7

Хоч Шацьк невеликий, але, де тут яка вулиця, Чотар поняття не мав.

Він залишив «жигулі» на стоянці – поміняв одну чужу машину на іншу, більш витривалу. До потрібного місця довів навігатор, уже по восьмій. Стемніє не скоро, та сутінки неквапом, але підкрадалися. Запала тиша, яка буває лиш о такій порі дня влітку. Коли день затихає, повітря дзвенить, усе довкола огортає ледь відчутна легка втома.

Зупинивши «опель» біля хвіртки, Вадим вийшов, не криючись. Чіткого плану досі не мав, зате набралося кілька важливих питань до пана Штефка. Його нічого не зупиняло. Штовхнув хвіртку так сильно, як міг – накинутий зсередини гачок злетів. Ще перетинав невеличке подвір’я, а господар уже вискочив на ґанок, для чогось стискаючи молоток.

– Е, чого треба! Поліцію позву! – попередив, не відходячи далеко.

– Давай, гукай! – Чотар зупинився. – Я не проти, разом почекаємо. З ними й поговориш. Тутешні копи зараз люті, маєш сам знати.

– Ну?

– Дочекаюся і пораджу, що саме в тебе треба питати. Чи так поговоримо, без поліції?

– Ні, – Штефан не зрушив із місця.

– Молоток навіщо? Голову мені пробити? Чи, може, потилицю, як тим двом, із вашої проклятої дороги?

Попеляк ступив убік, тут же шаснув назад до хати, із гуркотом зачинивши двері.

Чотар забув часи, коли був не менш спритним. Тепер, хоч утратив зграбність, усе одно змушений був згадати. На ґанок не ступив – застрибнув. Двері копнув здоровою ногою, рвонувся в сіни. Там спрацювали інстинкти: останньої миті нахилився, пірнаючи під занесену руку й дивом уникаючи влучного удару. Місця малувато, сіни вузенькі й тісні, розійтися двом дорослим чоловікам непросто. Тим більше, якщо один – кульгавий каліка.

Але, крім набутих за роки служби і, як виявилося, не забутих інстинктів, Вадимом рухала лють.

Ухилившсь, він стукнувся спиною об стіну, трохи осів, бо підломилася хвора нога. Це врятувало від влучнішого удару. Молоток лупонув туди, де щойно була його голова, зробив вм’ятину на стіні. Третьої атаки Чотар не дозволив: зацідив туди, куди ближче й найпевніше, – між ноги.

Штефан завив.

Молоток випав, Вадим випростався й спритно відштовхнув його носаком.

Лишалося копнути нападника ще раз, поваливши на підлогу.

Тепер уже Попеляк побачив власний молоток над своєю головою.

– Віриш, провалю?

– Вірю, – прохрипів той, потому вичавив: – За що?

– Це ти мені поясни, трупорізе. Така твоя гостинність – із молотками на людей кидатися?

– Я тебе в гості не кликав.

– Образився? Обурився нежданому? Лихий у тебе характер, пане Штефку. Отак воно – із мерцями мати справу.

Попеляк важко дихав. Запах поту посилився, Чотар наморщив носа.

– Ольга де?

– Не знаю.

– Ти приходив до неї в готель. Вона зникла після того, як ти пішов. Повторити питання чи па'мять гарна?

Штефан мовчки сопів.

– У мене часу мало, ти! Вона не відповідає на дзвінки з обіду. Якщо з нею щось сталося і ти в цьому винен…

Чотар різко замахнувся молотком. Штефан вереснув підсвинком, спробував затулитися руками. Та молоток завмер.

– Чекай, – Вадим переклав його в ліву руку. – Дзвінки. Телефон твій де?

– Навіщо…

– Тут запитую я! – Вадим лупнув жертву впівсили, та все одно міцно, Штефан заскавчав. – Телефон давай сюди. Поживеш трохи.

Чотар не збирався пояснювати свій намір – перевірити вранішні вихідні виклики. Поки не розібрався, для чого Штефан Попеляк завітав до Ольги. Але виникла підозра – навряд чи з власної ініціативи. Його могли використати, як користалися ним, єдиним фахівцем у певній галузі, не рік і напевне – не десяток років.

– Телефон, – повторив спокійніше, та це вже був наказ.

– У кімнаті. Пусти, встану.

– Тільки не дурій. Хай я кривий на ногу. Ти вже знаєш – жартувати зі мною не вийде.

Вадим дозволив Штефанові підвестися. До великої кімнати той пройшов під конвоєм. Показав на стіл, покірно сів, змирившись із лихою долею. Із власного досвіду Чотар знав: так поводяться люди, котрі раптом утратили захист, заразом точку опори, упевненість у собі. Ще трохи – і вони у всьому зізнаються.

Перевірив, хто набирав Штефана зранку.

Як добре, що той акуратно позначає й зберігає контакти. Гнатюк Макар. – Чого він хотів? – Вадим розвернув до Попеляка дисплей. – Давно його знаєш?

