8

У дівоцтві Оля мала прізвище Подвойська.

Коли Олі Подвойській було чотирнадцять, вона ледве не втрапила в неприємну пригоду. Нікому про той випадок не розповідала, навіть найближчим. Батьків не хотіла лякати, вони й без того трусилися над донькою. А перед іншими не було чим хвалитися. Хіба власною дурістю, самовпевненістю, чим там ще. Та й сама намагалася не згадувати, заганяла історію далеко-далеко вглиб пам’яті. Траплялися моменти – зринало раптом, змушуючи здригатися. Зовсім позбутися прикрих спогадів не могла.

Хай би ще науку після того мала – де там!

Сталося так, що біля їхньої школи почав вештатися аж надто дивний, як не сказати, підозрілий тип. Звели школу ще наприкінці п’ятдесятих років, коли район тільки забудовувався, усе сприймалося новим та відповідало затвердженому генеральному плану. З того часу минуло майже тридцять років. Молоді деревця, висаджені при забудові, розрослися в затишний парк, як і задумувалося. Щоправда, навряд чи хтось передбачав: до школи й зі школи треба буде йти через той парк, широкою алеєю. Учні раділи парку, бо час від часу, особливо восени та навесні, учителі географії та природознавства переносили уроки на свіже повітря. А на фізкультурі тут часто бігали, влаштовуючи такі собі міні-змагання.

Хто вперше помітив дивного чоловіка між дерев – невідомо. Дівчата почали часто згадувати, що бачили його. Обзивали маніяком, та це видавалося грою, чимось дуже несерйозним. Школярки-восьмикласниці більше хихотіли, придумували про нього різні небилиці, а незабаром дехто навіть почав хвалитися, як і коли маніяка подражнив. Невиразна постать у незмінному синьому плащі, плетеному «півнику» з логотипом футбольного клубу «Динамо Київ» і важкуватих черевиках перетворилася на велику дівчачу таємницю – ніби людину ніхто, крім них, між дерев не помічав. Незнайомець намагався триматися подалі, жодної зацікавленості школярками не виявляв, і маніяком його називали вже за тим самим принципом, що дають імена домашнім тваринам.

Невдовзі керівники класів із шостого по десятий раптом, напевне домовившись, провели в класах короткі збори тільки для дівчат. Хлопців просили вийти, дівчат – лишитися. У часи, коли Оля навчалася, ще працювали в середніх школах мужчини. Тож тих із них, хто мав класне керівництво, для такої бесіди замінили жінки-вчителі. Розмова була короткою, вчительки говорили, старанно ховаючи очі, мовби йшлося про щось дуже безсоромне. Хоч насправді можна було й так сказати, адже вони повідомили про кілька випадків зґвалтування у їхньому мікрорайоні. Дві жертви нападу – молоді жінки, але одна – дівчина з їхньої школи. Ім’я не важливе, подібні речі не афішуються. Просто всіх просили ходити обережно, поки міліція не заспокоїть гарною новиною – насильника спіймали.

Чоловік у плащі ненадовго зник із парку, і дівчата, котрі звикли до «свого» маніяка, почали з утаємниченим виглядом перешіптуватися. Мовляв, це запросто міг бути він, міліція шукає його; як пощастило всім, що не напав – а міг би, будь-якої миті. Та не минуло й тижня після суворих попереджень, як його постать знову помітили між дерев. Спершу дівчата стереглися, навіть збивалися в гурти, аби йти зі школи, дехто просив хлопців провести, і ті, кому виявляли довіру, гордо проходили повз місце, де тинявся Плащ, як його нарекли. Але не можна боятися довго. До того ж спрацювало цілком логічне уявлення: коли вже чоловік вільно прогулюється на звичному для себе місці, отже, нічого лихого не замишляє. Інакше давно б забрався геть, адже чутки про маніяка вже поширювали не пошепки, а вголос. Якби Плащ був тим, ким його вважають, навряд чи дражнив би гусей.

Оля не могла точно сказати, якого саме дня вирішила ризикнути, полоскотати собі нерви, погратися. Сталося ніби саме собою: вона почала навмисне ходити сама, чекаючи, поки компанії пройдуть. Побачивши понуру постать у плащі, Оля стишувала кроки, йшла повільно, шкільною сумкою махала виклично, не приховуючи цікавості до дивного персонажа. Той спершу не реагував, та вже на третій день дівчина помітила – Плащ не просто вештався в глибині парку, а чекав її появи. Щойно бачив, поволі рухався вперед, підступав ближче. Минуло ще трохи часу, й Оля вже наважилася махнути чоловіку рукою. Загравати тільки вчилася, серйозного інтересу до однолітків поки не виявляла, але тут дражнитися вдавалося. Принаймні вона так вважала.

