Зрозуміло, що ми з ним бачилися в школі. В їдальні, часом у коридорі, коли була його черга стежити за поведінкою учнів на перерві, а одного разу він навіть проводив у нас урок, заміняючи нашу вчительку англійської місіс Вілкінсон, коли вона хворіла. Він був гарним учителем. Він був дотепний і цікавий і вмів пояснювати так, що ніхто не нудився. Саме тому ми майже відразу забували, який він мав вигляд, хоча це й не завадило учням дати йому прізвисько ще першого навчального дня: Містер Крейдяний або просто Крейдяна Людина.

Тієї неділі нічого особливого не відбувалось. І мене це цілком влаштовувало. Мені навіть подобалося почуватися занудженим, як усі нормальні діти. Мама з татом, схоже, теж трохи заспокоїлись. Я читав нагорі у своїй кімнаті, коли внизу теленькнув дзвоник. Як воно іноді буває, я негайно відчув, що трапилося щось серйозне. Щось лиховісне.

— Едді! — гукнула мама. — Прийшли Міккі й Девід.

— Спускаюся.

Дещо неохоче я поплентався до вхідних дверей. Мама вже зникла на кухні.

Металевий Міккі й Гоппо чекали на ґанку разом зі своїми велосипедами. Міккі розчервонівся і мало не лускав від хвилювання.

— Якийсь малий упав у річку.

— Ага, — додав Гоппо. — Там є «швидка» і поліція, усе навколо обклеєно стрічкою та ще всяка всячина. Хочеш подивитися?

Хотів би я відповісти, що це їхнє палке бажання побачити якусь бідолашну мертву дитину було неправильним і навіть огидним, але тоді мені було дванадцять і я, певна річ, теж хотів усе це побачити.

— Аякже.

— Ну то ходімо, — нетерпляче сказав Міккі.

— Тільки візьму велосипед.

— Мерщій, — підганяв мене Гоппо. — А то ми не встигнемо нічого побачити.

— Що ви хочете побачити? — мама визирнула з-за кухонних дверей.

— Нічого, мамо, — швидко сказав я.

— Щось ти дуже квапишся подивитися на те «нічого».

— Там просто нова класна штуковина на дитячому майданчику, — збрехав Міккі. Він завжди вмів до пуття брехати.

— Гаразд, тільки недовго. Щоб до вечері повернувся.

— Добре.

Я витяг велосипеда, і ми чимдуж помчали вулицею.

— А де Гладкий Ґев? — запитав я у Міккі, який зазвичай найперше заходив до нього.

— Його мамця сказала, що відправила його до крамниці, — відповів він. — Його втрата.

Утім, як з’ясувалося згодом, то була втрата Міккі.

Частину річкового берега було відгороджено поліційною стрічкою, а полісмени не давали людям підходити надто близько. Дорослі позбивались у групки, на їхніх обличчях читалася тривога. Ми зупинили велосипеди поруч невеликої зграйки глядачів.

Насправді видовище мене розчарувало. Окрім загороджувальної стрічки поліціянти також напнули щось, схоже на зелений намет, тому розгледіти що-небудь майже не було змоги.

— Як думаєте, тіло лежить десь за отією штукою? — запитав Міккі.

— Напевно, — стенув плечима Гоппо.

— Закладаюся, що він увесь роздутий і зелений, а риби виїли йому очі.

— Гидота. — Гоппо удавано виблював.

Я пробував викинути з думок ту картинку, що її змалював Міккі, проте вона ніяк не хотіла зникати.

— Це якесь лайно, — зітхнув Міккі. — Ми спізнилися.

— Зачекайте, — сказав я. — Вони щось витягають.

Почався якийсь рух. Полісмени щось обережно витягали з-за зеленого намету. Не тіло. Велосипед. Чи принаймні те, що від нього залишилося. Він був покручений і вигнутий, покритий слизькими водоростями. Та щойно ми побачили його, як усе зрозуміли. Ми всі впізнали його.

То був яскраво червоний велосипед BMX із чорним черепом на рамі.

Щосуботи та щонеділі Шона і його велосипед можна було зустріти на вулицях міста, — якщо ви прокинулися досить рано, — коли він розвозив газети. Одначе того недільного ранку, коли Шон вийшов з дому, щоб узяти свій велосипед, він його не знайшов. Хтось викрав його.

За рік до того містом прокотилася хвиля велосипедних крадіжок. Якісь старші хлопці з коледжу цупили велосипеди і скидали їх у річку просто так, задля розваги.

Може, тому Шон і вирішив найперше пошукати його у річці. Він любив свій велосипед. Понад усе на світі. Тож коли він побачив, що з річки стирчало кермо, а сам велосипед зачепився за якісь гілки, Шон вирішив зайти у воду і спробувати витягти його, хоч усі знали, що течія сильна, а Шон Купер був нікудишнім плавцем.

Йому майже пощастило. Він уже майже вивільнив велосипед, аж тут під його вагою Шон заточився й шубовснув у річку. Враз вода сягнула його грудей. Куртка і джинси намокли та обважніли, а течія була така швидка, мовби десятки рук тягнули його на дно. До того ж було холодно. Збіса холодно.

Він ухопився за якісь гілки. Він гукав на допомогу, але було дуже рано, і жодна жива душа, навіть якийсь самотній чолов’яга із собакою на повідку, не проходив поруч. Мабуть, тоді Шон Купер почав панікувати. Бурхливий потік скував його кінцівки, і річка потягнула його вниз за течією.