Штефан відвернуся.

Красномовно.

Чотар глянув учорашні вхідні. Жодного знайомого прізвища, більше патологоанатома смикали цієї ночі. Уже після затримання Ярмолюка та його посіпак. Напевне Штефану, як іншим причетним до поліцейської роботи, повідомляли сенсаційну новину.

Ага!

Вхідний виклик, сьогодні зранку. Гнатюк дзвонив Штефану. Поговорили одинадцять хвилин. Довгенько.

А ось вихідний виклик, нині по обіді. Тепер уже Штефан набирав Гнатюка.

Той відповів, розмова тривала майже дві хвилини.

Чи не відтоді абонент поза зоною…

Глянувши спідлоба на принишклого, змокрілого господаря, Чотар прогортав список вхідних дзвінків далі, ще на день раніше.

Позавчора по обіді Штефан теж дзвонив Гнатюку.

Уже після їхньої розмови в ресторанчику за обідом.

– Він знав, – Вадим підніс телефон впритул до Штефанового лиця. – Ми познайомились у «Водограї». Ти почув – шукаємо дівчину, Яну Барву. Незабаром після того набрав Макара Гнатюка. Збіг обставин, випадковість? Ми говорили про ту вашу прокляту дорогу, Ольга про Піщане ляпнула. – Чотар нахилився ближче. – Щось мені підказує: Гнатюк уже знав, хто ми такі й чого хочемо, коли вчора раптом з’явився в Піщаному, нібито на дачу заїхав. Навіщо йому дача в глухому місці?

Тут уже говорив сам до себе. Штефан на мить зник. Але враз, мовби згадавши про нього, Чотар набрав повні груди повітря, гаркнув, як колись колов бандитів на допитах, розкручуючи по гарячих слідах:

– Що там робиться, у Піщаному?! Ти ж знаєш, сучий сину! Кажи!

– Мене вб’ють! – вереснув Попеляк.

– Дýрню, я зроблю це раніше!

– Таксист!

Вадим завмер – бранець таки зумів здивувати.

– Хто таксист?

– Є у нас такий Павло, – дихання Штефана вирівнялося. – Я бачив, як дівчина, та, зникла, сідала до нього в машину. Він повіз на Піщане, тільки не в саме село. Хутір є, там їх багато. Розкидані, та вважаються прилеглими до села. Не живе вже давно ніхто, тільки в таксиста Паші там, на одному з хуторів… Ну… Словом, рідна хата, народився там.

– До чого тут таксист? – Чотар раптом перестав будь-що розуміти. – Голову морочиш, сліди плутаєш?

– Кажу тобі те, що сказав їй, – Штефан огризнувся, трохи осмілівши. – Не знав, справді не знав, куди з цим усім йти. Ярмолюк ось так… – його кулак міцно стиснувся, лице скривилося, ніби від болю. – Ті три трупи. Тобто два перших з дороги. Один досі лежить…

– Та не скигли вже! Витри соплі!

– Їх, хлопця й дівчину, убили десь у лісі. Потім перетягнули на дорогу. Слідів волочіння не помітив. Отже, перевозили. Хата Павла, ну, батьків його – в лісі, там же. Хутір. Машину він має. Нічого більше не скажу, бо не знаю ні чорта. Ярмолюк тоді заборонив щось інше писати в протоколі, коли я трупи оглядав. Нещасні випадки, все.

– Макар Гнатюк?

– Просто знайомий.

– Брешеш, – відповів Чотар, не приховуючи втоми від розмови. – Навіщо, який смисл – не знаю поки. Тільки брешеш усе одно, забагато збігів. Передусім коли йдеться про телефонні дзвінки, – він випростався. – Де хутір?

– Не був там ніколи. На карті покажу приблизно, може, розберешся.

Вадим швидко вивів на дисплей свого телефона карту району. Знайшов Піщане, збільшив картинку, розвернув до Попеляка. Той, трохи подумавши, акуратно, пучкою пальця, посовав по монітору. Зупинив зображення.

– Приблизно там.

Чотар зміряв Штефана поглядом із ніг до голови, потім – у зворотному напрямі.

Нейтралізувати б його.

На час, поки справи не проясняться.

Залишати так не можна, ще більше шкоди наробить.

– Ну, Штефане Юрійовичу, останній штрих. Кажи, де в тебе тут мотузка і скотч.

– Для чого тобі?

Наляканий Попеляк – та не дурний.

Чотар в очах прочитав: усе до нього дійшло…

Упорався за двадцять хвилин. Залишив Штефана лежати вдома, на власному дивані, старанно й міцно зв’язаного. Рот заткнув кляпом, зафіксував затичку скотчем. Бачив не раз, що так чинять у кіно різні поганці. Його теж колись так скрутили. Але сам робив це вперше. Увімкнув телевізор, аби полонений не нудьгував. Пообіцяв повернутися швидко, хоч до пуття не знав, як йому це вдасться.