– Про вбивства?
– Про те, що скоро житимемо, як раніше. Зароблені гроші діляться на всіх. Жителі Піщаного мають додаток до злиденних пенсій, призначених цією державою, – вона скривилася. – Мої односельці працювали все життя, і якби вороги не розвалили велику країну, мали б значно більші, гідні виплати. Ще й отримували б вчасно. Нічого, я поступово повертаю старі стабільні часи.
– Ви божевільна, – упевнено сказала Ольга. – Одного такого я вже бачила сьогодні. Та ви ще більш несповна розуму.
– Кажете, несповна? Тоді як мені, нерозумній, удалося за півтора року те, чого не змогла мені забезпечити держава Україна за чверть століття? Виходить, бракує божевільних, – Таміла мовила так, ніби підводила жирну риску. – Сюди спеціально приїжджають талановиті амбітні лікарі, котрим не дають розвернутися на повну силу. Вони не бачать складу злочину в тому, що хворому пересаджують здоровий орган. Донори їх, як і мене, теж не хвилюють. А мене вже не ображає недовіра. Нехай не роблю операцій сама, тут справді треба мати певну практику. Хоч зробити розтин ще могла б…
– Вам дуже цього хочеться?
– Відчути себе знову потрібною як медик? Звичайно! Це ж ви сьогодні вчитеся на одне, якщо взагалі вчитеся, і заробляєте інакше, не тим, на що вчилися. У країні, яку ви ненавидите, цього б ніхто не дозволив. Тепер, шановна, точно все. Забалакалася тут, але ж просвітити вас треба.
Таміла знову ступила до виходу.
– Та стійте ж! – знову вигукнула Ольга. – Яна! Ви нічого не сказали про Яну!
– Ваша донька абсолютно здорова. І сьогодні, вже за кілька годин, з її допомогою врятують життя одній дівчині, майже її ровесниці.
– Ви щойно повідомили, коли вб’ють мою дитину.
– Сьогодні великий день для Піщаного. Точніше, велика ніч, – слова звучали дуже буденно, лікарка ніби рапортувала. – Сьома операція. Великі гроші, які допоможуть модернізувати клініку. І перша пересадка серця. Не перша взагалі, але перша – тут.