Майстер літературного маразму.

____

А все ж таки воно вертиться в ополонці!

____

Вбогий духом. Однак які заробітки!

____

Нарешті до нього прийшло натхнення. І послало його під три чорти.

____

Залишався самим собою. Самодуром.

____________

НТЕРВ'Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

Слухай сюди! — сказав редактор. — Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми... Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

— Вони справді... мають місце! — підтримав я розмову. — Бо живі таки живуть. А неживі... той... навпаки...

— Що верзеш, що верзеш! — скривився редактор.

— Народ скаже, як зав'яже, сій овес в грязь — будеш князь, два дощі в маю...

— От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

— Я ж непитущий!

— Всі ви непитущі — на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам'ятаєш, як у мене? «Будьмо! — сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського».

— То я побіг за шампан... тобто за відрядженням.

— Паняй... А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

— На дріжджах! — кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: «урбаніст».

… — Є такий дід, — сказав чорнобровий голова, поправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака. — А ви не з «Перця» часом?

— Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів'я, афоризми з мікродобрив...

— Ага! Стирання граней... Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір'я летіло. Прокатали на вороних...

— І де ж той нещасний екс-голова дівся?

—Та в область перекинули, в управління.

—А-а...

— То я підвезу вас на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

— Кого-чого?

— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

— А-а...

Сіли у «Волгу». Поїхали.

— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, — відзначив я,

— Телевізорів, як гною, — підтвердив голова. — Гною не вистачає.

— Бетон і скло на тлі предковічних верб!

— Ага, нова крамниця, — пояснив голова.

— Як у місті!

— Точно! Теж чимало браку завозять.

— І все ж культура йде вперед!

— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок...

— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.

— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

— А-а...

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

—Наша зміна, — сказав я, — Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Агронавти Всесвіту.

—Механізатори! — засміявся голова, — З інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

—Здібний журналіст? — ревниво запитав я.

—Талант! Допоміг нам дістати трактор-бульдозер «С-100». А у вас, часом, нема зв'язків у «Сільгосптехніці»?

—Нема, — буркнув я.

—Жаль, — зітхнув голова. — У нас із трубами для консервного заводу — діло труба.

—Дайте заявку, — порадив я. — Є відповідні фонди.

—Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

—А-а...

—Тпру-у! — голова врізав по гальмах. — Приїхали. Курінь посеред баштану бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

—Привіт, діду! — гукнув я.

—Салют, старий! — почув я хрипкий бас. —На практику чи як?

—На практику, — схитрував я на користь неупередженого інтерв'ю. — Як життя?

— Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

— Та що ви, діду!

— Хохма така, означає — закурити дай. Не чув?

«Перша ідіома», — подумав я, простягаючи в куток пачку «Прими».

Клацнула запальничка. Вогник вихопив із темряви скуйовджену бороду і колючі очиці.

«Від кресала до запальнички», — зафіксував я у пам'яті психологічну деталь.

— Відстаєш од життя, старий! — критикнув мене дід. — Пристойні люди курять сигарети з фільтром: «БТ», «ТУ», «Опал», «Варну», а з широкими зв'язками — «Уінстон» або «Кемел».

— Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок.

— Пардонуюсь, старий! Радикуліт мені до феньки — маю техаські джинси.

«Взаємопроникнення культур!» — майнула в мене думка.

— Не те нині село, діду, як колись, — підстроювався я.

Дід продекламував:

—Колись було, та загуло! Тепер як крашанка село!

— «Як писанка», — вихопилось у мене.

— «Як писанка» — вже хтось використав, старий. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха!

— Хто-що?

— Така селявуха. Знаменита хохма від французького «се ля ві», що означає — «таке життя». Не шурупаєш в імпорті, бебі!

«Не дід, а золота жила, — затрусився я. — Інтелектуал ріллі!»

—Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

—Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, — відгукнувся дід. — Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки,

Нам респектабельність до лампочки!

Відвезем, доярко Дарка,

Шість надоїв молока.

Злізем з МАЗа — дамо газу

І ушкварим гопака!

Шейк! Шейк! Шейк!

«Шейк опущу, бо не повірять! — мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. — От дає!»

—Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід. — І головне — є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна…

—Ваша думка про культурне будівництво на селі?

—Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий! Спочатку треба звести пивний бар, потім більярдну, далі — коктейль-хол…

—І, зрозуміло, бібліотеку, клуб, музичну школу, — підключився я.

—Та ні, цих точок до біса! Варто завести також танцклас, кафе-експрес, нічний ресторан з циганами...

—А якшо...

—Слухай, старий, набрид ти мені, як ґедзь! Хиляй звідси, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися — в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

... До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

—Не дід, а Гомер! — кричав я. — Нарис напишу! Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!

—Тільки без художнього домислу! — вмовляв мене голова. — Чує моє серце, щось не те набалакав вам дід Павло. Мо' жартував? Не забудьте, що кожний наш гектар дає п'ятсот карбованців прибутку, це більше проти минулого року на...