Изменить стиль страницы

3

До Шацька повернулися близько четвертої.

Чотар сів за кермо. Ольга не заперечувала, усю дорогу мовчала й позирала то в дзеркальце на седан, що рухався позаду на невеликій відстані, то перед собою у вікно – на пікап, котрий тримався попереду. У місті конвой одразу роз’їхався в різні боки, та це зовсім не означало, що їх лишили в спокої та без нагляду. Кермуючи до готелю, Чотар відчував на потилиці гострий погляд сірих очей Сави Ярмолюка, хоч розумів – дурня воно все й самонавіювання.

Навпаки – переконався в правильності напряму пошуку й нарешті отримав потрібний результат.

Натомість Ольга ледве стримувалася. Вадим розумів уявність, вимушеність, картинність її спокою. Та все ж не зміг передбачити, як сильно прорве. Вона не пішла у свій номер. Дочекавшись, поки Чотар відімкне свій, налетіла, заштовхнула всередину, носаком причинила двері, силою тайфуну притиснула до стіни. Він дивувався, як удалося втримати ковіньку.

– Зрадник! Зрадник! – закричала, молотячи кулаками по його грудях.

Дозволивши жінці ще трохи побушувати, Вадим випустив палицю, перехопив кисті її рук обома своїми, сильно стиснув.

– Боляче!

– Знаю. Годі вже.

– Зрадник! Покидьок! Пусти!

– Поводься добре – тоді.

– Він ще диктувати буде!

– Буду!

Сам від себе не чекаючи такого, Чотар сильно відштовхнув Ольгу. Вона перелетіла через усю кімнату й, заточившись, дивом упала на ліжко, а не біля нього. Умить підскочила, збираючись напасти знову. Але Вадим виставив руку перед собою, потім підняв обидві на рівень плечей.

– Здаюся. До речі, давно час перейти на «ти», а то ми такі близькі, що…

– Не забивай мені баки, ти! – обурення нікуди не зникло, проте Ольга потроху заспокоювалася. – Зрадник, паскудний зрадник.

– Кого я зрадив?

– Мене. І Яну.

– По порядку, будь ласка.

– Тип, який напав на нас, знає, де Яна. Чітко дав це зрозуміти, я чула. Але замість спроби повернути мою доньку ти дозволив, аби вона лишалася в полоні до завтра!

Чотар зітхнув, сперся спиною об стіну.

– Ольго, на нас напав начальник тутешньої поліції. Він тут цар і Бог, нікого й нічого не боїться. Йому ніхто не може диктувати умови, – вона хотіла щось сказати, та він не дав, заговорив далі швидко, ніби боячись загубити думку: – Сьогодні склалося все, Ольго. Начальник та його посіпаки, явно з числа поліцейських, не лише прикривають контрабанду, а й самі нею займаються. Ми випадково надибали їхню перевалочну базу в глухому селі. Раніше, так само випадково, її виявили Яна з Женею. Навряд знали, що всередині доту. Але ми вже не припускаємо – знаємо напевне: у Піщаному контрабандисти мають очі й вуха. Ярмолюк не даремно бовкнув про ту прокляту дорогу. Думаю, вона, овіяна страшними казками, не раз допомагала йому замести сліди.

– Де Яна? Чому вони її тримають?

– Ти б хотіла, щоб її теж знайшли на проклятій дорозі? – Прикуси язика! Не каркай!

Чотар подумки порахував до десяти, видихнув.

– Послухай ще раз, дуже уважно. Ми знаємо, хто її тримає. Ми знаємо, чому вона потрапила до їхніх рук. Для чого її тримають – навряд чи зараз має значення. Знаючи специфіку поліцейської служби, припускаю, скоріше упевнений: зайві трупи навіть таким, як Ярмолюк, на хазяйстві не потрібні. Тому він не зачистив нас одразу, а просто налякав. Тим більше, він звідкись дуже швидко дізнався, хто я такий. З ним я раніше не стикався, нічого про нього не чув і не знаю. Навряд чи він на посаді недавно. Але ж я пішов зі служби все одно давніше.

Ольга підвелася, підійшла до вікна, витягнула цигарки. – Поясни, до чого хилиш, – сказала, крутячи одну в пальцях.

– Покірно сидимо по норах. Тобто, в номерах. Чому Ярмолюк заворушився й вирішив вивезти свій товар сьогодні, хтозна. Думаю, активізувався, бо відчув – гаряче. Одне діло, коли випадкові свідки, ніхто, по суті. Й зовсім інше – такі люди, як я.

– Тобто?

– Підполковник не просто знає, ким я був, де служив і чим займаюся зараз, – пояснив Вадим. – Він поняття не має, що ми з тобою шукаємо зниклу Яну. Зате в курсі, що мене цікавить контрабанда, його вантаж, його оборудка. Доходить?

– Ні, – чесно зізналася Ольга.

– Так я й кажу: або сидимо тут, чекаючи завтра, потому домовляємося з Ярмолюком, або діємо.

– Як діяти?

Чотар підкульгав до Ольги, легенько взяв за плечі, розвернув.

– Не вірю йому. Не дам гарантій, що він не обдурить, не гратиметься далі.

– Я теж, – зізналася вона, трохи подумавши.

– Значить, треба такі гарантії мати. Тим більше, що я не люблю певних речей. І вже зліший за тебе.

– Так не буває.

– Буває. Доведу.

Він забрав руки з її плечей.