12

Далі Ольга кермувала, ніби каталася цим маршрутом щодня.

Зв’язок писнув і відновився, коли Піщане лишилося далеко позаду, а основна траса замаячила попереду. Вадим перевірив. Чотири спроби додзвонитися до нього, одна – батькова, інші номери не були зафіксовані раніше. Вирішивши розібратися з ними згодом, набрав тата. Але тут покриття раптом знову щезло.

– Звикнути час, – кинула Ольга повчально. – Ну його. Уже в Шацьку займемося дзвінками, стаціонарно.

– Може, важливе…

– Навряд чи є щось терміновіше за мою справу, – відрізала вона, подумала й виправилася: – Пардон, за нашу.

– Буває, – він не знайшов нічого іншого у відповідь.

Нарешті під колесами з’явилася більш-менш пристойна дорога. Ольга відчула себе зовсім впевнено, навіть трохи піддала. Телефони знову ожили. Проте якщо її просто пищав, повідомляючи про з’яву в мережі, Чотарева трубка раптом задзвонила.

Глянув – один із тих трьох незнайомих наборів цифр.

Відповів.

– Слухаю.

– Молодець, – голосу теж не впізнавав, хоч мав на них професійну пам’ять. – Хто з вас за кермом?

Розмова стартонула погано.

– З ким…

– З ким треба. Ти ж Чотар, Вадим Назарович?

– Якого…

– Такого! Біля тебе – Барва Ольга Іванівна. Так хто «опель» веде?

Вадим напружився. Ліва рука сильно, до болю в кісточках пальців, стиснула ковіньку. Тривога передалася Ользі, котра одразу ж кинула на нього швидкий погляд.

– Щось не так, Вадиме?

– Я чую, – говорила слухавка. – Важко сказати, в кого «бублик»?

– У жінки, – вичавив Чотар.

– Якщо все так, скажи, хай розвертається, за двадцять кілометрів скрутить праворуч. Далі поведемо.

Тепер Ольга вчепилася в кермо, аби машина не пішла юзом. – Вадиме…

– Нічого, – процідив він твердо.

– Ти кому це? – поцікавився голос.

– Усім присутнім, – глянув на Ольгу. – Мені треба було вести.

– Та якого дідька коїться! – вигукнула вона.

Чотар скинув дзвінок, передбачаючи погрози й не бажаючи їх слухати. Хто б не був, як би не вирахували номер та особи, вони вже на прямій дорозі. І мають змогу виграти час.

– Газуй! – скомандував. – Побачиш кого спереду чи ззаду – не зважай. Проривайся. Спробуй вирватися, нам аби до міста ближче. Я зараз подумаю, кого набрати.

Ольгу навіть не обурила раптова фамільярність. Нічого не питала, чинила так, як ніколи дотепер – слухала не пораду, а наказ чоловіка. До того ж зовсім чужого.

Ну, майже чужого.

Здивувалася власному спокою. Загроза була явною, проте для неї не раптовою. Ольгу Барву вже третю добу не лишало відчуття тривоги. А від учора, прогулявшись проклятою дорогою й заледве не заблукавши в лісі, підсвідомо готувалася до чогось недоброго. Нинішня мандрівка в глушину та застигле в часі Піщане теж не заспокоювали. Навпаки, очікування небезпеки загострилося. Облуплена плитка на стінах колись сучасних, елітних, тепер – занедбаних, мертвих корпусів чітко асоціювалася з фільмами жахів, які полюбляла дивитися Яна.

Особливо доньці подобалися історії про світ після апокаліпсису, уражений незрозумілими й безжальними епідеміями. Жменька героїв зазвичай блукає покинутими містами, містечками й селищами, де з-за кожного спорожнілого будинку слід чекати нападу. Або цікаві молоді люди забрідають у будинок із привидами на котрійсь із околиць, аби перевірити чутки й переночувати там на заклад. Ольга не мала нервів, аби витримувати подібні видовища, сварила Яну, вважаючи – таке згубно діє на психіку. У відповідь чула категоричні поради читати більше казок, бо там усе те саме. З часом гарикатися й впливати на доньчині смаки Ольга втомилася, бо ще й мала власні проблеми, крім контролювати дорослу дівчину. Справді, забагато дурного брала собі в голову.

І ось тепер, за ці кілька днів у глушині, усі навіяні незрозумілими їй фільмами страхи враз стали матеріальними. Набули чітких рис, отримали конкретні назви й мають певні точки на карті. Ольга сприйняла це за належне, бо перегони по трасі виявилися логічним продовженням їхніх дослідів та відкриттів.

Тому з упевненістю автогонщика перемкнула коробку передач. Притопила педаль швидкості, другу ногу легко тримала напоготові, аби за потреби вчасно загальмувати й провести потрібний по ситуації маневр. Боковим зором зачепила Чотаря й не без гордості побачила вираз поваги в нього на лиці.

