Муки Чонкіна скінчилися, коли за справу знову взявся майор Фігурін. Розібравшись в обстановці, Фігурін нагодував Чонкіна, напоїв чаєм, пригощав довгими цигарками, від яких солодко наморочилося в голові, і говорив по-доброму, як людина з людиною:

— На жаль, Ваню, серед наших співробітників теж не всі святі. Служба така, що часом мимоволі стаєш жорстоким. До того ж люди, котрі до нас потрапляють, не завжди тверезо оцінюють обстановку, не завжди можуть зрозуміти, що від них вимагається. Ось, скажімо, ми беремо людину й кажемо їй: «Ти наш ворог». Вона не погоджується, вона заперечує: «Ні, я не ворог». Та як же це може бути? Раз ми заарештовуємо людину, вона, природно, нас ненавидить. А якщо вона при цьому вважає себе невинною, то ненавидить удвічі, втричі. А раз ненавидить, значить, ворог, значить, винна. Тому, Ваню, я особисто вважаю найлютішими ворогами саме невинних.

Майор Фігурін не хотів зводити наклеп на Чонкіна і приписувати йому те, чого не було.

— Я не прибічник таких методів. Я користуюся у своїй роботі тільки фактами, а не домислами. Значить, у село Красне ти прибув за завданням свого командування. Так?

— Так, — погодився Чонкін.

— Тобі дали гвинтівку, набої, посадили в літак і відправили в Красне? Так?

— Так.

— Ну, тоді так і запишемо: «Отримавши завдання свого командування, я був забезпечений зброєю, боєприпасами і повітряним шляхом закинутий в село Красне». Правильно?

Чонкін стенув плечима: начебто правильно.

— Підемо далі. Тебе залишили самого, стояти нудно, ти почав роззиратися туди-сюди, побачив Нюру, допоміг їй на городі, випили, лишився на ніч, відтак познайомився з іншими мешканцями, розмовляв з ними про те, про се, цікавився, як живуть… Я нічого не плутаю?

— Ні.

— Гаразд, запишемо: «По прибутті на місце своєї майбутньої діяльності вів візуальні спостереження, заводив зв’язки, встановлював контакти, з’ясовував настрої, вступив у незаконні стосунки з Бєляшовою…»

— Е-е! — наполохався Чонкін, відчувши пастку. — Як же це незаконні? Я ж не ґвалтівник, я ж за згодою.

— А я нічого такого й не кажу, — мовив майор. — Я лише маю на увазі, що ти з нею не був розписаний. Це ж так?

— А, ви про це, — збагнув Чонкін. — Тоді й справді так.

Ні, що там казати, зрозумів Чонкін, — слідчі бувають різні. Майор Фігурін од усіх вигідно відрізнявся тим, що не кричав, не тупотів ногами, не замахувався і дурних запитань не ставив, писав усе, як є, хоча, правду кажучи, писав словами якимись надто розумними, аж лиховісними. А те, що майор додав відносно світової буржуазії, емігрантських кіл, колишніх поміщиків і капіталістів, про це, Чонкін знав, учені люди і в газетах писали, і на зборах говорили, на цьому й політрук Ярцев на політзаняттях наголошував постійно.

Майор з Чонкіним поводився по-доброму, і Чонкін з майором поводився по-доброму і на кожному аркуші, який був йому запропонований, акуратно вивів: «Чонкін» Що-що, а це вже він умів, навіть майор його похвалив: «Здорово, — каже, — у тебе вийшло», — і прізвище «Голіцин» всюди поставив у дужках.

Спектакль на сцені розігрувався, як і належить, цілком відповідно до заздалегідь написаної п’єси.

Викликані на сцену експерти дослідили речові докази — гвинтівку зразка 1891/30 року й ордер на арешт підсудного. Зачитавши результати дактилоскопічної, балістичної та хімічної експертиз, вони незаперечно довели, що отвір в ордері — від кулі, яка вилетіла з даної гвинтівки, котрою під час пострілу користувався підсудний.

Експертів змінили свідки, яких доставили в зал суду під конвоєм.

