4

Макар Гнатюк вийшов на середину кімнати й почав робити вправи.

Спершу поставив ноги на ширину плечей, нахилився вперед і максимально розтягнувся. Потому вирівнявся, порухав руками й тулубом до хрускоту в кістках, який почув навіть Чотар. Нарешті присів десять разів, уперся руками в брудну підлогу, відтиснувся теж десяток, насамкінець ще й плеснув у долоні в процесі. Підвівся, витер долоні об штани.

– Отак. М’язи атрофуються. Постійно сидиш, а рухатися треба. Рух – це життя.

– Я побачив, що ти в добрій формі.

– Так я не для тебе, – гмикнув Макар. – До речі, скоро Таміла зробить тут центр для реабілітації після різних травм. Моє завдання на найближчий час – придумати, як відродження нашого «Затишку» легалізувати.

– Тобто знайти законний спосіб пояснити, звідки на Піщане впав золотий дощ?

– Десь так. Сьогодні важлива операція. Скоро прибуде пацієнтка, батько якої може запросто подзвонити і президенту, і прем’єру, не кажучи вже про дрібніший народець. Набридло підпілля, чесно кажучи.

– Хвалишся?

– Дурний ти, Чотарю. Усе тут ніби вирахував, однак на багатьох речах не знаєшся. Пояснюю на пальцях, популярно, чому не вийде виставити нас усіх у злочинному світлі. Зуби зітреш до ясен.

– І?

– Хочеш – приймай як пропозицію працювати з нами.

Уже відкритим текстом тобі кажу.

– Вербуєш?

– У тебе варіантів нема, кульгавий. Або з нами, або автомобільна катастрофа й скромні похорони.

– Були б вільні руки – почухав би потилицю замислено. – Ну-ну, – Гнатюк посміхнувся кутиком рота. – До речі, я тебе так і не зрозумів до кінця. Про таксиста. Ніби я там десь облажався. Просвіти на майбутнє.

– Спершу скажи, як про нього дізналися.

– Ой, Чотарю, я тебе прошу! Мені платять за пильність. Штефко Попеляк – мої очі й вуха тут. Щойно перший покусаний труп на проклятій дорозі знайшли, він маякнув. Нам, сам розумієш, додаткова увага не потрібна. Ще й Ярмолюк, сам того не знаючи, підігравав, бо йому так само не в жилу, якщо Шацьк опиниться в кримінальній хроніці. Вирахувати таксиста Пашу виявилося не так уже й складно. Не чіпали поки, хай собі. Тим більше, в історії з отим пацаном, другом Яночки, він дуже навіть придався. Знаєш, як вийшло? – Гнатюк почав заводитися. – Ти вгадав. Хлопчина пхнув носа, куди не треба. Він усе одно заважав, нам же дівчина-донор потрібна, а хлоп ще й пив-курив, не годиться. Але ж він побачив, як мої бійці прибирали за собою. Дременув із переляку, навіть подругу свою не попередив. Він її кинув, Чотарю, справді залишив на моєму хуторі. Бери голими руками. Добре, я вчасно перехопив. Хоча… Далеко б усе одно не забіг. Чужі тут не ходять.

– Потім через свою людину, Попеляка, почав зливати нам таксиста.

– Штефкове завдання – плутати сліди. Так випадково лягло, що ти саме на нього в Шацьку вийшов. Далі вже працювали за моїм планом.

– І щойно ти побачив, як Ольга постукалася в групу Харона, форсував події. Ви ж запанікували, хіба ні? Сам ось потроху щойно похвалився: тут буде дуже важлива персона. А напередодні таке… Тому нацькували небезпечну жінку на таксиста, знаючи – він із головою не дружить, пружинка якась клацне, поведеться. Потім, так собі думаю, планували злити й таксиста, аби всі трупи повісити на нього. Мої колишні колеги зробили б так із радістю. Хто слухатиме психа, коли він каже: це не я. Так?

– Кажу ж – давай до нас. Ніби сам плани розробляв.

– Нічого нового під сонцем. Ви не врахували одного, Хароне. Жінка виявилася не аж такою слабкою. У якому стані зараз таксист, поняття не маю. Тільки Ольга не дала себе вбити. І я дещо про тебе дізнався. За інших обставин, повторюся, діяв би не так. Усе продумав би, обмізкував. Але Ольга почула – її донька тут і помчала її рятувати. Чим порушила мої плани, та хай. Важливіше – порушила ваші.

– Ніхто нічого не порушив. У нас, Чотарю, усе за планом. Її доця – та трошки відтермінувала, змусила перенести операцію на добу. Та нічого, уже скоро почнемо. Навіть уявити собі не можеш, які перспективи матимемо відтепер.

– На які органи продасте Яну?

– Грубо.

– Зате правда.

Макар знову порухав плечима.

– Бачу, ти не маєш настрою домовлятися. Коли так, то сам думай-гадай.

Він цього разу не переступив через Вадима, обійшов лежачого.

– Ну, бувай.

– Стоп.

Гнатюк здивовано повернувся.

– Ти чого?

– Ольга…

– До чого тут твоя подружка? Після всього вона або головою поїде, або сама собі щось зробить. Із нею точно ні про що не добалакатися. Забудь про обох. Про себе дбай.

– Я про себе, – Чотар прокашлявся, у горлі мов пройшлися наждаком. – Ти б хазяйство показав. Раптом сподобається і погоджуся.

– Навіть та-ак, – протягнув Макар.

– Мушу ж знати, із чим матиму справу. Хвалися. Чи боїшся?

– Тебе? Кульгавого? – Гнатюк реготнув. – Дивись, якщо просто вирішив кістки розім’яти, голову мені морочиш…

Наблизившись, він присів. Підштовхнув Вадима, перевертаючи його на бік спиною до себе. Відімкнув кайданки, випростався.

– Вставай. Прогуляємося, час поки терпить. Екскурсію проведу.

Чотар сів, потер зап’ястки.

– Ковіньку мою знайди. Чи за тебе буду триматися.

– Що там її шукати.

Палиця справді валялася тут же, біля стіни. Зі свого місця бранець її не бачив. Підхопивши, Макар простягнув її.

– Тримай своє добро.

Чотар стиснув ковіньку, перехопивши посередині.

Ноги Гнатюка просто перед ним.

Трохи відхилившись назад, аби зручніше, уперся лівою рукою в підлогу.

Вигнуте руків’я міцної ковіньки зачепило ворога під ліве коліно.

Вадим смикнув щосили – іншого шансу просто не буде.