Читачі, котрі користуються довірою Тих, Кому Слід, отримавши спеціальний допуск, можуть покопатися в старих підшивках. Там вони, безумовно, знайдуть безкомпромісні, гнівні й принципові виступи академіка Петіна і письменника Вадима Шорникова, замітки знатного забійника худоби Терентія Книша й уславленої колгоспниці Алевтини Мякишевої. Вони одними й тими ж словами (наче все писала одна й та сама рука) ганьблять зрадника князя.
Кажуть, що багато відомих людей відгукнулися на пропозицію газети дати в пресі достойну відсіч цьому відступникові. Треба сказати, що ці відомі люди відгукувалися цілком безкорисливо, бо гонорарів за їхні статті й замітки їм ніхто не платив. Але, напевне, вже так збігалося, що незабаром після відгуків один з них отримав Сталінську премію за наукові досягнення, у другого несподівано вийшов роман, який доти жодна редакція не приймала через його недолугість. Хтось отримав броню від фронту, хтось літер на додаткове харчування. Вдячна Вітчизна в особі Тих, Кому Слід, так чи інакше відзначила кожного.
Але в сім’ї, як мовиться, не без виродка. Кажуть, що один відомий діяч невідомої галузі дозволив собі засумніватися. Подейкують, що це був молодий, але дуже перспективний учений. Незважаючи на свою вченість, він не віддав належне Вченню нашого Вождя і Вчителя про те, що незамінних людей у нас немає. Він вважав, що не буває правил без винятків, що хоча взагалі-то незамінних справді немає, але він особисто все-таки незамінний.
Так от цьому незамінному зателефонували вранці з центральної газети і ввічливо поцікавились, чи не читав він вищезгаданого листа колишніх дворян.
— Так, так, — підтвердив він, — якраз учора за вечерею…
— Так ось, Юрію Сергійовичу (здається, так його звали), нашим читачам хотілося б знати і вашу думку з цього приводу.
— А чому, власне кажучи, мою думку? — заявив Юрій Сергійович. — Я ж зовсім не дворянин. У мене мати праля, а батько…
Ввічливий голос перебив, що для того, аби обуритися зрадою, зовсім не обов’язково бути дворянином. Усі радянські люди, так би мовити, недвозначно висловлюють своє ставлення. Академіки, письменники, доярки…
Юрію Сергійовичу було вкрай незручно протиставляти себе всім радянським людям.
— Мені справді дуже не хочеться вам відмовляти, — сказав він, — але ж я не знайомий з цією справою, я нічого про неї не знаю.
— Таж ви читали нашу газету.
— Так, так, звичайно, газету я читав, але щоб виступати в пресі проти якоїсь людини, провина якої, наскільки я зрозумів, навіть ще не зовсім доведена, адже й суду над нею ще не було…
— Ну, що ж, дуже шкода, — сказав працівник редакції й поклав трубку.
У Юрія Сергійовича того дня навіть настрій зіпсувався. У нього й робота не йшла. «Напевне, я образив цього редактора, — думав він. — Може, хороша людина, зателефонував мені од усієї душі, а я… Так, але ж не можу я писати про людину, про котру найменшого уявлення не маю…».
Того ж дня Юрій Сергійович був викликаний до секретаря партійної організації, до якої він не належав, оскільки був безпартійним.
Секретар посадив його у м’яке крісло і почав висловлювати своє здивування, що він не хоче відгукнутися в пресі з приводу якогось князя.
— Адже ти радянська людина? — запитав його секретар, зазираючи просто в очі своїм усміхненим поглядом.
Юрій Сергійович став гаряче стверджувати, що так, він радянська людина.
— Я особисто тобі вірю, — сказав секретар, даючи зрозуміти, що уже в багатьох ця віра зникла, але він все ще на щось сподівається. — Тим паче я не можу збагнути, навіщо тобі ставати на бік цього князя. Що в тебе з ним спільного?
— Тобто як це? — розгубився учений. — Чому в мене з ним, власне, має бути щось спільне?