Свідок Гладишев засвідчив, що підсудний з першої хвилини своєї появи в селі Красному вів розгульний спосіб життя, покинув пост, вступив у зв’язок з поштаркою Бєляшовою, пиячив, вів провокаційні розмови, допустив потраву городу, що мав неоціненне наукове значення, виявив опір владі. Про те, що під машкарою рядового Чонкіна ховався князь Голіцин, свідок начебто не знав, але поведінка підсудного викликала в нього підозру, що це не наша людина, наші люди, а тим паче воїни Червоної армії, так поводитись не можуть.

Особливе обурення глядачів викликали свідчення Ревкіна, який зізнався, що, як учасник таємної троцькістської групи, захопив пост секретаря райкому, діяв під прямим керівництвом підсудного, систематично займався винищенням партійних кадрів, докладав усіх зусиль до розвалу ідейно-політичної та виховної роботи серед населення. З допомогою людей, поставлених ним на ключові пости, штучно викликав постійне падіння врожайності, зниження продуктивності тваринництва, вів курс на зубожіння колгоспного селянства з тим, щоб налаштувати його проти радянської влади.

Свідок Курт Філіпов, проникнувши за завданням німецької розвідки в органи НКВС, здійснював прямий зв’язок між підсудним і верховним командуванням Третього рейху…

Під час допиту Філіпова майору Фігуріну подзвонили й повідомили, що прибули нарешті скандинави. Скандинавів чекали ще з ранковим поїздом, але поїзд затримався у дорозі, невідомо було, прийде чи не прийде, думали навіть перенести дебати сторін, останнє слово і виголошення вироку на наступний день, та все обійшлось.

Майор доповів про дзвінок приїжджому генералові, той сказав:

— Дуже добре, піди проінструктуй.

У коридорі перед своєю приймальнею Фігурін застав групу молодих людей, які сиділи на стільцях вздовж стіни. Досвідчене око одразу могло б визнати в молодих людях столичних мешканців, трималися вони трохи невимушеніше, ніж зазвичай тримаються люди в закладах подібного типу, а втім, і у всіляких інших закладах також.

Приїжджих було дев’ять чоловік — вісім хлопців і одна дівка в беретці набакир. У яскраво нафарбованих губах дівка тримала дешеву цигарочку і люб’язно бесідувала з вусатим та бородатим молодиком, котрий сидів поруч неї. У молодика було таке довге волосся, за яке в ті часи могли б і посадити.

— Здрастуйте, товариші! — привітався на ходу Фігурін, і весь цей набрід безладно йому відповів.

Фігурін поцікавився, хто з них старший, підвівся той самий з борідкою і довгим волоссям, Фігурін запросив його до себе.

У кабінеті бородань пред’явив свої повноваження, Фігурін пояснив йому, що й до чого, потім подзвонив директорові Будинку культури залізничників, наказав: під час перерви в судовому засіданні прийняти приїжджу групу, надати можливість ознайомитися із залом і допомогти їм підготувати робоче місце.

Директор, маленький метушливий чоловічок, зустрів прибулих шанобливо, з блокнотом у руках і з виразом готовності до всіляких послуг на обличчі.

Бородань, потиснувши директорові руку, відрекомендувався, сказав, що його звати Федір Шилкін, про решту мовив: «А це мої люди».

У залі, на час перерви звільненому від публіки, приїжджі розосередилися: Шилкін сів у першому ряду, двоє на певній відстані один від одного в четвертому, один у сьомому, знову двоє в десятому, дівка в беретці у тринадцятому й останні двоє в шістнадцятому.

— Так, — Шилкін підвівся і повернувся обличчям до залу. — Всі на місцях? Гаразд. Приготувалися! Люсю, кинь палити! Поїхали. Три-чотири!

Усі приїжджі зірвалися на ноги і, на превеликий подив директора (йому, провінціалу, такого досі бачити не доводилося), почали, ляскаючи в долоні, хором скандувати:

Так вони повторили декілька разів. Покинувши своє місце, Шилкін пересувався по залу і з кожної нової позиції уважно вслухався у виголошувані хором слова. Потім замахав руками:

— Усе, дякую, молодці! Вам, — повернувся він до директора, — теж спасибі. Акустика, звичайно, не дуже, та нічого, працювати можна. Ці місця прошу зарезервувати.