11

Чотар допоміг Ользі вийти.

Жінка тремтіла, хапала ротом повітря, не в змозі нічого вимовити – лиш вичавлювала незрозумілі звуки. Ставши на ноги міцніше, аби кульгава зрадницьки не підломилася без ковіньки, Вадим міцно притиснув її до себе, провів шорсткою долонею по волоссю, зупинив порив поцілувати – навряд чи Ольга сприйняла б таке зараз нормально. Натомість легенько відсторонив, узяв за плечі, змусив глянути собі в обличчя:

– Це я, Олю. Чуєш, це я.

– Там, – вона схлипнула, киваючи за спину, вглиб лісу, повторила: – Там…

– Уже все добре. Я тут. Потім розкажеш. Зараз розберуся, що там таке.

– Не треба, – Ольга знову схлипнула. – Я вже… сама… І не все добре. Там… Там нема Яни.

– Знаю. Вона в Піщаному.

Чотар і гадки не мав, що коротка фраза матиме такий миттєвий терапевтичний ефект.

Ольга Барва перестала тремтіти. Вираз переляку зник із лиця. Вона трохи різкувато відсторонилася, тепер перед ним була та жінка, яку знав і до якої вже встиг звикнути.

– Де?

– Десь у Піщаному, – упевнено мовив Вадим. – Без варіантів. Тебе навмисне навели на того таксиста. Що з ним не так – не знаю…

– Я знаю, – сказала Ольга. – Хворий на голову. Поїхав на тому, що сюди, у край його дитинства, люди тягнуться не для його відродження, а від нудьги. За гострими відчуттями, ще й вигаданими. А все довкола занепадає і зникне скоро. Не думала, що на такому ґрунті хтось може збожеволіти.

– Буває, – знизав плечима Чотар. – Так чи інакше, наш знайомий, пан Штефко, знав про вавки в таксистовій голові. Бачу, вони мали всі підстави вважати, що він тебе вб’є. Чи щонайменше надовго ізолює від зовнішнього світу.

– Вони?

– Є ще один наш знайомий – Макар Гнатюк, дачник із Піщаного.

– Він знав, що я з Києва. Згадала – не казала при першій зустрічі. І ти не говорив. А він знав.

– Хто?

– Патологоанатом. Штефан, – вона зітхнула. – Мусила здогадатися ще зранку, коли в нього вихопилося. Той Штефан знав, хто я і для чого тут. Від самого початку знав.

– Гнатюк так само, – продовжив Чотар. – Я теж хороший. Міг би звернути увагу, як швидко і вчасно він учора примчав. Ніби випадково, на дачу свою. Ольго, він морочив нам голову. Яна з Вадимом справді були в Піщаному. Їх упізнала головиха, ота ображена на весь світ жінка.

– Таміла Радзівіл.

– Вона. Тож Гнатюк не міг заперечити це й відморозитися остаточно. Навпаки, він підіграв нам. Правда все, окрім того, що Яна пішла звідти.

– Учора купився ти. Сьогодні – я. Тебе взяв на пушку Ярмолюк, визнавши – моя донька в нього. Тепер мене обкрутив таксист.

– Третього разу не буде. Олю, – він знову взяв її за плечі, – послухай мене зараз уважно. Давай повернемося назад у Шацьк. Я подзвоню Максимові, тому молодому й гарячому оперу. Усе йому розкажу в деталях. Він точно не відмовиться менш ніж за добу стати двічі героєм. Сюди викличуть кавалерію, спецназ обшукає Піщане, кожен квадратний метр…

Її долоня лягла йому на рота.

– Чотарю, ти сам у це віриш? Поліція кидає мене від борту вже не вперше. Якщо зараз вона дізнається, що облажалася, – напевне нічого не робитиме. Інакше доведеться відповідати за службову недбалість.

– У нас навіть за улюблених пані Радзівіл благословенних радянських часів міліція дуже рідко відповідала за службову недбалість. Зараз тим більше.

– Ось ти й відповів, – Ольга вичавила посмішку. – Отже, із якого боку до поліції не підійди, усе нам не на користь. До того ж часу вбито забагато. Навіть якщо ми обоє помиляємося, маючи про поліцію погану думку, прибуття твоєї кавалерії розтягнеться в часі. А ми його не маємо. Яна не має, розумієш? Судячи з усього, вони вбили Євгена. Й спробували перевести стрілки на таксиста, про чиї діяння дуже добре знали. Розуміли: місцева поліція не робитиме нічого, як не ускладнювала собі життя дотепер. Чотарю, їм нічого не завадить убити Яну. І поки її труп, – тут вона поперхнулася словом, та видихнула, повторила: – Поки її труп не знайдено, вона жива.

– Згоден, – кивнув Вадим. – Яна жива ще й тому, що сьогодні ця компашка вирішила прибрати тебе. Цікаво, чому.

