Изменить стиль страницы

11

Коли повернулися до хутора, там уже нікого не було.

Назад до Піщаного вони змушені були гуляти пішки, і Чотар сприйняв це за демонстрацію ставлення до них. Не вороже – але без особливої приязні. Піщане справді поводилося дивно. З одного боку село вимирало разом із унікальним курортним комплексом і потребувало хоч якихось нових людей та свіжих сил. Але з іншого – за першої ж спроби налагодити бодай якийсь контакт закривалося від чужих, не кажучи прямо, але даючи зрозуміти: стороннім тут не раді.

Хоча – чому не кажучи.

Таміла відверто, без політесу попросила їх забиратися.

– Як дістає ваша манера загадково мовчати! – буркнула Ольга.

– Відповім тим самим: дратує ваше бажання бігти попереду паровоза, – парирував Вадим. – До місця, де лишили нашу машину, десь година пішки. З моїм темпом – півтори. Ми тут, на щастя, самі. Наговоримося.

– Не забувайте…

Чотар легенько стиснув її лікоть.

– Я вже склав усе в голові, поки йшли сюди від доту. Тепер готовий пояснити хід думок. І дуже прошу, сховайте вашу манеру перебивати кудись подалі, бо тільки збиваєте.

– Ага, вас зіб’єш!

– Та годі вже гарикатися! – Вадим стиснув її лікоть дужче. – Послухайте, Олю. Так сталося, що за ці три дні, що ми разом, ваша донька стала мені так само рідною. Якщо дозволите, звісно.

– Бога ради! Аби допомогло в пошуках.

– Кажу, щоб зрозуміли – сам глибоко перейнявся. Але в світлі інформації, котра раптом сама припливла вчора до рук, ситуація розвиднюється. Не скажу, що нема причин для хвилювання. Навпаки, є, і дуже серйозні.

– Ви лякаєте мене.

– Мені самому лячно, зважаючи на лиху долю Жені Заплави. Проте зараз маю для вас аж дві втішні новини. Перша: мертвою Яну не бачили й не знайшли, а отже, десь тримають. Вона потрібна живою.

– Кому? Навіщо? Ну не тягніть, Господи!

– Звідси починається друга новина, – Вадим вів рівно, розважливо. – Не забули, я ж тут ще як таємний агент. Здається, щойно ми з вами знайшли сховок контрабандистів. А ще раніше на нього надибали Женя з Яною.

Ольга зупинилася, ніби різко натиснула на гальма. Вона відчула, як ноги приросли до землі, ураз налившись свинцем.

– Як?

– Отак, – відпустивши її, Чотар поклав долоню на місце, де лежав знайдений недопалок. – Хлопчина курив біля доту. Не просто поруч, а там, де вхід. Певен, дівчина крутилася поряд. І ходили там не лише вони. Довкола прим’ята трава, причому недавно й у багатьох місцях. Столітнє сховище обійшли довкола не раз і не десять. Біля входу взагалі витоптана ділянка. Та найважливіше: новий замок на іржавих дверях.

– Думаєте…

– Більш ніж переконаний. Навряд чи єдиний місцевий дачник, він же мисливець Макар Гнатюк, щось про те знає. Його ж нема постійно, навідується час від часу й до доту точно не ходить. Навіщо? Наша ж парочка прогулялася з цікавості. Бачте, Женя навіть перекурив те діло, буває, сам би так само вчинив. Ну, ясно, звернули увагу на новий замок, бо не дурні.

– Моя донька – точно.

– Гаразд, – Вадим пропустив материнську похвалу повз вуха. – Як міркую далі? Дуже просто. Навряд чи вони зробили якісь висновки. Погуляли ще. Може, скупалися в річці. Щойно впали сутінки, повернулися на базу, – кивок у бік хутора. – Вночі когось щось розбуркало. Вибралися з намету, побачили рух біля бункера. Ночі світлі, з пагорба видно далеко. І найважливіше, Олю. Якщо припущення правильне й контрабандисти облюбували в безлюдному місці зручний сховок – вони мають очі та вуха в Піщаному. Просто аби хтось наглядав, за відносно невеликі гроші. Згодні?

– Без «якщо», Чотарю, – вона починала нарешті розуміти хід його думок. – Припущення правильне. Ті згадані вами очі помітили чужих та цікавих біля бункера. Наглядач якимось чином дав злочинцям маяк, мовляв, небезпека. А вони почали вирішувати проблему.

– Бачте, уже опановуєте дедуктивний метод.

– Можна не пащекувати?