Він бовтав ногами, намагаючись дістатися берега, але берег відступав усе далі, а він раз по раз занурювався з головою, замість повітря заповнюючи легені смердючою брунатною водою.

Насправді всіх цих подробиць я не знав. Про дещо довідався пізніше, дещо домислив сам. Мама завжди казала, що маю багату уяву. Саме уява допомагала мені діставати гарні оцінки з англійської, а також призводила до неймовірно реалістичних кошмарів.

Я думав, що тієї ночі заснути не зможу навіть після склянки теплого молока, яке мені перед сном дала мама. Перед моїми очима стояв зелений і роздутий Шон Купер, обліплений липкими водоростями, як і його велосипед. Не давало мені спокою й те, що сказав містер Геллоран. Карма. Що посієш, те й пожнеш.

«Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад. Одного дня той хлопець теж своє дістане. Можеш у цьому не сумніватися».

Проте я сумнівався. Можливо, Шон Купер і завдав комусь лиха. Та невже його вчинки були настільки погані? А як же Міккі? Чим він завинив?

Містер Геллоран не бачив обличчя Міккі, коли той зрозумів, що велосипед належав його братові, і не чув його страшного, пронизливого голосіння. Хай би більше мені ніколи не чути того крику.

Ми з Гоппо заледве втримали його, коли він кинувся до поліційного намету. Він так горлав і виривався, що врешті один з полісменів підійшов до нас. Коли ми пояснили йому, ким є Міккі, він обійняв його за плечі й повів чи то, радше, потягнув його до поліційної автівки. За кілька хвилин вони поїхали. Я відчув неабияку полегшу. Побачити Шонів велосипед було жахливо. Але бачити Міккі в такому стані, коли він так нестямно волав, було куди гірше.

— З тобою усе добре, Едді?

Тато підібгав ковдру і сів на краєчок мого ліжка. Під його вагою ліжко прогнулось, і це чомусь подіяло на мене заспокійливо.

— Тату, що стається, коли ми помираємо?

— Ого. Оце питаннячко, Едді. Гадаю, ніхто цього достеменно не знає.

— То ми не потрапляємо до раю чи пекла?

— Деякі люди в це вірять. Але чимало вважає, що раю і пекла взагалі не існує.

— То виходить, що немає значення, якою є людина — доброю чи лихою?

— Ні, Едді. Сумніваюся, що твої вчинки при житті матимуть якесь значення після смерті. І хороші, й погані. Утім, вони надзвичайно важать, поки ти живий. Для інших. Тому тобі слід завжди намагатися добре ставитися до всіх людей.

Я обміркував його слова і кивнув. Хоча, мабуть, трохи несправедливо не потрапити до раю, якщо все життя робив тільки добро, та, з іншого боку, я був радий, що пекла теж немає. Хай як сильно я ненавидів Шона Купера, мені не хотілося, щоб він довіку горів у пеклі.

— Едді, — додав тато. — Те, що сталося з Шоном Купером, дуже погано. Трагічний нещасний випадок. Але не більше. Нещасний випадок, от і все. Іноді щось трапляється без найменшої на те причини. Таке життя. І смерть теж.

— Мабуть.

— То як, ти готовий лягати спати?

— Так.

Я ще не був готовий, але не хотів, аби тато вважав мене за малу дитину.

— Добре, Едді. Я вимикаю світло.

Тато нахилився й поцілував мене в чоло. Останнім часом він рідко так чинив. Цього вечора я лише зрадів його кошлатій лоскітній бороді. Потому він вимкнув світло — і кімнату наповнили тіні. Я позбувся нічника ще кілька років тому, але того вечора мені його страшенно бракувало.

Я поклав голову на подушку й почав моститися. Вдалині пугукнула сова. Десь завивав собака. Я намагався думати про щось веселе, а не про мертвих потонулих хлопців. Про те, як їду на своєму велосипеді, наминаю морозиво або граю у відеогру. Моя голова втискалася в подушку. Думки перетворювалися на пухнасті хмаринки. За якийсь час я вже ні про що не думав. Непомітно підкрався сон і затягнув мене у свою темряву.

Щось вихопило мене зі сну, рвучко й несподівано. Якийсь тарабанний звук, схожий на стукіт дощових крапель чи граду. Я насупився та повернувся на ліжку. Знову. Хтось кинув камінець у моє вікно. Я підхопився, босоніж підбіг до вікна і розчахнув штори.

Мабуть, я добряче заспав. Надворі вже зовсім смеркло. У чорному небі висів сріблястий серпик місяця, ніби витинанка з паперу.

Він відкидав якраз достатньо світла, щоб я зміг розгледіти Шона Купера.

Він стояв на траві біля краєчка нашого патіо. Він був одягнений у джинси та блакитну спортивну куртку, подерту і брудну. Він не був зелений та роздутий, риби не виїли йому очей, але він був блідий і точно мертвий.

Це сон. Цього не могло бути насправді. Прокидайся, подумав я. Прокидайся, прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ!

— Агов, гівняний вилупку!

Він вишкірився. Живіт мені скрутило. Я зрозумів, зі страшною нудотною впевненістю, що то не сон. То кошмар.

— Забирайся звідси, — прошипів я напівголосом, щосили стиснувши кулаки, аж нігті уп’ялися мені в шкіру.

— Я маю повідомлення для тебе.

— Мені начхати, — гукнув я униз. — Забирайся звідси.

Я намагався здаватися зухвалим. Але страх міцно стискав моє горло, і слова, що вилітали з нього, нагадували радше пронизливий писк.

— Слухай мене, гівняний вилупку. Якщо ти не спустишся, я сам піднімусь і витягну тебе.