1

Ніколи не був слабаком Вадим Чотар.

Маючи такого тата, хлопцеві неможливо уникнути фізичного гартування. Батько вчив не битися, а захищатися. Уміння, бажання й необхідність нападати прийшли спершу в армії, потім – коли пішов служити в міліцію. Здачі давав завжди, хоча до нього й не чіплялися, тож не часто мав нагоду огризнутися, показуючи чоловічий характер.

Але одного разу, давно, коли йому тільки виповнилося п’ятнадцять, Вадима сильно побили – і він дозволив. Тобто, не опирався, коли товкли, лиш старався прикрити голову, пах та живіт. На ногах тримався до останнього, а коли впав – торбити припинили. За тодішніми законами, бити лежачого вважалося ганьбою й паскудством. Коли четвірка розійшлася, він полежав у березневій грязюці хвилин десять, потім підвівся, узяв відкинутий убік портфель і почалапав додому. Де розказав наляканій мамі й обуреному батькові: напали петеушники, вимагали грошей, було їх восьмеро, усі селюки, нікого не знає.

Татову реакцію Вадим прорахував добре: останнє, що зробив би Назар Чотар, так це пішов би в міліцію писати заяву. Син не встояв проти навали, буває. Хіба міліція шукатиме винних? Років за два-три ті петеушники неодмінно самі попадуться на чомусь, та хоч на хуліганстві. А то й на крадіжці чи грабунку. Усі, хто з ПТУ, – потенційні злочинці, коли вони сядуть – питання часу. Якщо так, для чого напружуватися й випереджати події. Надалі просто зважати треба. Зуби цілі, кістки теж, струсу мозку нема, інше загоїться.

Вадим жив тими спогадами довго. З віком удавалося притлумлювати, та зринало й оживало, коли хтось приносив чергову заяву про зникнення близької людини. Хоч служив у іншому підрозділі карного розшуку, усе одно при нагоді приймав їх, маючи потім проблеми від колег та начальства. Нікому не хотілося брати на відділ або управління заздалегідь безперспективну справу – розшук зниклих безвісти. Поверталися вони самі, живими та здоровими, в одному випадку з десяти. Решту або не знаходили ніколи, або одного разу виявляли труп, і тоді доводилося чіпляти на себе «мокре». Подібні справи майже ніколи не розкривалися, їх передавали новачкам як естафету, аби пройшли своєрідний курс молодого бійця. І всі, хто мав змогу, шукали будь-якої законної нагоди списати «глухаря» в архів, забувши, мов страшний сон.

Усі.

Окрім Чотаря, якого колись за подібне відлупцювали.

Того року, на початку лютого, без сліду зник Валентин Антонюк, Валик, кругловидий русявий пацанчик із шостого «Б» класу.

Він мав у школі свою компанію, зі старшими не водився. Ті, своєю чергою, гуртувалися по-своєму, мали власні інтереси. Та Валик був такою собі шкільною знаменитістю. Він писав вірші для шкільної стіннівки, постійно вітав у римованій формі вчителів і членів різних комісій із усіма урочистими святами на лінійках і в актовому залі. А потім переміг на якомусь конкурсі юних талантів, його возили в Київ, де теж виборов не перше, але почесне третє місце, і вірші переможця надрукувала на цілу сторінку волинська обласна газета. Чотар не розумівся на поезії, як і більшість друзів та знайомих. Спробував читати – не зачепило. Проте сам факт такої публікації викликав повагу. Не кожного шестикласника вся школа знає на ім’я та в лице.

Тому переполошилися, коли на вулицях Луцька з’явилися оголошення «Допоможіть знайти дитину!». Чесно кажучи, на той час Вадим не міг пригадати, коли бачив таке раніше. З білого аркуша дивився не дуже чіткий, чорно-білий, проте впізнаваний Валик. Батьки дали недавнє фото, на якому в хлопчика були великі, широко розкриті очі, що робило його обличчя здивованим і дуже зворушливим. Під знімком зазначалося: 17 лютого ішов зі школи додому та не повернувся. Усі знали й те, про що в оголошенні не писалося, – пішов він разом із Юрою Сенюком, однокласником та другом Валентина, до того додому. Там пообідали, разом зробили математику, бо Юрко пас у ній задніх, точніше Валик робив, Юрко списував. Потому хлопець узяв портфель і пішов. У лютому темніло рано, сутінки накрили місто вже по третій. Переляканий численними допитами й надмірною цікавістю до своєї персони, Сенюк спершу тікав на перервах, потім батьки взагалі вирішили не пускати його до школи, поки не вляжеться.

Малося на увазі, поки не відшукають зниклого.

Але минув місяць, а віз розшуку лишався, де застряг.

