мерфі. Але Мерфі з ним не було.

— Що сталося?

Друг витріщився на мене широко розплющеними очима.

— Мерфі. Він зник.

— Він звільнився від нашийника?

— Не знаю. Раніше він такого не робив. Та й нашийник був добре затягнутий…

— Може, він побіг додому? — запитав я.

Гоппо похитав головою.

— Не думаю. Пес уже старий, у нього поганий зір і слух. — Я бачив, що Гоппо чимдуж намагався не панікувати.

— Але він рухається повільно, — сказав я. — Тому й не міг далеко відійти.

Я роззирнувся. Дорослі все ще гомоніли, а Гладкий Ґев був надто далеко, щоб ми могли привернути його увагу. Міккі теж досі не з’явився… Та я побачив інше.

Малюнок на пласкому меморіальному камені неподалік церковної брами. Трохи змазаний і розмитий дощем, він таки впав мені в око, адже був тут зовсім недоречним. Такий несподіваний і дивний, але водночас такий знайомий. Я підійшов ближче. Руки і ноги взялися сиротами, а голову так стисло, що здавалося, череп от-от розчавить мій мозок.

Білий крейдяний чоловічок. З піднятими догори руками й невеличким колом замість рота, ніби він щось вигукував. Та він був не сам. Поряд хтось намалював незграбного білого крейдяного пса. Враз у мене з’явилося лихе передчуття. Дуже лихе передчуття.

«Остерігайся крейдяних чоловічків».

— Що таке? — запитав Гоппо.

— Нічого. — Я хапливо підвівся. — Треба йти шукати Мерфі. Негайно.

— Девіде, Едді. Що трапилося? — до нас підійшли мої батьки і мати Гоппо.

— Мерфі, — сказав я. — Він… утік.

— О, ні! — мама Гоппо затулила рота долонею.

Гоппо ще міцніше стиснув повідок.

— Мамо, ми мусимо його знайти, — сказав я.

— Едді… — почала було мама.

— Будь ласка.

Я бачив, що вона обмірковує моє прохання і воно їй геть не до вподоби. Мама здавалася блідою і напруженою. Та, зрештою, ми були на похороні. Тато обійняв її за плечі й легенько кивнув.

— Добре, — погодилася мама. — Ідіть шукати Мерфі. Зустрінемося в церкві, коли ви його знайдете.

— Дякую.

— Ну ж бо, не зволікайте.

Ми побігли вулицею, вигукуючи ім’я Мерфі, та від цього, мабуть, було обмаль користі, адже пес був глухий на обидва вуха.

— Може, спочатку перевіримо у тебе вдома, про всяк випадок? — запропонував я.

Гоппо кивнув.

— Спробуймо.

Гоппо жив на іншому кінці міста, на вузенькій вуличці з приліпленими один до одного старими будинками. То була вулиця з тих, де чоловіки сидять на ґанку, попиваючи із бляшанок пиво, діти в підгузках граються прямісінько на тротуарі, а десь постійно гавкають собаки. У той час я не дуже про таке замислювався, та, схоже, саме тому ми дуже рідко приходили в гості до Гоппо. Усі ми мешкали в гарних будинках. Нехай мій дім був старий і трохи недобудований, та все ж розташовувався на гарній вулиці з бордюрами, деревами та іншою всячиною.

З мого боку було б чемно сказати, що Гоппо жив у одному з найкращих будинків на вулиці, але це було не так. У вікнах висіли пожовклі тюлі, з вхідних дверей облущилася майже вся фарба, а крихітне подвір’ячко перед будинком було захаращене битими горщиками, садовими гномами і старими шезлонгами.

Усередині панував такий самий розгардіяш. Пригадую, я ще подумав, що як на прибиральницю мама Гоппо кепсько наводить лад у власній домівці. Повсюди траплялися гори нагромаджених речей, подекуди й у геть несподіваних місцях: коробки від кукурудзяних пластівців на телевізорі у вітальні, рулони туалетного паперу, поскладані невеликою гіркою в коридорі, пластикові каністри з відбілювачем і пакетики засобів від шкідників на кухонному столі. Та ще й різкий запах собаки. Я любив Мерфі, однак його специфічний запах був мені не до вподоби.

Гоппо оббіг будинок, зазирнув до заднього двору і повернувся, хитаючи головою.

— Гаразд, — сказав я. — Пропоную перевірити в парку. Може, він побіг туди.

Гоппо кивнув, але я бачив, що він заледве стримується, щоб не розплакатись.

— Він ніколи раніше такого не робив.

— Усе буде добре, — мовив я. Пусті слова, бо очевидно, що добре не буде. Як завгодно, тільки не добре.

Ми знайшли його, згорнутого клубочком, під кущем недалеко від дитячого майданчика. Певно, він намагався знайти якийсь прихисток. Дощ періщив, як скажений. Волосся Гоппо, що мокрими пасмами спадало на обличчя, скидалося на водорості, а моя сорочка прилипла до тіла. Мої черевики протікали, і з кожним кроком, поки ми бігли до Мерфі, з них вихлюпувала вода.