2

Вона нікого не чекала.

Та коли постукали вдруге – підійшла й відчинила. Нікого в Шацьку не знала, її – тим більше ніхто. Отже, подумала, повертаючи ключ, візитер навряд чи випадковий. Прийшли саме до неї, мають якусь справу. Єдиний інтерес для неї тут – Яна. Тому стукіт у двері може бути пов’язаний із донькою.

Несподіваний гість не увійшов – укотився. Від нього, як два дні тому, легенько, та все одно неприємно тхнуло потом.

Схоже, іншого одягу, крім коричневих штанів від старого дешевого костюма й блакитної бавовняної сорочки, місцевий патологоанатом не мав.

– Дозвольте?

– Ви вже увійшли. Степан… Юрійович, здається?

– Штефан.

Коротун причинив за собою двері. Потім пройшов і сів на стілець, не чекаючи запрошення, як позавчора в ресторані. Ольга намагалася не дивитися на чорні кучерики, котрі вибивалися з-під розстебнутого коміра.

– Так, звісно. Вибачайте.

– Нічого. Багато хто плутає, – гість поклав руки на коліна. – Це ви даруйте за вторгнення, Ольго… Як вас…

– Просто Ольга, – вона сіла на ліжко, аби не стовбичити над ним. – Здається, минулого разу я не казала, у якому номері живу.

– Ой, дізнатися просто. Жінка з Києва, та, яка з кульгавим чоловіком. Де ваш супутник, до речі?

– Буде по обіді, сподіваюся, – щось у словах Штефана трохи різонуло вуха, та Ольга мотнула головою, поки не переймаючись. – Ви його шукаєте?

– Навпаки, вас.

– До ваших послуг, – вона зиркнула на годинник. – Пів на дванадцяту. Може, спустимося на каву?

– Краще не треба. Без того ризикую.

– Ризикуєте? – її брови стрибнули догори. – Що таке? – Не хочу, аби бачили нас разом. – Ви прийшли сюди, спитали, у якому я номері. Піднялися. Хіба це вже не привертає увагу? Якщо ви ховалися, то зараз конспірацію порушили.

– Нас не бачать разом, – Штефко впевнено правив своє. – Ми не на людях. А тут, у готелі, усім до лампи, хто до кого ходить, – й одразу, ніби наважився пірнути з містка й не хотів далі зволікати, бо на нього дивляться, випалив: – Ви ж доньку шукаєте.

Ольга напружилася.

– Шукаю.

– Показували мені її фото.

– А ви заявили – ніколи не бачили тієї дівчини.

– Я збрехав.

Вона мовби отримала сильного ляпаса. Реакція на подібне миттєва – бити у відповідь. Ольга подалася вперед, стиснувши кулаки. Штефко мимовіль відкинувся на спинку стільця, узявся руками за сидіння. Відчув небезпеку, бо потом стало тхнути дужче.

– Тихо-тихо-тихо.

– Я тебе приб’ю! – просичала вона.

– Не у ваших інтересах. Я сам прийшов, із миром.

Кулаки розтиснулися.

– Кажіть, – знову перейшла на «ви».

Штефко видихнув, тильним боком правої долоні витер змокрілого лоба, заговорив:

– Зранку в містечку нашому новин забагато. Начальнику міліції капут, купу його посіпак пов’язали. Не знаю, як кому, а мені дихати легше.

– До чого тут моя донька?

– Не лише вона, шановна Ольго. Думаєте, приховувати правдиву інформацію про причини смерті отих, знайдених на проклятій дорозі, чи інших – моя забаганка? Отакий Штефан Попеляк поганець? Та Ярмолюку нашому просто не хотілося привертати до району зайвої уваги! Якщо є така можливість – змушував писати висновки не про насильницьку смерть, а про нещасні випадки. Кажу вам: ножові рани, несумісні з життям, він вимагав видавати за інфаркти!

– Як це?

– Отак! – коротун завівся. – Людині стало зле, вона впала, на щось нахромилася! Розумієте тепер, у чому справа! Менше кримінальних трупів – менше смикає начальство. Перевірок різних так само менше! Чув, контрабас покривав, сам ніби активно ним займався, мав із того відсоток. Зрозуміло, чому вів таку політику.

– Ясно. Донька моя тут яким боком?

– Не лише вона.

Ольга пожувала губами.

– Нічого не розумію. Ви можете ясніше говорити?

– Намагаюся, – Штефан знову витер лоба рукою, руку – об штани. – Добре, що по тіло того хлопця, Євгена, приїхали батьки й забрали. Справжню причину смерті я вам при зустрічі повідомив, і вона не розголошується. Причини вже пояснив…

– Та не товчіть ви вже воду в ступі! – вона знову почала втрачати терпець.