Тим часом місяць жовтень вступив у розпал, частіше дощило, мама постійно тицяла доньці парасолю. Оля напинала губи, не хотілося тягати її з собою до школи, краще мати вільні руки. Проте з мамою гарикатися марно, тож доводилося брати парасольку навіть тоді, коли дощу не було. На мамине переконання, нема зараз – буде потім.

Того дня передбачення справдилося. Ранок видався не пожовтневому теплим, та вдень, коли вже верталася зі школи, раптом сильно полило. Як на лихо, Оля забула парасольку в класі під партою – одна з причин, чому воліла не брати її взагалі. Це могло статися будь-коли, і тепер дівчина змушена була вертатися. Якби не дощ, забрала б завтра. Але мокнути незатишно.

Знайшовши трикляту парасолю там, де лишила, Оля Подвойська подалася додому. Дощ швидко розігнав народ, і коли пішла через парк, звернула увагу: довкола нема нікого, вона йде сама. Хоча ні – попереду між дерев замаячила знайома постать у плащі. Мабуть, йому мокро, майнуло тоді. Та враз Оля перестала перейматися, бо Плащ повівся так, як до того не поводився ніколи.

Виступив з-за дерев, пішов до алейки, став і заступив дівчині шлях.

Вона зупинилася, почуваючись мокрою куркою. Ще не зрозумівши до кінця, що відбувається, звично помахала. У відповідь чоловік у синьому плащі поманив її рукою до себе. При цьому другу руку тримав глибоко в кишені плаща. Оля зі свого місця не могла роздивитися його лиця. Та й не хотіла – наче відрізало виявляти до нього будь-які знаки уваги. Спробувала ступити назад, та ноги чомусь приклеїлися до вкритого опалим жовтим листям асфальту.

А Плащ знову мовчки покликав її.

Потім ступив кілька кроків уперед, до неї.

Ноги миттю відліпилися. Крутнувшись, Оля рвонула геть. Та помчала чомусь не до рятівної шкільної будівлі – кинулася під захист дерев. Розкрита парасоля заважала, затримувала рух, і дівчина без жалю відкинула її геть. Бігла, не озираючись, чула переслідування за спиною. Коли врешті наважилася, побачила: Плащ підхопив парасолю, склав на ходу й тепер біг за нею, стискаючи трофей.

Нарешті Оля спромоглася закричати.

Не гукала на допомогу, просто волала благеньке: «А-а-а-а, ма-а-ма-а!» Чоловік у синьому плащі тупотів позаду, переляк штовхав у спину. Нарешті дівчина зрозуміла – не туди тікає. Зробила великий гак, помчала в протилежний бік, вилетіла назад на алейку, припустила, нагнувши голову. Коли послизнулася в калюжі й упала, забрьохавшись, налякалася ще дужче – усе, зараз спіймає. Та нічого не сталося. Підвелася, сторожко озирнулася.

Позаду нікого не було.

Оля все одно не бажала більше затримуватися. Додому не йшла – бігла. Мамі пояснила: забула парасольку, тому спішила, ось і впала. Під вечір, як лягала спати, чомусь припустила: погоня могла їй ввижатися, бо так не буває. Не можна безкарно ганятися за дівчатами, Плащ мав би сам то розуміти.

Наступного дня, як і надалі, дивного чоловіка в парку вже не бачили.

Чим далі, тим більше Оля Подвойська схилялася до того, що все трапилося в її уяві. Забагато фантазій виникало на фоні розмов про лиховісного маніяка. Гнала прикрі спогади від себе, та вони все одно спливали в найменш підходящий момент.

Як ось зараз, коли Ольга Барва лежала на брудному матраці в льоху, де тхнуло мишами. Руки закручені ззаду міцною липкою стрічкою, вона ж оповила кісточки ніг. Скільки часу таксист тримав її – не уявляла. Оклигала вже тут, спробувала покликати Яну, у відповідь – тиша.

Але тепер розуміла, у яку халепу втрапила її донька.

Й у перерві між моторошними спогадами молилася про себе, аби дівчина була ще живою.