— А як накажеш розуміти твою поведінку? Адже в той час, коли вся наша громадськість рішуче виступає проти цього князя, ти ухиляєшся…
— Я не ухиляюсь, — сказав учений, — я цілком готовий, але я тільки хотів, перш ніж виступати, ознайомитися з матеріалами справи.
— Не розумію, — сказав парторг, уже аж наче сердячись. — Цього тобі хіба недостатньо? — він показав заготовлені заздалегідь вирізки з газет. — Ось, будь ласка, пишуть наші академіки, письменники, передові трудівники. Ти їм що, не віриш?
— У мене немає підстав не вірити їм, але мені, перш ніж відгукнутися, треба б також ознайомитись особисто. А то, знаєте, хтось запитає, в чому річ, а я навіть до ладу й не знаю.
— Ну, що ж, — сказав парторг, — я бачу, ми не домовилися. Я гадаю, що ти не лише авторам цих листів не довіряєш, ти й нашій партійній пресі, а отже, і партії нашій не довіряєш. З такими поглядами можна далеко докотитися.
І справді, парторг як у воду дивився. Наш учений невдовзі докотився в столипінському вагоні до Колими. В іншому разі він міг би потрапити в ополчення, але бронхіальна астма і надмірна короткозорість не дали йому спокутувати свою провину перед Вітчизною саме в такий спосіб. На Колимі він возив тачку і на цій роботі певний час був справді незамінний.
На початку жовтня тисяча дев’ятсот сорок першого року адмірал Канаріс отримав від свого особистого агента таке повідомлення:
«У Долгові органами НКВС викрито велику змову, очолювану якимсь Іваном Голіциним, представником однієї з найаристократичніших родин старої Росії. Як я вже повідомляв, за якийсь час до цього на території району діяла так звана банда Чонкіна. Авторитетні джерела припускають, що Чонкін і Голіцин — одна й та сама особа.
Місцева влада й органи пропаганди намагаються применшити масштаби змови, але, зважаючи на вжиті заходи, самі ставляться до подій щонайсерйозніше.
Газети сповнені багатозначних натяків, прихованих погроз, закликів до пильності і зміцнення дисципліни, постійних нагадувань про патріотизм і вірність населення радянському ладові.
У колгоспах, радгоспах, на підприємствах місцевої промисловості, в школах і дитячих садках проводяться бучні мітинги з істеричними вимогами розправи з бунтівниками.
Судячи з чуток, що циркулюють серед населення, хвилюванням охоплена більша частина району.
Влада вживає термінових заходів з ліквідації наслідків змови. У місто введено не менше двох мотомеханізованих частин НКВС особливого призначення, а в найближчому лісі розташувалася танкова бригада. У місті відбуваються повальні арешти керівної партійної верхівки на чолі з першим секретарем районного комітету ВКП(б) Андрієм Ревкіним.
Вжито рішучих заходів з приборкання бунтівного населення. Так, наприклад, мешканці села Красного, де був розташований штаб Голіцина-Чонкіна, депортовані в Долгов і розміщені у місцевій школі-семирічці, оточеній колючим дротом і перетвореній на тимчасову тюрму (на додаток до діючої постійної). За чутками, всіх їх, крім дітей до 12 років, очікує найсуворіша покара. (За радянськими законами діти від 12 років несуть відповідальність перед законом нарівні з дорослими.)
На одній із центральних площ міста виставлений для огляду населення літак застарілої радянської конструкції з одірваним крилом, що належав змовникам.
Наскільки мені вдалося з’ясувати, князь Голіцин є представником білоемігрантських кіл і царської сім’ї, що перебуває у вигнанні, діяв він за завданням німецького верховного командування. Коли це так, то я вкрай здивований, шановний адмірале, що полковник Піккенброк не потурбувався про те, щоб зв’язати мене своєчасно з Голіциним-Чонкіним, спільно ми могли б досягти більших результатів.
Судячи з повідомлень газет, з інформації, почерпнутої з інструкцій, що надсилаються партійним агітаторам, та інших джерел, головною метою змови було повстання місцевого населення проти Рад (використовуючи передусім невдоволення колгоспною системою), захоплення даної території й утримання її до підходу німецьких військ.