Саме такий порядок слів у згаданій парі вживає Г. Барвінок та інші класики XIX ст. “Ти – [каже] – при корцмі состоїс, і се все при корцмі.” (Г. Барвінок, “Збірник до 170-річчя від дня народження”, Київ: Рада, 2001, С. 28).

У мові сучасників під впливом ряду причин порядок слів у парі це все і те все змінився. Сьогодні серед носіїв пост-совєтського ніби-українського койне мало хто вживає пару це все, здебільшого все це. Але письменник, який хоче зберігати солов’їну неповторність нашої мови, а надто у творі на історичну тематику, не має права відходити від цієї неповторности, за чим має стежити і Редактор. Тоді, наведена наприпочатку цитата виглядатиме так: “Досі й подумати про те все… не мав часу”. Читач із Прикарпаття, який практикує незамулену українську мову, на цій парі слів відчує або фальш (все те) або повірить розповіді автора (те все).

У статті критика натрапив я на такий пасаж: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу до не кращого місця”.

Порядок слів у сполуці до не кращого місця невдалий: мало того, що він суперечить усталеному порядку слів у таких сполуках, він ще змушує читача затриматись і подумати: “Що це я прочитав?”. Щоб уникнути цього, найкраще вживати зрозумілий кожному порядок слів: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу не до кращого місця.”

Звороти ніколи було подбати, нікому буде передати, ніде було сісти, ні з ким буде поговорити тощо, поширилися у нас під впливом книжної освіти. У народній же мові мало й має поширення інша модель цих виразів: не було коли подбати, не буде кому передати, не було де сісти, не буде з ким поговорити тощо.

Великої різниці між наведеними варіянтами нема, але знати про їх наявність мусить, якщо не письменник, то Редактор. І там, де автор починає говорити устами своїх героїв, вживаючи книжні звороти замість живомовних, там Редактор має втрутитися і виправити авторський недогляд.

Українська мова протягом віків під впливом різних обставин зазнавала змін. Одні зміни були корисні для неї, інші – ні. Ті зміни, які “вилущували” з нашої мови її неповторні лексичні риси були не на користь мові, а на користь лінгвоциду. Ці зміни обертали нашу мову на псевдо-українське койне. Сучасній українській еліті варто в міру можливостей відроджувати неповторність нашої мовної стихії. І в цьому відродженні не можна недооцінювати роль Редактора.

Вірогідність зображуваного в літературному творі великою мірою залежить від діялогів, які відбуваються між героями твору. Якщо ці діялоги відповідають стандартам, узвичаєним у живій мові, то читач навіть фантастичного твору не матиме підозри, що те, що він читає – вигадка. Тому літератор, який хоче, щоб йому вірили, має приділяти належну увагу діялогам, і якщо він навіть “вироблений” письменник, не гребати порадами Редактора.

Діялог, як і всі інші деталі художнього полотна, повинен підтверджувати реальність описуваного. Від того, наскільки це вдається автору, залежить і його успіх як письменника.

Напівбожевільний афганець, жбурнувши в героя досить цікавого оповідання ручну гранату, супроводить цю акцію словами: “На! Отримуй! Гад!”. Чи це реальний вигук для української мовної стихії? Це переклад з російського “На! Получай! Гад!”. Автор українського оповідання, очевидно, задумувався над цим вигуком. Швидше за все афганець був російськомовний. Отже, під цим оглядом його мову не треба було б українізувати, а написати просто “На! Получай! Гад!”. Але автор підійшов до подій з позиції українського спостерігача, який українською мовою розповідає спостережене українським же читачам. І тому в його творі всі герої говорять по-українськи, в тому числі й афганець. Інакше кажучи, ветеран війни говорить так, як зрозумів його мову український автор. А раз так, то афганець має говорити мовою автора, тобто українською мовою. Українець у такій ситуації навряд чи скаже “Отримуй!”, бо в нашій мові усталилися інші вирази: “На тобі!”, “Нате Вам!” або “Маєш!”, “Маєте!”. Коли ж “дарунок” доручувано кидькома, то українець скаже “На! Держи!”. Саме так і належить казати згаданому афганцеві: “На! Держи! Гад!”.

У цьому ж оповіданні дівчина, яка вчиться у швейній фабриці на швачку, зустрічає свого кавалера, – курсанта міліції, - що прийшов на побачення обліплений землею, – таким вигуком “Боже! У що ти перетворив свою… форму?”. Я маю великий сумнів, що навіть майбутній доктор філософії в описаній сцені буде так кучеряво висловлюватися. Найперша реакція людей у такій ситуації буває така: “Де ти так вимазався?” або “Де ти так вимазав свій одяг?”. Слово вимазатися у значенні забруднитися фіксує Словник Грінченка, Словник Желехівського, Українсько-англійський словник Андрусишина, а також РУС А. Кримського. Підсовєтські ж словники не знати чому “мали зуб” на це слово, і там, де його треба було “засвічувати”, пропонували цілу низку синонімів, а його – найпоширенішого в живій мові слова – не наводили. Може, тому й автор новели замість живого питання з уст дівчини, наділив її пасажем, який у декого викликає “реакцію відторгнення”.

Ідеться про переклад з російської мови. В українському перекладі лікар так звертається до пацієнта: “Нумо, підніміть сорочку…”. З цього незграбного перекладу випливає, що російський текст мав такий вигляд: “Ну-ка, поднимите рубашку…”. Слово нумо, що з’явилося в перекладі, тут абсолютно не до речі. Воно було б на місці, якби лікар звертався до кількох пацієнтів “Ну-ка, поднимем рубашки!”; тоді треба було б ужити це слово: “Нумо, піднімім сорочки!”. Отже, переклад неадекватний. Перекладач не знайшов нічого відповідного у словниках, і помилково обрав форму нумо, не зрозумівши ремарки, яка засвідчувала, що це форма для першої особи множини, звертання ж в оригіналі було до другої особи множини: (Вы) поднимите. В такому разі треба по-українськи сказати (чого нема у РУСах): “А підніміть-но сорочку!”.

Що саме так має звучати українська форма свідчать не лише українські класики, а й напівросійський класик Гоголь. Гоголів Тарас Бульба звертається до сина так: “А поворотись-но, синку!”, що кондовою російською мовою передається так: “Ну-ка, поворотись, сынок!”. Отже, російське “ну-ка + дієслово” по-нашому треба віддати “а + дієслово + – но”. Маємо приклади такого вжитку і в українській літературі: “А дай-но вогню – люльку закурити (М Коцюбинський). По-російськи це треба віддати так: “Ну-ка, дай огня – трубку закурить”. Брак всеосяжного перекладу форми ну-ка в РУСах, причинився до неякісного українського перекладу, що й собі впливає на попит на українську книжку. Цей попит перебуває у прямій залежності від якости словників. А це значить, що українство мало б залучити до укладання словників щонайдосвідчених філологів, в тому числі письменників і практиків живого українського слова. Без надійної словникової бази сподіватися на підвищення попиту на українську книжку підстави невеликі. Реклама в даному разі матиме протилежний ефект. Розрекламований неякісний продукт може відбити охоту у читачів і від якісного.

Діялоги у мові письменника дуже багато важать, коли йдеться про відтворення дійсности у тексті. Коли автор вкладає в уста своїх персонажів незвичну для даної ситуації лексику, такому автору годі сподіватися на мистецький успіх. Читаю в новелі: “Хтось крикнув: “Тихіше, друзі! Передають щось важливе!”.