2016 рік

Принципи — річ непогана. Якщо, звичайно, ви можете їх собі дозволити. Я звик вважати себе людиною з принципами та, зрештою, такими себе вважають мало не всі. Насправді ж кожен із нас має свою ціну, має приховані кнопочки, натиснувши на які, нас можна примусити до не вельми порядних учинків. Принципи не виплатять за вас іпотеку й не позбавлять інших боргів. Правду кажучи, принципи — нікудишня валюта в наших повсякденних перегонах на виживання. У принципової людини або вже є все, або їй уже нічого втрачати.

Я тривалий час лежу без сну, й не лише тому що від надміру вина і спагеті мені розболівся шлунок.

«Я знаю, хто насправді її вбив».

Оце інтрига. Міккі сподівався на такий ефект. І, звісно ж, не схотів більше нічого пояснювати.

«Я не можу зараз про все розказати. Спочатку мені треба з’ясувати кілька питань».

«Відверта брехня», — подумав я. Та все одно кивнув, заціпенівши від шоку.

— Ти обміркуй усе до ранку, — сказав Міккі перед тим, як піти. Він не приїхав автівкою і не дозволив мені викликати йому таксі. Він зупинився в готелі «Travelodge» на окраїні міста.

— Прогулянка піде мені на користь, — додав він.

Я не був аж такий упевнений, зважаючи на його нетвердий крок. Але й не заперечував. Зрештою, було не так пізно, та й Міккі — доросла людина.

Коли він пішов, я поклав посуд до посудомийної машини і сів у вітальні з чималою порцією віскі, щоб обдумати його пропозицію. Мабуть, я на хвилинку — або й кілька — заплющив очі. Післяобідній сон — напасть людей середнього віку.

Зі сну мене вирвав якийсь звук — над головою рипнули старі сходи.

Хлоя зазирнула з-за дверей.

— Привіт.

— Привіт.

Вона вже перевдяглась у піжаму — мішкувату футболку, чоловічі піжамні штани і розтягнуті шкарпетки. Її чорне волосся було розпущене. Вона здавалася спокусливою, тендітною і розтріпаною водночас. Я схилився над склянкою з віскі.

— Як усе минуло? — запитала Хлоя.

Я замислився.

— Цікаво.

Вона зайшла до вітальні й сіла на бильце канапи.

— Розказуй.

Я відсьорбнув зі склянки.

— Міккі хоче написати книжку, може, навіть кіносценарій, про те, що сталося в минулому. Він хоче, щоб я йому в цьому допоміг.

— Як усе заплутано.

— Скажи?

— І?

— Що?

— Я так розумію, ти погодився?

— Я поки нічого не відповів. Не впевнений, що хочу за це братися.

— Чому?

— Бо тут є багато питань. Для початку хоча б те, як мешканці Андербері поставляться до такого копирсання в минулому. Що скажуть Ґев і Гоппо. І наші родини.

«І Ніккі», — подумав я. Чи говорив він про це з Ніккі?

Хлоя насумрилася.

— Це я розумію. А про себе ти подумав?

— Про себе?

Вона зітхнула і глянула на мене так, ніби я був нетямущим малюком.

— Це може бути чудовою можливістю. Та й гроші тобі теж не завадять.

— Річ не в тому. Та й узагалі, хто знає, що з цього вийде. Такі проекти дуже часто закінчуються невдачею.

— Так, але іноді треба ризикнути.

— Та невже?

— Так. Інакше ти нічого не досягнеш у цьому житті. Замість того щоб жити по-справжньому, сидітимеш тут і обростатимеш мохом.

Я підняв склянку.

— Ну що ж, дякую за такі гарні слова. Мудра порада від людини, котра все життя ходить по вістрю ножа і працює неповний робочий день у якійсь задрипаній крамниці одягу. Ти справді живеш на повну.

Хлоя підвелась і роздратовано рушила до дверей.

— Ти п’яний. Я йду спати.

Я вмить пошкодував про свої слова. Я поводився як ідіот. Першокласний дипломований йолоп.

— Вибач.

— Забудь. — Вона гірко посміхнулась. — А втім, зранку ти напевно й так нічого не згадаєш.

— Хлоє…

— Іди проспися, Еде.

«Проспися». Я повертаюся на спину і на інший бік. Гарна порада. Ще б мені вдалося заснути.

Я пробую підібгати під голову подушку, але й це не допомагає. Живіт мені стиснуло, я відчуваю тягучий біль. Десь у мене мають бути якісь пігулки для зниження кислотності. Може, на кухні.

Неохоче опускаю ноги на підлогу і повільно човгаю на перший поверх. Вмикаю яскраве кухонне світло. Воно випалює мої заспані очі. Я мружусь і нишпорю в одній із шухляд з різним мотлохом. Скотч, клейкий папір, ручки, ножиці. Купа всяких ключів і викруток, пачка древніх гральних карт. Нарешті, у самому кінці, поряд з пилочкою для нігтів і старим штопором, я знаходжу потрібні ліки.

Витягаю пачку й бачу, що залишилась одна-однісінька пігулка. Нічого, має вистачити. Я закидаю її до рота і розжовую. Вона повинна мати фруктовий смак, але смакує, як крейда. Я виходжу в коридор і тоді дещо помічаю. Радше, не дещо, а дві незвичні речі: у вітальні світиться, і звідкись тягнеться дивний запах. Солодкавий і нудотно-гнилий. Затхлий. І дуже знайомий.

