Деякі запозичені звороти легко написати, але їх не завжди легко вимовити. Пише авторка оповідання: “Він вертівся по таверні, як білка в колесі…”. Оригінал цього виразу вертелся, как белка в колесЕ має наголос на останньому Е і цей наголос в українській версії не так легко перенести на О: в кОлесі. Практикування таких форм у двомовному середовищі спричинить перенаголошення українського слова кОлесо. Неправильне наголошення українських слів у живому спілкуванні є однією з рис псевдоукраїнського або київського койне. Щоб не допускати переголошення слів нашої мови і щоб бути собою, варто по змозі не вживати перелицьованих форм, коли є свої, пристосовані до своєї вимови вирази. Таких виразів на заміну наведеної вище кальки ми маємо досить: крутитися, як муха в окропі, вертітися, наче в’юн в ополонці, крутитися, як посолений в’юн, крутитися, як дзиґа. Чи ж не краще звучатиме “Він крутився по таверні, як дзиґа…”?

Партнером білки в колесі в сучасних текстах виступає вираз нічого гріха таїти. Де тільки на нього не натрапиш! Не таять гріхів письменники, журналісти, літературознавці, академіки, не кажучи про високих посадовців. А своє і неповторне ніде правди діти приречено вікувати у хрестоматіях з літератури, та й то скорохвацькі лицювателі класиків збираються і цим самобутнім виразам скрутити в’язи, усучаснивши “застарілих” письменників. Тим-то я, грішним ділом, часом собі думаю: Чи не краще переробити їх на “общепонятну” мову і не мати клопоту з класикою? Ніде правди діти – думаю.

Прийшов до мене лист від читачки, де вона пише таке: “По-перше це дуже умовне й суто особисте поділення редакторів на тих, “хто від Бога” і “хто не від Бога” – за якими критеріями їх розрізняєте? Звісно, що кожний посадовець вважає себе й “від Бога” і “від найвпливовіших батьків та родичів”, оскільки не знаю як там в Америці, а в Україні майже всі посади, навіть реалізаторів на базарі, тепер передаються в спадщину”.

Я відповів цій читачці, що “редактори від Бога – це реалія життя: є артисти і є народні артисти”. Не можна не погодитись із думкою, що всякий поділ – є умовний поділ. Таж заки стати народнім артистом актор мусив бути просто артистом. Так само й посередній сьогодні редактор може завтра стати редактором від Бога. Щоб це сталося, я й пишу свої бесіди. Але з життєвого досвіду знаю, що думки, відверто висловлені моєю читачкою, можуть роїтися в головах інших читачів, тому гадаю, що не зле буде показати на прикладах різницю між деякими редакторами.

Я написав був коротенький лист, призначений для публікації, і хоч із скрипом, мій лист таки сподобився оприлюднення. Сподобитись він сподобився, але зазнав кількох редакторських правок. Я писав у оригиналі так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне, значить наперед приректи ці твори на спотворення”. Наявне в тексті дієслово значити – цілком нормальне літературне слово, синонім слова означати. У цьому значенні подибуємо його у М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М. Рильського. Має це дієслово ще й особливу прикмету: вжите у формі значить, воно може виступати як вставне слово і тоді стає синонімом прислівника отже: “…щоб, значить, був більший розгін…” (Г. Тютюнник). Хоч ці дві форми й синоніми, проте слово значить у живій мові та у творах “добре наслуханих” письменників присутнє частіше, ніж отже. Але це все не має до мого тексту жодного стосунку! У мене ж слово значить виконує роль не вставного слова, а дієслова, що його може заступити тільки дієслово. На цьому має розумітися кожен редактор, і то не конче від Бога. Що ж ізробив з моїм текстом невідомий мені редактор? Наведений угорі уривок він відредагував так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне – отже, наперед приректи ці твори на спотворення”. Текст із чітко висловленою думкою, редактор обернув на об’єкт для “Перця”. Текст позбувся рушійної сили дієслова, заміненого на прислівник. І це безглуздя підписано моїм ім’ям! Яким правом?

Дістав я якось дуже сердитого листа від філолога, котрий зробив мені цілу купу зауваг, де серед досить слушних (бо не помиляються лише ті, хто нічого не робить) є й чимало “від лукавого”, або точніше від гіперпуризму, який іноді надихає гіперпуристів таврувати питому українську лексику як неукраїнську. Автор листа твердить таке: “Палиця о двох кінцях (рос. палка о двух концах) по-українському буде – палиця на два кінці”. Категоричність не завжди іде в парі з істиною. По-перше вирази о двух концах, о двух головах – не є органічно російські вирази – це архаїзми, запозичені із старослов’янських (староукраїнських) книжних джерел, на які українці мають чи не більше прав, ніж росіяни. Чи можна подібні вирази мати за неукраїнські? Звернімось до фолклору. “Летів птах об восьми ногах” (Номис). Це що – русизм? Росіяни засвоїли староукраїнські вирази, бо вони ритмомелодичніші від сучасних лексичних форм. Легше сказати палка о двух концах, ніж палка с двумя концами. Ми ж, завдяки гіперпуристам, відмовляємось від своїх ритмомелодичних виразів, замінюючи їх на “повстяні”. Де тут логіка? Чому ми маємо послуговуватися важкомовними формами замість легкомовних? Ми ж практикуємо вирази нічтоже сумняшеся, многая літа, блудний син, тим паче тощо. А це все старослов’янізми, а не русизми, як сказав би автор сердитого листа. Ці вирази не збіднюють, а збагачують нашу мову – розширюють її виразові можливості. Щождо прийменника О, то у значенні, вжитому в заголовку до параграфу, його подибуємо і в наших сучасників: “…вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах” (Григір Тютюнник). Тому я застерігаю собі право вживати вираз палиця о двох кінцях, тим більше, що так сказати краще, ніж палка на два кінці, як записано у прикладі, який наводить фразеологічний словник НАНУ.

Приклади недбалого редагування сьогодні не дивина. Зупинюся на одному, сказати б, характерному, бо він ніби узагальнює цілу серію ляпсусів. Цей приклад показує, що виправляючи чи перекладаючи з іншої мови, треба дивитися, щоб решта невиправлених або перекладених слів узгоджувалась із виправленим або перекладеним словом. У короткому дописі про Сальвадора Далі студентка, на підставі російських джерел, написала таке: “Своє довге волосся він обрізав – вони заважали йому”. Треба було сказати воно заважало йому”. Саме так мав виправити написане редактор. Але цього не сталося. Редактор читав текст і лишив його без змін. То до якої категорії він належить?

Робимо такі висновки:

1. Редактор, який хоче бути, не те, щоб від Бога, а просто порядним редактором, не має жодного права псувати авторський текст, і, отже, підводити автора під манастир, ставлячи під своїм недотепством авторове ім’я.

2. Редактор має толерувати відступи автора від лексичних норм, поки з ним не сконтактується. Правки робити, лише узгодивши з автором, а не “гуляти по буфету” без авторської згоди.

3. Редактор не може пропускати огріхів авторів там, де йдеться про узгодження слів у родах, числах та відмінках.

18. ДО ДЖЕРЕЛ!

За часів “бурхливого розвитку української культури в сім’ї народів-братів” наявні в нашій мові стилістичні засоби, які не мали аналогів у російській мові, оголошувано застарілими і їх ретельно виполювано з українських текстів шляхом лінгвоцидного редагування. До таких “опальних” стилістичних засобів потрапили зокрема безособовий пасив (І) та перша особа множини наказового способу (II).