– А мене хвилює, навіщо вони взагалі забрали мою дитину й десь тримають її!

– Тут питання окреме. Здається, я розібрався. Тобто, – уточнив він, – знайшов підтвердження своєї версії. Яну з Женею, і не лише їх, у Піщане заманили. Купили страшними казочками від «Харона».

Ольга здригнулася так сильно, що Чотарю здалося – крізь неї пропустили струм. Навіть відступив, аби не вразило його.

– Ти чого?

– Харон. Звідки знаєш?

– Так називається фірма нашого дачника Гнатюка. Вона ж фінансує таке собі виданнячко, і мені здавалося, що він так бавиться. Та й людям так здається.

– Харон Друг, – випалила Ольга.

– Тобто?

– Так називається група в Фейсбуці. Зранку про неї згадали батьки Євгена. Якби тут був Інтернет…

– Кажи.

– Там закликають охочих побачити паралельну реальність. Такі речі бувають, треба просто вірити, – повторила почуте. – Женя любив подібні речі, вівся на них. Ми ж знаємо: ще пацаном тікав із дому, шукав кращих світів чи щось таке. Якось надибав цікаву для себе сторінку, підкинув Яні. Вони ж на одній хвилі… були.

– Яна теж тікала з дому?

– Ні. Але… – Ольга пошукала потрібних слів. – Її постійно кудись тягнуло. Чомусь же побачила в дивному Жені споріднену душу.

– Чекай, – Вадим зосередився, клацнув пальцями. – Заплави раптом згадали про таке захоплення свого покійного сина. Поставили до відома тебе. Ти не знала, що Макар Гнатюк причетний до згаданої сторінки. Щось зробила?

– Послала запит, хотіла долучитися.

– Себе назвала?

– Латиною написала прізвище та ім’я.

– Ольга Барва?

– Ну… Так.

– Тепер дуже уважно згадуй: коли це було, час?

– Сьогодні вранці.

– Олю, ще раз: ко-ли?

– Десь до десятої. Спала погано.

– Я зовсім не спав, на чому тримаюся – Бог тільки знає. Ти посилаєш запит у групу, яку контролює Гнатюк. Він уже знає, хто ти і чого хочеш. Отже, натрапила на правильний слід, – Чотар знову клацнув пальцями. – Гнатюк дзвонив Штефану після десятої. Тобто, невдовзі після того, як ти засвітилася в його групі. Після чого вони виробили на ходу план, як тебе позбутися. Штефан навів тебе на таксиста, про якого їм відомо – убивця з вавкою в голові. Як виконав завдання, подзвонив Харону, відзвітував.

Ольга завмерла.

Сутінки вже переходили у темряву. Блищали білки стривожених очей.

– Там є ще користувачі, які повелися. Послала запити кільком. Відповіді на той момент не було.

– Олю, не хочу лякати. Тільки мені щось підказує: віртуальних людей уже нема серед живих.

– Вони ж писали враження про світи, у яких побували! Підтвердили реальність!

– І ніхто з них не відповів тобі. Олю, писати щось можна й від чужого імені. Інтернет це дозволяє. Доказів не маю. Але після того, що хотіли сьогодні зробити з тобою, після вбивства Жені Заплави, інших думок не спадає.

Ольга міцно стисла його зап’ясток.

– Ми зараз їдемо в Піщане. Чуєш? Ми нікого не чекаємо, ні на кого не покладаємося. Самі перевернемо там усе, догори дриґом. Я не піду звідти, поки не знайду Яну, чуєш?

– Чую, вірю, – відповів Чотар. – Тим більше, Гнатюк уже з обіду поза зоною досяжності. У Піщаному чи поруч, не інакше. Ми сполохали їх, Олю. Спершу – своєю появою в Шацьку. Потім – коли дісталися Піщаного. Нарешті – остаточно, коли ти мимоволі вийшла на їхній майданчик, із якого починається шлях у мишоловку.

Вона стисла другий зап’ясток.

– Чому? Вадиме, ти служив у поліції, ти сищик, хай на пенсії й хочеш усе забути. Ти можеш пояснити, ти повинен пояснити – чому? Для чого вони це роблять? Нехай вигадки тих для тих, хто в таке вірить; ще не в таке вірять, Вадиме. Але для чого? Не всі ж тут психи, як отой нещасний таксист, чорт забирай! Не заманюють мою доньку для того, аби просто взяти в полон, а потім убити! Ще й умови ставлять!

Тепер напружився Чотар.

– Умови?

– Шанси мають лише ті, хто веде здоровий спосіб життя. Не п’є, не курить…

– Здається, Женя Заплава курив. Це ж його бичок знайшли біля доту.

– Так, але Яна ідеально підходить. Як мама тішилася, що донька за здоровий спосіб життя не на словах, а на ділі. Хоч іноді думала, аби перегинів не було. Що занадто, знаєш, те не здорово.