За цей час Луцьком уже гуляло безліч страшніших одна від одної чуток. На базарі жіночки, озираючись на сторонніх, пошепки розповідали про таємну секту людожерів. Виявляється, казали вони, то вже не перший випадок, просто міліція все приховує, аби люди не лякалися. Лиходії довго придивляються, вишукуючи наступну жертву. Потім одного разу посеред вулиці дитину зупиняє красива, гарно вдягнена молода жінка, простягає карбованця й просить зробити добру справу: віднести записку за такою-то адресою. Чому б не допомогти? Дитина, хлопчик чи дівчинка, без різниці, з карбованцем у кишені спішить виконати доручення. Двері відчиняє старший чоловік, бере записку, читає. А в ній одне речення: «Прийміть товар». Жертву, яка нічого лихого від милих людей не підозрює, приязно запрошують почекати трошки, випити чаю чи ситра. У напої вже снодійне, дитина швидко засинає. Що далі – не повертається язик говорити.

Не менш популярні були розмови про викрадачів дітей, які виконують замовлення бездітних батьків. Тут усе відбувається набагато простіше. Кличуть із машини, просять показати дорогу. У потрібний момент хапають, роблять укол, вивозять непритомного далі з міста, узагалі в сусідню область, у Київ, а то й навіть у Москву. По дорозі періодично колють різну гидоту, здатну начисто стерти пам’ять.

Дитину переконують: ось батьки, а звати її зовсім не так, як раніше.

І зовсім тихенько та обережно почали згадувати недобрим словом євреїв та циган. Одні крадуть християнських дітей, аби цідити з них кров. Другі – щоб продати в рабство іншому табору, де бранців навмисне тримають у нечистотах, аби вкрилися коростою, потім змушують жебрати по вокзалах і базарах. Ще й підгодовують наркотиками, бо це ж цигани витягують шприцами сік із маковиння, аби робити з нього настоянки дурману.

Від таких та подібних оповідок Вадимові паморочилося в голові. Проте вдома батько присікав страшилки, гримаючи на матір щоразу, як та приносила з базару чи від знайомих чергові порції. Натомість Назар Чотар виявився чи не найбільш раціональною людиною в Луцьку. Принаймні з тих, кого Вадим знав і з ким доводилося спілкуватися.

– Чого б я ото язиком молов, – бурчав постійно. – Усе просто насправді, тільки думати так ніхто не хоче. Вечір уже був, морозець після відлиги, слизько. Там, де Сенюки живуть, прилеглі вулиці погано освітлені. Навіть у газету скаржилися, там друкували лист читачів. Ясно, ніхто не почухався, ось маємо.

За татовою версією, Валентина збила на неосвітленій слизькій вулиці машина. Водій вибіг, побачив, що наробив, перелякався, забрав тіло й вивіз кудись далеко за місто. Інших варіантів Назар Чотар не бачив, хоча й озвучував думку лише в тісному родинному колі. У міліцію з цим іти не збирався, бо цілком резонно припускав: подумають – свідок, почнуть тягати, не відкрутишся потім.

Зате Вадим одного разу не витримав.

Коли в школі хлопці обсмоктували новий варіант Валикового зникнення, він утрутився, врізався в розмову:

– Яка вам різниця. Живим малого вже не знайдуть.

Запала тиша. Уже потім до нього дійшло: мовив уголос те, про що всі довкола здогадувалися, та ніхто не наважувався вимовити першим. Витримав важкі погляди, повторив спокійно:

– Був би живий – давно б знайшовся.

– Піди батькам його скажи.

– Сам піди.

– Чого це? Я думаю, Валик живий. Усі так думають.

– Де ж він тоді?

– Знайдеться.

– Я сам цього хочу, пацани. Але ж треба мудрими бути… – Побачимо, який ти мудрий, коли його знайдуть живим. – Та мертвий він!

– Рота закрий, козел!

Сутичка спалахнула миттю. Вадимові вдалося розкроїти нападнику брову, перш ніж утрутився фізкультурник, що саме проходив поруч. Згріб бійців за карк, потягнув до директорського кабінету. Хлопчачий гурт подався за ними, і за п’ять хвилин директор дізнався: двоє побилися через те, що один вважав Валика Антонюка живим, а другий уперто наполягав – він мертвий. Звичайно, винним виставили Чотаря, вважаючи – він своїми словами спровокував бійку й заледве не вибив однокласникові око. До школи викликали батька, й упертий Вадим повторив при ньому: слів своїх назад не забиратиме, нікого не провокував, треба не тішити себе чарівними казочками, а визнати гірку правду. Тато при директорові відважив синові по шиї, а вже вдома довго й нудно пояснював: люди ніколи не хочуть знати правди, тим паче такої сумної та прикрої. Краще мовчати, тримати думку при собі й чекати, коли все розв’яжеться.