– Ходімо, – мовив Вадим, і коли Ольгу відпустило й вона змогла йти далі, продовжив: – Насправді я не пащекую. Аби ми не знали про контрабандистів, головне – про серйозну групу та не менш серйозні наміри, скласти просте рівняння не вийшло б навіть у генія розшуку. Проте вчорашній готельний типчик, сам того не розуміючи, підкинув чи не єдину можливу відповідь.

– Де тут утішна новина?

– Жодної містики. Усе реально, Олю. Далі, максимум протягом найближчої доби, усе вирішиться за нас, ще й без нашої участі.

– Тобто?

– Вступлять профі, котрі мають величезний ресурс, у тому числі людський. Вважайте, таємний агент Чотар місію здійснив. Перевалочну базу контрабандистів виявив. Вирахувати, хто з мешканців Піщаного з ними заодно – пара дрібниць, справа техніки. Потому поліція виявить уже самих учасників процесу. Спровокує активні дії. Заблокує, візьме за карк, добряче потрусить. Думаю, Яна в них, а смерть Жені на так званій проклятій дорозі – акція залякування й відлякування водночас. Викрадення людини – стаття серйозна. Доньку видадуть, це буде елементом торгів. Ще й почнуть викручуватися.

– Як то?

– Отак. Побачите. Наприклад, від чогось її врятували.

– Але для чого її тримати? Не вкладається в голові.

– У мене так само. Відповіді маємо отримати, як уже сказав, протягом наступної доби. Тому поїхали назад, тут уже робити нічого.

Коли вийшли на сільську вулицю, побачили людей. Як і казала Таміла, переважно зустрічалися немолоді люди, здебільшого старші жінки. Одна, маленька й бадьора, яка здалеку легко сприймалася дівчиськом-переростком, у ситцевому халаті та капцях на босу ногу, жваво гнала перед собою двох кіз. Інша, огрядна, у досить сучасному, навіть подібному до вихідного, квітчастому платті, рвала вишні, сміливо вмостившись на розкладаній драбині. Зірвані ягоди збирала в білий емальований бідон, котрий почепила на шию, приторочивши до ручки замість мотузка шмат бинта. Від процесу жінка отримувала неабияке задоволення, а яскраво-червоний урожай не кидала – сипала крізь несильно стиснутий кулак, і збоку це могло нагадати вишневий струмінь.

Чи Ользі здалося, чи ягоди мінилися й блищали, мов перли.

На лавці біля тину через дорогу вмостився дядько в сірих штанях, капцях на босу ногу й синій футболці з логотипом аптечної фірми. Прикривши лисину кепкою з таким самим малюнком, він курив щось міцне й смердюче, зі свого місця вказуючи сусідці, для наочності показуючи рукою, пальці якої стискали цигарку:

– Ляно, там во бери! Длє кого те пильнуєш! Всім долонем лапай, не пальцєми!

– Взєв би-сь самий, та й поміг! Злости на тебе катма, Мі-сю! Зиску, як від тего довбача!3 – звично, зовсім не злостиво, навіть весело гарикалася жінка.

– То чула – лиш мені на долині, коли вже сама нагору вибраласє. У кінци зайду, знизу жменєв дістану.

– На долині без тебе дістанут. А шо на гори лишу – най горобци дзьобают!

Сусіда відмахнувся, зиркнув на перехожих, гукнув жінці, хоч дивився в цей час на чужих:

– Всипала б вишень ондо людям! – тут же, ніби старим знайомим, сказав їм: – Добрий день!

– І вам, – відповіли в унісон.

З ними вже віталися зустрічні. Так заведено, не дивувалися. Уперше корінна киянка Ольга Барва заїхала в сільську місцевість на весілля однокурсниці. Діставатися мусила сама, бо спізнилася на замовлений автобус, котрий віз усю компанію. Спочатку трохи здивувало, коли всі пасажири поздоровкалися до неї. Але більший шок пережила потім, як ішла вже селом. З нею вітався кожен, чого ніколи не було в Києві навіть між сусідами, котрих не завжди знала поіменно, не кажучи вже про прізвища. А тут склалося враження: усі зустрічні знають не лише її, а й щось таке про неї. Досі не розуміла, чому тоді стало незатишно, люди ж наче ставились приязно. Щоправда, під вечір сільські понапивалися й на спір вирішили помацати київських дівок, їхні пацани – однокурсники, так само підігріті, ударили першими, довелося з вереском розбігатися…

Згадалося раптом.

Труснула головою, проганяючи спогад про часи, коли сама була трохи молодша за Яну.

Ні.

Зараз – усі думки лиш про неї.

Проте названий Місьом зловив Ольжин жест, зрозумів по-своєму.

– Дарма не хочете вишень! У баби Уляни добренні, аж медови.

– Сам ти баба! – крикнула згори жінка, знову злості не чулося. – Слухайте, правда, беріть. Кому тут ще брати.