Це сталося в березні.

Сніг почав сходити, й у лісосмузі, за десять кілометрів від Луцька, знайшли тіло.

Шкільний портфель валявся під кущами на протилежному боці.

У ті часи кримінальної хроніки не було, детальні звіти про кожен злочин газети також не практикували, по телевізору тим більше не показували. Але місто невелике, історія моторошна, її обговорювали майже місяць. Тому не знати, звідки вилізло: експертиза виявила, що Валик постраждав від сильного удару, ймовірно завданого автівкою, що рухалася швидко. Помер не відразу, хоч ударом розбило голову. Знепритомнів, і якби вчасно повезли в лікарню, міг би вижити.

За це Вадима Чотаря й побили – за погану звістку.

Його батько виявився правий. Хлопець погодився з ним, та від того нікому легше не стало. Коли Валика ховали й Вадим прийшов прощатися разом із купою інших, старшокласники відтерли його з натовпу, нагнали зі словами: «Накаркав, падлюка!» Перестріли й відходили наступного дня, виміщаючи на ньому власні лють, безсилість і страх, бо кожен міг опинитися на Валиковому місці. Вадим не опирався, бо батькова правота й усвідомлення безкарності за скоєне пригнітило. Чи не вперше, але точно востаннє хлопець сприйняв екзекуцію як належне покарання, щось подібне до покути. Тому й мовчав, зціпивши зуби.

Винного тоді не знайшли.

За рік після похорону Валикова мама завагітніла. Народився хлопчик, назвали Валентином, хоч дехто вважав це безумством. На той час усе забулося, залікувалося, і Вадим Чотар запросто водив компанію з тими, хто молотив його.

Але відтоді кожне безслідне зникнення сприймав болісно, пропускаючи крізь себе.

Та історія спливала в найкритичніші моменти.

Хай недоречно, та саме її згадав, щойно отямився після сильного удару по голові.