Ну, якось же треба заспокоїти людину.

З міста на знайому вже трасу вибрався по восьмій. Щойно рушив за навігатором, помітив – сутінки враз прискорилися, насувалися швидше, ніби вимушено затрималися й прагнули надолужити згаяне. Чотар не дуже покладався на дороговказ, тим більше Інтернет почав гальмувати. Проте поки мав можливість – рухався маршрутом, котрий прокладав телефон.

Коли сигнал зник, Вадим побачив – його довели до повороту на ту саму прокляту дорогу, якою вони з Ольгою їхали лише два дні тому.

Щось пішло не так.

Йому ж ніби в бік Піщаного треба.

Пригальмувавши, подумав, барабанячи долонями по керму. Враз осяяло: ця ж сама дорога колись вела до Піщаного, тільки довше, підводила з іншого боку. Значить, поки помилки нема. А потрібний йому хутір – десь у цій місцевості.

От же ж забрався таксист.

Знову запустивши двигун, Чотар повернув, рушив, дуже скоро пірнув між дерев. Стало ще темніше, верхівки заступали небо. Боячись розгубитися в густих сутінках й не помітити потрібне місце, проскочити його, Вадим наддав швидкості, хоч цією дорогою справді їхати важкувато. «Опель» чим далі, тим дужче гойдало, поїздка вже нагадувала плавання в човні на річкових хвилях.

Темрява все одно обганяла.

Вписавшись у черговий поворот, якими зміїлася дорога, Чотар побачив перед собою авто – вискочило раптово, з-поміж дерев, так вистрибує наляканий чимось звір. Сріблястий «гольф» не петляв, сунув упевнено, і Вадим зробив висновок: там є ледь помітна, але більш-менш накатана дорога.

Навіть у загуслих сутінках побачив – машина брудна.

Ніхто інший, крім таксиста Павла, у «гольфі» сидіти не міг. Уже не думаючи ні про що, Вадим Чотар натиснув на газ, кинувши «опель» йому навперейми.

Удар.