Мертвий Шон Купер у моєму садку — це страшно, але мертвий Шон Купер у моїй кімнаті — то ще гірше. Але ж це тільки сон, хіба ні? Я просто маю робити все, що треба, доки не прокинуся.

— Добре. Я зараз… буду за кілька хвилин.

Я витяг з-під ліжка кросівки і тремтливими руками зав’язав шнурівки. Тихенько прокрався до дверей, схопився за ручку і відчинив їх. Я не наважився увімкнути світло, тому дорогу до сходів знайшов навпомацки, тримаючись біля стіни, і дюйм за дюймом, боком, ніби краб, почав спускатися сходами.

Нарешті я опинився внизу. Перетнув коридор і прослизнув до кухні. Задні двері були відчинені. Я вийшов надвір. Нічне повітря щипало мою шкіру під тоненькою бавовняною піжамою, легенький вітерець розвівав моє волосся. Я відчував якийсь вогкий і гіркуватий запах гнилизни.

— Може, вже досить нюшити повітря, як довбаний пес, гівняний вилупку?

Я аж підстрибнув і різко обернувся. Прямісінько переді мною стояв Шон Купер. Зблизька він здавався потворнішим, аніж із вікна моєї кімнати. Його шкіра мала якийсь дивний синюватий відтінок. Під нею проступали тонюсінькі судинки. Його очі були жовті й наче порожні.

Я подумав, чи існує такий стан, коли ти вже настільки наляканий, що боятися ще більше просто незмога. Якщо існує, то тієї миті я почувався саме так.

— Що ти тут робиш?

— Я ж казав. Маю повідомлення для тебе.

— Яке повідомлення?

— Остерігайся крейдяних чоловічків.

— Не розумію.

— Думаєш, я розумію? — Він ступив до мене ще на крок. — Гадаєш, я хочу тут бути? Думаєш, я хочу бути мертвим? Гадаєш, я хочу так смердіти?

Він тицьнув у мене рукою, що якось неприродно стриміла з його плеча. А тоді я побачив, що її відірвано. У примарному місячному сяйві зблиснула біла кістка.

— Я тут через тебе.

— Через мене?

— Це ти винен, гівняний вилупку. Все почалося через тебе.

Я відступив до дверей.

— Мені шкода… Вибач.

— Як ми заговорили! — Його губи скривились у глузливій посмішці. — Коли так, то, може, ти покажеш мені, як гарно ти вмієш ви-би-би-бачатися?

Він схопив мене за руку. Тепла сеча потекла мені по ногах.

— Смокчи мій член.

— НІ!

Я висмикнув свою руку якраз тієї миті, коли під’їзну доріжку залило яскравим білим світлом із горішнього вікна.

— ЕДДІ, ЦЕ ТИ? ЩО ТИ ТАМ РОБИШ?

Шон Купер постояв іще якусь хвильку, підсвічений, мов страхітлива різдвяна прикраса. Яскраве світло проходило крізь його тіло. А потім, як це завше буває з чудовиськами під дією світла, він повільно розкришився й розсипався по землі, здійнявши хмарку білої куряви.

Я подивився на землю. Щось було на тому місці, де він тільки-но стояв. Малюнок. Сліпучо-білий на тлі темної під’їзної доріжки. Чоловічок, наполовину поглинутий розбурханими хвилями, здійняв одну руку, ніби комусь махав. Ні, — подумав я. — Він не махав. Він тонув. То був не простий малюнок — то був крейдяний чоловічок.

Я здригнувся усім тілом.

— Едді!

Я кинувся всередину і постарався якомога тихіше зачинити за собою двері.

— Усе гаразд, мамо. Я просто хотів пити.

— Ти не відчиняв задніх дверей?

— Ні, мамо.

— Ну то пий і йди спати. Завтра до школи.

— Добре, мамо.

— Славний хлопчик.

Я замкнув двері. Пальці мої так тремтіли, що мені не одразу вдалося перекрутити ключа в замку. Потому я піднявся нагору, скинув мокрі піжамні штани і запхав їх до кошика з брудною білизною. Натягнув чисті штани й заліз під ковдру. Та я не спав, протягом тривалого часу я не міг заснути. Я лежав і дослухався, чи не почую знову звук камінця у вікні або ж повільного ляпання мокрих ніг на сходах.

У якийсь момент, десь тоді, коли надворі вже почали цвірінькати пташки, я нарешті задрімав. Ненадовго. Я рано прокинувся. Раніше за маму з татом. Я відразу побіг униз і розчахнув задні двері, сподіваючись, без найменшої надії, що то був лише сон. Мертвого Шона Купера не було. Не було й…

Крейдяний чоловічок нікуди не подівся.

— Агов, гівняний вилупку. Хочеш скупатися? Ну ж бо, вода просто вбивча.

Я міг залишити його. Мабуть, краще б я його залишив. Натомість я схопив відро, яке стояло під умивальником, і набрав у нього води. Я вилив усе на малюнок, повторно топлячи крейдяного чоловічка в холодній воді й залишках мильної піни.

Я намагався переконати себе, що малюнок зробив хтось із моїх друзів. Гладкий Ґев, а може, Гоппо. Хтось із них вирішив так жорстоко зі мною пожартувати. І лише напівдорозі до школи до мене дійшло. Кожен з нас мав свій колір крейди. Гладкий Ґев червону, Металевий Міккі блакитну, Гоппо зелену, Ніккі жовту, а я помаранчеву. Жоден із нас не малював білою крейдою.