Я роблю один крок і вступаю у щось грузьке. Дивлюся під ноги. У коридорі розкидано чорну землю. Сліди. Ніби хтось волочив ноги, розсипаючи землю по всій підлозі. Хтось пришкандибав сюди з темного і холодного провалля, повного жуків і хробаків.

Я злякано ковтаю. Ні. Ні, це неможливо. Мій мозок намагається зіграти зі мною злий жарт. Витягає із закутків старий кошмар, котрий наснився дванадцятирічному хлопчаку з гіперактивною уявою.

Свідоме сновидіння — ось як це називається. Сон, який здається неймовірно реальним. Ви навіть можете виконувати різні дії, які ще більше посилюють ілюзію дійсності, як-от: підтримувати розмову, готувати їжу, напускати ванну… чи ще щось таке.

Це не насправді (хоч відчуття землі між пальцями таке реальне і таблетка в роті смакує, як крейда). Мені просто треба прокинутися. Прокинься! Прокинься! На жаль, прокинутись, як перед тим заснути, не так уже й легко.

Я наближаюся до вітальні й беруся за дверну ручку. А як інакше? Це сон, а в таких снах (у таких кошмарах) події рухаються в одному невідворотному напрямку — петлявою вузенькою стежиною крізь густий темний ліс прямісінько до пряникового будиночка в закапелках нашої душі.

Я штовхаю двері. У вітальні дуже зимно. Якийсь аномальний холод. Не легенький холодок будинку опівночі. Такий холод сковує кістки й уламком криги осідає в животі. Холодний страх. Запах посилюється. Робиться нестерпним. Я майже задихаюся. Хочу втекти з кімнати. Я хочу бігти. Хочу кричати. Натомість я вмикаю світло.

Він сидить у моєму кріслі. Світле волосся прилипло до черепа тоненькими пасмами, подекуди проглядають кістки і мозок. Його обличчя — череп, де-не-де обтягнутий клаптями зогнилої шкіри.

Як завжди, він одягнений у мішкувату чорну сорочку, прямі джинси і важкі чорні черевики. Його одежа обшарпана і брудна. Вичовгані черевики заляпані багном. Подертий капелюх лежить на бильці крісла.

«Я вже давно мав би це усвідомити. Дитячий кошмар відійшов у небуття. Я вже дорослий. Настав час мені зустрітися з Крейдяною Людиною».

Містер Геллоран повертається до мене. Очей у нього немає, але в порожніх очницях я бачу якісь ознаки розуміння чи то впізнання… і ще щось таке, від чого мені не хочеться зазирати в їхню глибину: боюся, що потім не зможу цілісним повернутися на поверхню.

— Привіт, Едді. Давненько не бачились.

Коли я спускаюся вниз, почуваючи себе напрочуд стомленим, хоч на годиннику вже восьма ранку, Хлоя вже встала, сидить на кухні, попиває каву і хрумкає тост.

Вона крутнула радіо — й замість «Радіостанції 4» горлає чоловічий голос, який, схоже, кричить в агонії, намагаючись укоротити собі віку, лупцюючи себе гітарою по голові.

Не варто й казати, що це анітрохи не полегшує гупання в моїй голові.

Хлоя обертається і хвильку оцінює мене поглядом.

— Скидаєшся на кавалок лайна.

— І так само почуваюся.

— От і добре. Так тобі й треба.

— Дякую за співчуття.

— Самостійно заподіяний біль не заслуговує на співчуття.

— Дякую, твоя доброта не має меж… Чи не могла б ти трохи стишити цього сердитого білого чоловіка з дитячими психологічними проблемами?

— Це називається рок-музика, дідусю.

— А я хіба не так сказав?

Вона хитає головою, але трохи стишує звук.

Я підходжу до кавоварки і наливаю собі кави.

— Ти довго ще сидів після того, як я пішла спати? — питає Хлоя.

Я сідаю за стіл.

— Недовго. Я добряче хильнув.

— Це точно.

— Вибач.

Вона відмахується блідою рукою.

— Забудь. Не треба було мені пхати свого носа. Це зовсім мене не стосується.

— Ні, тобто ти маєш рацію. Ти все правильно сказала. Та іноді не все так просто.

— Угу. — Вона відсьорбує кави, а потім питає: — Ти упевнений, що недовго просидів учора?

— Так.

— І серед ночі ти не прокидався?

— Ну, я спускався на кухню взяти пігулки для зниження кислотності.

— І все?

Враз у моїй пам’яті зринає уривок сну. «Привіт, Едді. Давненько не бачились». Я відганяю його від себе.

— Так, а що?

Хлоя кидає на мене дивний погляд.

— Хочу тобі щось показати.

Вона підводиться й виходить з кухні. Я неохоче встаю зі стільця і плентаюся за нею.

Вона зупиняється перед дверима до вітальні.

— Просто цікаво, чи після розмови зі старим другом у тебе не виникло ніяких причепливих ідей.

— Лише покажи мені, Хлоє.

— Добре.

Вона відчиняє двері.

Серед того, що я переінакшив у будинку, була заміна старого каміна на нову піч на дровах і заміна кам’яної підлоги навколо на сланцеве покриття.

Я не міг відвести погляду. Сланець навколо пічки повністю вкривали малюнки. Сліпучо-білі на темно-сірому. Десятки однакових, намальованих один на одному ніби нестямною рукою. Білі крейдяні чоловічки.