9

Нарешті над головою відчинилася прямокутна ляда.

Світліше від того не стало. Найпевніше, темно було ззовні, промені вже не проникали у вікна. Спершу Ольга побачила на верхніх щаблях драбини ноги, потім з’явився весь тюремник. Павло тримався спокійно, по-хазяйськи, так, ніби щодня викрадав людей і скидав їх до льоху. Хоча… хтозна, може, справді.

– Яна де? – вигукнула вона, щойно таксист спустився. – Якщо ти з нею щось зробив, збоченцю…

– Та яка Яна! – почула у відповідь. – Торочиш мені за якусь Яну, знати про неї не знаю. Нічого я з нею не зробив, бо не бачив в очі. Хіба ось ти фото показала.

Ользі пересохло в роті.

Вона закашлялася, спробувала сісти. Нічого б не вийшло, аби Павло не підхопив за карк і не допоміг. Бранка тут же спробувала його копнути, але марно, і завалилася на бік. Таксист зітхнув, знову терпляче взяв за комір куртки. Вирівняв, наче іграшку, зробив крок назад.

– Отак сиди поки.

– Де Яна? – повторила вона вже тихіше.

– Поняття зеленого не маю.

– Ти ж сам сказав – сіла до тебе в машину! Повіз на Піщане!

– Сказав. Бо ти хотіла це від мене почути. Насправді не знаю ніякої Яни, не приписуй мені чужих гріхів. Своїх, бач, вистачає.

– Доведи, що моєї доньки в тебе нема.

– Не збираюся нічого доводити, – мовив Павло роздратовано. – Як думаєш, треба мені приховувати якусь Яну, коли ти сидиш тут, у мене в льосі?

Ольга мусила визнати – у словах була рація. Від цього не стало легше. Навпаки – зовсім погано. Адже пошуки знову в глухому куті, куди поділася донька – далі не ясно, а сама вона в такому становищі, що навряд чи продовжить пошук.

Людей викрадають, в’яжуть і тримають у льоху не для того, аби відпустити живими.

– Гаразд. Для чого тоді все це?

– Зараз поясню, – таксист пройшов у далекий, найтемніший кут, узяв звідти дерев’яний ослін, поставив навпроти бранки, вмостився. – Ти в моєму домі. Це – моя рідна хата, щоби знала. Народився тут, на хуторі, і був щасливий. Поки не довелося залишати домівку отак, аби сама собою руйнувалася.

– Я тут до чого?

– Ти – ні до чого. Хоча з якого боку глянути.

– З будь-якого. Я тут уперше. Не на хуторі вашому – узагалі в цих краях. Забуте тут усе, покинуте, життя нема.

– О, помітила! – Павло радісно сплеснув долонями. – Може, ще причину назвеш? Не старайся, я сам. Люди тікають звідси. Не від гарного життя. Чим погані хутори? Живи сам, як хочеш і знаєш. Тільки ж усіх до міст тягне. Навіть не таких, як наш Шацьк. Та й Луцьк не дуже котується. Усім Київ давай, цивілізацію. Хіба ні?

– Ти в Києві вчився, до речі.

– І чого навчився? Кому потрібні п’ять років, які я вбив у вашій столиці? – Павло заводився. – Добре, нехай вона не гумова. Та чому я зі своєю вищою освітою не потрібен ані в Луцьку, ані в Шацьку? Нині народ валить за кордон, але ж і там таких, як я, не дуже треба. Ще й чужі мови вчи, хіба маю на те час і гроші? Ви там у себе в містах занудилися. Гострих вражень шукаєте. Сюди, у глушину, вас тягне, бо начиталися казочок про різних там вурдалаків. Хіба ні?

– Я приїхала з іншою метою.

– А донька твоя – для чого?

– Ти ж її в очі не бачив!

– Тому й питаю тебе! – таксист тупнув ногою. – Може, скажеш, який чорт її з вашого Києва сюди затягнув?

Знову це наріжне питання.

Та Ольга, лежачи тут і від безвиході тасуючи в голові отримані факти, тепер могла, здається, на нього відповісти. Не збиралася говорити про таке з Павлом, але вихопилося мимохіть.

– Ти правий, визнаю. Купилася на якусь дурню з Інтернету. Інша реальність, паралельні світи. Реальність тут у вас таки інакша. Тільки навряд чи Яна вибралася сюди по неї.

