3

Таміла Радзівіл зняла окуляри.

Обережно, наче вони зроблені з крихкої порцеляни. Стискаючи двома пальцями за дужку, вільною рукою видобула з кишені халата стерильну, як усе на ній, хустинку. Почала протирати скельця, мовби важливішого заняття тут і тепер не мала. Ольга терпляче чекала. Завершивши, лікарка критично глянула крізь кожне скельце на світло, акуратно повернула окуляри на місце. Хустку далі жмакала в кулаку.

– Я нікого не вбиваю, – мовила нарешті.

– Сьогодні спливла цікава закономірність. Сюди, у Піщане, кличуть ідеально здорових людей, бажано молодих. Ви – кваліфікований хірург. На вік не зважаю, бо ж самі кажете: тут кожен мешканець має фору по здоров’ю. Я не хотіла вірити Вадимові та його припущенням, що в Піщаному, у колишньому елітному санаторії, придумали робити незаконні операції. Вам потрібні людські органи, так? Органи моєї доньки – теж? – Ольга поволі підносила голос та відчувала – ось-ось перейде на істерику.

– Ви нічого не розумієте. Ніколи не зрозумієте.

– Та де вже мені! Ви робите операції своїми, ось цими руками!

Вона кинулася до Таміли, але лікарка з силою, на яку Ольга не сподівалася від немолодої жінки, відштовхнула нападницю від себе.

– Сядьте!

– Ви кажете – не вбиваєте нікого! Але ж ці операції смертельні!

– Як для кого. Ті, хто не хоче жити, кому в реаліях жити нудно, дають життя тим, кому воно потрібне.

– Я вже сьогодні мала нагоду послухати схожу сповідь. – Не вірю в Бога. Не збираюся сповідатися чи каятися, – Таміла раптом жбурнула хустку вбік. – У чому я маю каятися? І чому – я, а не ті, хто прирік наше Піщане, місце сили, курорт всесоюзного колись значення, на повільне та впевнене вимирання! Та держава, яку розвалили не аж так давно, давала нам усе! Зробила тут рай земний, скориставшись унікальними можливостями тутешньої природи! Ті, хто танцював на руїнах великої країни, плюнули на нас! І не тільки на нас! А ви й такі, як ви, радієте, тішитесь – Союзу нема, комуністів нема, маємо свою державу, ідемо в Європу. Та у Європі ми б зі своїми можливостями купалися в золоті!

– Ось чого ви хочете.

– Хіба я прошу чогось особливого? Билася до останнього, їздила в Київ не раз і не два! Оббила пороги, стукала в двері, які тоді, коли був Союз, відчинялися самі! Результат – нуль. Нас прирекли, не спитавшись. Не треба дивуватися, що я вирішила рятувати Піщане від зникнення так, як сама знаю.

– Викрадаючи і вбиваючи людей.

– От ви вперта! – Таміла сплеснула руками. – Чи знаєте, що відчувають ті, чия рідна, близька людина помирає не через брак грошей на операцію? Не через відсутність інших можливостей. А тому, що нема донора, який погодиться врятувати чуже життя!

– Ціною власного.

– Ольго, ви мене не чуєте! Тепер світ довкола нас живе лише грішми! У Союзі було не так!

– Я народилася в тій країні. Виросла. Знаю, як там було. Більше не хочу.

– Ви за віком могли би бути моєю донькою! Зарано ту країну розвалили, ви не встигли відчути її повноцінно, усіх принад та зручностей. Ми в Піщаному – відчули.

– До чого тут…

– До всього! – Таміла вже випльовувала слова. – Люди думають лиш про прибуток. Не складуть собі ціни. Торгуються, навіть коли є можливість донорства. Зате у нас, у Піщаному, усе справедливо. Черг нема, завжди можна отримати кваліфіковану допомогу.

– Безкоштовно?

– За гроші, звісно. Я відроджую клініку, наші традиції. До всього унікальний мікроклімат дозволяє прооперованим швидше одужати. Повторюся, ми даємо життя.

– Забираючи перед тим.