– Двоє інших, чиї трупи знайшли на краю дороги раніше… Хлопець, віком як той Женя, і дівчина. Їм нічого не кололи. Але смерть насильницька. При цьому, шановна Ольго, обох справді кусали.

– Кусали?

– Зубами, – кивнув Штефко. – Не імітація. Шиї прокушені приблизно в однакових місцях, до крові. Це підказує: кожного спершу вкусили, потім – убили. Провалили голови ззаду. Не можна показувати на собі, але ось тут.

Трохи нагнувшись і розвернувшись до Ольги упівоберта, коротун помацав пальцями місце трохи вище потилиці.

– Били не по голові, а головою. Об щось тверде. Край пня, колоду, сучок на дереві. Я все ж фахівець, моїм висновкам вірити можна, – він забрав руку, повернувся в зручнішу позицію. – Не думайте, я досліджував рани. Там були частки дерева. Дрібні, зовсім мікроскопічні – але були. Ярмолюку про кожен такий випадок я доповідав. Він вимагав звіту особисто.

– І?

– Мені заборонили вказувати таку причину смерті. Дівчину родичі знайшли і забрали десь місяць тому. Хлопець третій тиждень лежить у нашому морзі. Тримаю на свій страх і ризик, особа не встановлена. А просто закопати… То вже занадто, чесне слово.

– Дівчина – хто?

– Десь у мене записано. Зараз не це важливо.

– Чому?

– Ви ж не її шукаєте, а свою доньку.

– Логічно, – Ольга змушена була погодитись. – Може, дико й цинічно прозвучить, та до незнайомої мені вбитої дівчини зараз не маю жодного інтересу. Де і коли бачили Яну?

– Приблизно тиждень тому. Запам’ятав, бо вона у вас яскрава.

– Не треба компліментів. Де?

– У нас місто маленьке…

– Де!!! – їй дедалі важче було тримати себе в руках.

– Я зустрічав з маршрутки посилку з Луцька. Товкся на автостанції. Якась дівчина питала, чим доїхати до Піщаного. Люди пояснювали: туди нічого не ходить, і взагалі їй туди не треба. Грішним ділом я теж долучився. Потім підійшов один такий Павло, місцевий таксист, приватний. Тут багато приватних, у кого машина – той таксує…

– Ну?

– Сказав – довезе, якщо треба. Дівчина сіла до нього й поїхала.

– Так, – Ольга зібралася з думками. – Чекайте. То була точно Яна?

– Точно. Для чого мені зараз брехати?

– Вона була сама?

– Сама. Здається, виглядала чи стурбованою, чи навіть наляканою трохи.

Збігається в часі, подумала Ольга. Навіть якщо коротун трохи поплутав дні, усе одно – Яна була на автостанції вже після того, як їх із Євгеном бачили в Піщаному. Знову трохи закусивши губу, Ольга зробила подумки нехитру математичну вправу. Якщо все так, як каже Штефан, отже, між їх появою в Піщаному й моментом, коли Яна шукала можливість туди повернутися, є чимала темна прогалина.

Щось погане трапилося саме в той проміжок часу, який Ольга досі не спромоглася відтворити.

– Чому збрехали?

– Боявся.

– Кого?

– Кажу ж, Ярмолюка. Хтозна, що б почалося, аби сказав вам усе позавчора. Людина з Києва, активна, наполеглива. Напевне має якісь зв’язки. Як знатиме, що сліди доньки загубилися тут, у Шацьку, а її друга десь поруч убили – здійме бучу. Одне потягне за собою інше, принцип доміно спрацює. Начальнику поліції, ще й при його нечистих справах, того не треба. Хто винен? Штефан Попеляк, патологоанатом. Знайшли б і мій труп на проклятій дорозі…

– Схоже, ви вірите в страшні казки.

– Я, шановна Ольго, вірю своїм очам. А вони, – Штефан торкнувся їх розчепіреними пальцями, – бачили ті трупи.

Вона нарешті перевела подих.

– Уже не боїтеся.

– Хай тепер Ярмолюк боїться.

– Гаразд, – вона підвелася. – Гайда, покажете мені того таксиста.

– А отут, з вашого дозволу, вже самі, – коротун теж підвівся. – Бог знає, як там у вас піде. Місто, кажу ж, маленьке. У разі чого я знову буду винен. Не начальнику поліції, так ще комусь.

– Не думала, що люди вашої професії такі страхополохи. З трупами маєте справу.

– І що?

– Не кожен може. Страшно.

– Забобони, – відмахнувся Штефан. – Мрець вам уже нічого не зробить. То все страшилки про зомбі. Боятися, шановна Ольго, треба живих.

Він махнув на прощання, посунув до дверей.

– Чекайте!

– Що? – коротун повернувся.

– Павло – і все? Як я його знайду?

– Автостанція. Тут ногами недалеко.

– У нього табличка на шиї з іменем?