– Ага! – вигукнув він переможно. – Ось воно! Кажу, занудилися. Робити більше нема чого. Шукають гострих відчуттів. А ми тут, як слушно помітила, так живемо! І я не хочу, аби всякі дурноверхи лізли до нас зі своєю порожньою цікавістю. Монстрів вишукують, паралельні світи? Так у нас не зоопарк і не кіно! – Павло вже кричав, у голосі чулися істеричні нотки. – Тягне в наші краї? Так ось же купа хуторів! Хати по селах, людьми залишені! Плюйте на Київ, інші міста! Переселяйтеся сюди, обживайтеся, не дайте краю загнутися й померти! Так же ж ні, усім, бач, просто цікаво, де в нас тут привиди на лісових дорогах чи упирі на таких ось хуторах! Цього хочете?

Павло поліз у кишеню штанів, витягнув щось, підніс до Ольжиних очей, повторив:

– Цього? Цього?

Вона відсахнулася – таксист показував їй штучну зубну щелепу.

– Отак, гляди!

Павло спритним жестом циркача вставив щелепу собі до рота. Клацнув зубами, наче голодний хижак. Нахилився, ніби збирався зараз укусити бранку за шию. Ольга закричала, відсахнувшись, знову завалилася на матрац. Таксист тепер не поспішав піднімати її. Витяг щелепу, покрутив у руці.

– Не вийшло відвадити – вирішив дати, що хочуть. Шукаєте вампірів-кровопивць? Нате вам, справжніх. Тільки ж той, хто побачить упиря в лісі, не виживає. Думав, раз-два, налякаю роззяв. Та де! Місцева поліція робить усе, аби про покусаних жертв ніхто не почув. Скільки ще треба, аби народ повірив, злякався й перестав потикатися сюди? Двох мало? Ще буде, ще і ще!

Ольга не вірила власним очам та вухам.

– Здається, у тебе капітально дах тече, – вичавила нарешті. – А ті, хто вірить у різні страшні казочки, здорові? Справді так вважаєш? Твоя донька поперлася хтозна-куди, бо, бач, потягнуло до паралельного світу. Скажеш, у неї дах не протік? Як ви нас тут сприймаєте – те й матимете, ось що я тобі скажу.

– Тебе спіймають.

– Хто? Поліція? Так я чув, їх самих переловили. І як не було нікому з влади до нас діла, так і не буде. Не лізьте, дайте спокій, хай люди живуть, як знають. Не дивіться на нас, мов на дурників нещасних. Буде так далі тривати – таке й матимете! – таксист знову показав Ользі щелепу.

– Навіщо ти привіз мене сюди? Я ж не по страшні казочки приїхала, доньку шукаю.

– Але згадала Піщане! – Павло ніби зловив її на гарячому. – Отож, тебе так само до казочок тягне. І потім, ти ж не просто так до мене підійшла, саме до мене.

– Ні. Мені порадили…

Раптом Ольгу пересмикнуло так сильно, ніби крізь тіло пройшов струм. Відчувши – щось помінялося, таксист насторожився.

– Е, ти чого?

– Нічого, – бранка відчула певне полегшення, бо, здається, знайшла розгадку й заразом вихід. – Вірю, що ти не бачив і нікуди не возив мою Яну. Той, хто направив до тебе, збрехав. Навмисне. Для чого? Бо знав: заганяє мене в пастку. Ти швидше за все вивезеш мене кудись, звідки я не повернуся. Отже, хтось знає про твої заморочки, – Ольга перевела подих. – Павле, тебе вирахували. Чому досі не здали поліції – питання окреме. Сьогодні мене вирішили прибрати твоїми руками. Скажу, хто. Якщо дозволиш піти.

Таксист нервово потер пальцем скроню.

– Я без того збирався дозволити тобі піти, – мовив нарешті. – Нікого тут не тримав і раніше. Кожен ішов звідси. Питання, чи доходив.

– Тобто? – всередині в Ольги похололо.

– Розв’яжу тебе. Іди собі. Вийдеш сама – добре. Не вийдеш – наздожену, тоді не ображайся. Дам годину фори.

– Ти точно хворий, – вичавила вона.

– А я повторю: хворий не я, а кожен, хто преться сюди за якимись там гострими відчуттями. Зазвичай вигаданими.

Маєш справжні.

– Я ж не за тим…

– Цить. Тепер – за тим. Побігаємо. Потім сам розберуся, хто там мене вирахував. Непорядок.

Перед тим, як розрізати пута, Павло знову демонстративно заклав до рота штучну щелепу.

Клацнули зуби.