– Без цього ніяк, Ольго, – Таміла повела спокійніше. – Три роки тому вкотре вибралася в Київ. Без надії сподівалася умовити хоч когось вкласти кошти й відродити «Затишок» разом із Піщаним. Зупинилася в давньої знайомої, яка за вечірнім чаєм розповіла невеселу історію про те, як син якоїсь її родички не дочекався донора нирки. Батьки з можливостями, та все одно справа гальмувалася. Поки процес тягнувся, у юнака відмовила друга нирка. Юнак помер ні за цапову душу. Лише тому, що не знайшлося здорового органа. До того ж, аби знали, у нас ще й закони відповідні не працюють, але то окрема історія, – вона зітхнула. – Тоді подумала, чи могла б щось зробити. Так, чисто теоретично, чи стало б навичок хірурга. А за деякий час сюди, у Піщане, примчав Макар Гнатюк. Не здивувалася, що йому відомо про колишню славу «Затишку» і про те, що тут лишилася частина кваліфікованого персоналу. Його товариш збив людину на трасі. Везти в лікарню – світитися, не кожен готовий відповідати. Винуватці привезли свою жертву до мене і давали великі гроші, аби врятувати травмованого тут і тепер.

– Великі?

– Тисяча доларів для мене – великі гроші. У Піщаному раді тисячі гривень. Отже, – мовила Таміла, – без відповідних умов я нічого не могла зробити. Усе ж занедбане, знищене, нічого нема. Лікувати поглядом і кухонним ножем не навчилася. Людина померла в мене на очах. Але якби мала напохваті все необхідне, могла б не просто спробувати, а справді врятувати життя. Гроші в мене не забрали. Для них сума незначна. Та потім я знайшла час, вибралася до Луцька, відшукала Гнатюка і зробила йому цікаву пропозицію.

– Здогадуюсь яку.

– Ну і добре. Мені менше слів і часу витрачати. Без того з вами заговорилася. Макар виявився непростою людиною. Це тільки здається, що керувати фірмою з вантажних перевезень – такий собі середній бізнес. Насправді в Гнатюка виявилася купа знайомих у Києві, а ще більше – знайомих його знайомих. Починали обережно, але нарешті півтора року тому знайшовся перший клієнт.

– Пацієнт?

– Називайте, як зручно. У комерційних клініках усі пацієнти – клієнти, і навпаки, – зараз Таміла додала голосу щемливо-лагідних ноток. – Моя умова: операції робити тут, на нашій території. «Затишок» не мав тоді належного обладнання, але приміщення пристосовані. Операція незаконна, отже, таємна. Зате при наявності здорового донора та гарного фахівця позитивний результат гарантовано. Наша перевага в швидкості прийняття рішень, розумієте?

Ольга знову похолола. Ясно й чітко уявивши, про що говорить лікарка, вона не стримала дрожу. Таміла помітила, явила зверхню, навіть переможну посмішку.

– Бачу, ви збентежені.

– Швидко вирішуєте проблему… – Ольга проковтнула глевку грудку, що застрягла в горлі. – Знаходите донора. Людину, яку треба вбити заради збагачення. І так легко й просто говорите про це.

– Погано почули? – посмішка зникла, знову з’явилася сувора класна дама. – Мене зовсім не цікавило, де Макар Гнатюк знаходить матеріал.

– Людський матеріал, – протягнула Ольга. – Ну звісно, десь ми вже таке чули. Я навіть знаю де. Інакше, ніж матеріалом, у Радянському Союзі людей не називали. Плекаєте ваші традиції тут, на окремій території.

– Не читайте мені мораль! – зараз Таміла промовляла зневажливо. – У тій ненависній вам країні ніхто б не дозволив вам займатися, чим завгодно. А вашій доньці – забивати голову різною дурнею. Ви б працювали, вона б училася, аби потім отримати роботу і з часом – окрему квартиру. До речі, війни б не було. І все, до цієї теми більше вертатися не хочу. Не маю часу й бажання в чомусь переконувати таких, як ви.

Лікарка ступила до дверей.

– Чекайте! – Ольга подалася вперед. – Добре, гаразд, я все зрозуміла. Скільки потім ще було операцій?

– Шість, – це прозвучало гордо, вона не приховувала бажання похвалитися успіхами. – І ваша донька з другом – перша пара. До того приходили поодинокі шукачі гострих відчуттів.

– Потрапляли в тенета, хочете сказати.

– Та як завгодно. Результат важливіший. Мали б мороку з тим Женею, аби він сам не допоміг, тікати чомусь почав, – вона зітхнула. – Про збагачення ви дарма. Гроші, отримані за першу операцію, повністю пішли на обладнання. Гнатюк навіть погодився нічого не брати собі, лиш заплатив своїм людям за роботу, – це слово знову змусило Ольгу здригнутися. – Від винагороди я відмовилася й після другої. Моя винагорода – відродження нашого маленького раю. Маємо сучасну операційну, якісне обладнання для діагностики. Бачте, почали робити палати.

– Щоб поставити вбивства на конвеєр.

– Мені вже з вами не цікаво, – зітхнула Таміла. – Те, що ви називаєте смертю, я називаю новим життям. До вашого відома: селяни знають, що я роблю.