А потім, у дзеркальці заднього огляду – густо-червоний седан, який стрімко наздоганяв.

Чотар спершу озирнувся через плече, потім – розвернувся всім корпусом. Процідив крізь зуби щось нерозбірливе, та явно матюкливе. Потім замислено покрутив телефон у руці, наморщив лоба, відкрив список контактів, заклацав у пошуку.

Попереду чекав поворот.

Седан почав відставати, й Ольга не стримала переможної посмішки. Усе ж вона зробила їх. Принаймні хотіла так думати й була в тому більш ніж упевнена. Дивувала відсутність інших машин на дорозі. Та, ніби відповідаючи, назустріч вирулила автівка, спокійно пройшла в протилежному напрямку. Поворот наближався.

Мовби нізвідки виринув білий пікап, порушуючи всі правила й рухаючись по діагоналі, через трасу, просто на «опель».

Чотар здригнувся.

Пікап загудів.

Ольга не мала виходу, крім як різко, не скидаючи швидкості, розвернути машину праворуч, уникаючи зіткнення в останню мить і зіскакуючи з траси на узбіччя. Вадим від такого маневру впустив телефон під ноги, не встигнувши ні з ким зв’язатися. Машина злетіла з рівної дороги, врізалася в ліс, й Ольга дивом змогла вирулити між деревами, не поцілувавши жодного стовбура, хоч мала для того всі шанси.

– Гальмуй! – ревонув Чотар.

Вона знала це й без зайвих порад. Втопила педаль до підлоги, та «опель» усе одно за інерцією розвернуло боком. Пікап зупинився на краю, із протилежного боку підкотив седан. Обидва стали так, аби показати – відступ заблоковано.

Дверцята обох машин прочинилися синхронно, мовби чоловіки, котрі виходили, навмисне репетирували появу кілька днів.

– Сиди тут! – звелів Вадим, підхоплюючи ковіньку й вибираючись із салону.

– Чотар!

– Сиди, кажу!

Він закульгав назустріч чотирьом кремезним, зовні однаковим незнайомцям. Один у русі виступив наперед, виймаючи на ходу пістолет із наплічної кобури, котру нічого не приховувало. Зброю носить відкрито – Ольга навіть думати не хотіла, що це означатиме для них.

Дійсно злякалася.

Не за Чотаря, навіть не за себе – за Яну.

Тепер нарешті чітко та ясно уявила доньку в схожій ситуації.

Слухатися не збиралася – сіпнула дверцята з наміром вийти. Рука чомусь не слухалася, зрадницьки тремтіла. Замість повторити спробу, Ольга мимоволі втиснулася спиною в крісло.

На її очах четвірка блискавично оточила Чотаря.

Він не встиг нічого ані сказати, ані зробити. Хтось із нападників усе одно потрапляв йому за спину.

Збили з ніг одним сильним і точним ударом.

Вадим ще падав, коли мовчазна команда посунула до «опеля», перелаштовуючись на ходу так, аби оточити машину.

Чоловік із пістолетом наблизився першим.

Нахилився, зазирнув у салон.

Постукав дулом у вікно.

Делікатно вийшло.

– Ти хотіла бачити мене, Яно.

– Ще зранку переказала церберу.

– Дівчинко, цербер – це триголовий собака, із пащі якого тече отрута замість слини.

– Так називають охоронців. Я чула.

– Милий чоловік, який виконує твої забаганки, зовсім не схожий на собаку.

– Але й на милу людину так само. І потім, полонені не мають права на забаганки.

– Ти не в полоні, скільки разів казати.

– Проте й не на волі.

– Годі вже гарикатися, це щоразу заходить у коло. Ти просила мене прийти.

– Ще зранку. Хіба цербер не повинен відразу переказувати такі прохання?

– Я не мушу кидати всі справи й бігти на перший твій поклик.

– У вас тут справи аж до вечора?

– Ти тут не перший день. Ми, по-твоєму, байдикуємо? Не маємо роботи, окрім бігати довкола тебе?

– Але ж бігаєте.

– Так, досить уже гарикатися, кажу. Чи ти так розважаєшся?

– Чим ще займатися.

– Зрозуміло. Бувай.

– Чекайте!

– Що?

– Мені… мені справді нуднувато. Поговорити нема з ким.

Книжки всі вже перечитала, хоч не люблю таких.

– Вибач, ми не можемо враховувати смаки кожного.

– Отже, я тут не перша і не остання.

– Яно, не мороч голову! Бо справді таке враження, ніби покликала, аби розім’яти свого язичка! Я зайнята людина, що б ти там собі не надумала. Навіщо кликала?