Змовники були близькі до мети, коли їх спіткала трагічна невдача. Однак, як мені здається, не все ще втрачено. Більше того, я вважаю, що в районі склалася вельми сприятлива обстановка для завдавання вирішального удару наших військ. Ця обстановка зумовлюється такими чинниками:

1. Лінія фронту на даній ділянці дуже ослаблена тим, що Ради змушені були кинути частину своїх сил на придушення бунту.

2. Населення політично цілком підготовлене до зміни влади.

3. Значна частина ініціативних людей на чолі з самим Голіциним, який перебуває зараз у в’язниці, зможе скласти міцне ядро для створення закладів самоврядування, тилових з’єднань і загонів місцевої поліції. З їхньою допомогою можна буде розвинути і закріпити успіх, досягнутий нашими військами».

У Долговському Будинку культури залізничників готується театралізована вистава «Процес князя Голіцина». Суд відкритий при зачинених дверях.

Вхід вільний — за перепустками.

ДІЙОВІ ОСОБИ ТА ВИКОНАВЦІ:

Князь Голіцин — Іван Чонкін

Державний обвинувач — прокурор Євпраксеїн

Голова суду — полковник Добренький

Члени суду — майори Целіков та Дубинін

Секретар суду — літній товстий сержант без прізвища

Захисник — член обласної колегії адвокатів Проскурін

Беруть участь лжесвідки, лжеексперти, лжеглядачі та інші лжелюди.

Посеред просторої, добре освітленої сцени довгий стіл, накритий червоною тканиною, і три дубових стільці з високими спинками. У лівому кутку сцени за дерев’яною перегородкою, на табуретці, що грає роль лави підсудних, сидить Іван Чонкін — виконавець ролі князя Голіцина. Роль князя явно йому не пасує — як був Чонкіним, так Чонкіним і зостався. Маленький, щуплявий, клаповухий, в старому червоноармійському обмундируванні, він сидить, роззявивши рота, і крутить в усі боки своєю стриженою, гулястою головою. А поруч двоє конвоїрів. Такі ж клаповухі, кривоногі, будь-якого посади на місце Чонкіна, Чонкіна постав на його місце — нічого не зміниться.

Поміж Чонкіним і довгим столом за маленьким столиком прокурор Євпраксеїн, почепивши на носа окуляри, перебирає папери, що лежать перед ним.

З іншого боку сцени за такими самими маленькими столиками секретар суду і захисник.

Захисник, миршавий чоловічок у перелицьованому костюмі (ґудзики з лівого боку), підсліпуватий, скоцюрблений, вивернув голову, ніби півень, і, зачіпаючи лівим вухом поверхню столу, щось сягнисто пише на розрізнених аркушах із зошита, рука його ривками пересувається по папері. Він, напевне, вирішив виконати свою роль з усім блиском, вразити публіку красномовством, він, удаючи такого собі Плевако місцевого масштабу, час від часу позирає на прокурора, смикає шиєю і наче аж підморгує, наче дає супротивній стороні зрозуміти, що їй варто заздалегідь змиритися зі своєю поразкою. Доки захисник дивиться на прокурора, рука його зісковзає з аркуша і закінчує фразу на поверхні столу, а то й у повітрі.

Не зовсім розуміючи, навіщо його сюди привели, Чонкін крутить головою, з цікавістю позираючи на прокурора, на захисника, на конвоїрів і вниз, на публіку, яка теж дивиться на нього з цікавістю.

Публіка розчарована. Вона сподівалася побачити князя, якогось такого вусатого, мордатого, можливо, навіть лютого, в черкесці з газирями чи в білогвардійському мундирі з плямами на місці зірваних погонів і хрестів. Але перед нею не князь, а чортзна-хто.

Коли зазирнути за лаштунки, то там, як і належить перед прем’єрою, сидять режисери: майор Фігурін, полковник Лужин і маленький, сухенький, з підстриженими сивими вусиками літній дядечко в потертому піджачку. Зовні дядечко скидається на якогось, скажімо, банщика чи швейцара при готелі, але він не банщик і не швейцар, він генерал, який прибув з Москви для нагляду за процесом. Заклавши руки за спину, тихим голосом, яким уміє говорити тільки дуже значне начальство, він дає останні вказівки трьом артистам, котрі ще не вийшли на сцену: голові й членам суду.

Тут же за лаштунками товчеться поки що без діла дитячий письменник Олексій Мухін. Йому доручено в образній і доступній формі розповісти в пресі не лише «нашій читацькій дітворі», але й дорослим читачам про суворий, неупереджений і справедливий суд над підлим зрадником Вітчизни, показати справжнє обличчя його поплічників.

Приїжджий генерал, скінчивши інструктаж, поглянув на Лужина, чи все готово, Лужин глипнув на майора, майор кивнув Лужину, Лужин кивнув генералові, генерал штовхнув у живіт полковника Добренького:

— Гаразд, ідіть.

З-за лаштунків на сцену виходять троє. Перший — голова виїзної сесії військового трибуналу полковник Добренький з папкою в руках. Обличчя брезкле, ніс фіолетовий, очиці маленькі. За ним — два члени суду, два майори, два похмурих типи — Целіков та Дубинін.

СЕКРЕТАР (схоплюючись, урочисто). Прошу встати! Суд іде!

Гуркіт відкинутих сидінь, усі підводяться. Ті, що вийшли, займають місця за довгим столом: голова посередині, члени — з боків. Голова кладе перед собою папку і розв’язує шворочки.

СЕКРЕТАР. Прошу сідати.

ГОЛОВА (після нетривалої паузи, дивлячись у зал). Слухається справа по обвинуваченню Голіцина Івана Васильовича в зраді Батьківщини, контрреволюційному саботажі, збройному розбої, антирадянській агітації та інших злочинах. Підсудний, встаньте!

Чонкін, думаючи, що звертаються до когось іншого, сидить.

Підсудний, я вам кажу. Встаньте!

ЧОНКІН (тицяючи себе пальцем у груди). Я?

ГОЛОВА (посміхаючись). Та вже ж не я. (Суворо.) Встаньте.

(Чонкін підводиться, обома руками тримається за поруччя перегородки.)

Підсудний, назвіть ваше ім’я, по батькові та прізвище.

ЧОНКІН. Моє?

Сміх у залі.

ГОЛОВА (сердиться). Підсудний, тут вам не цирк, а засідання військового трибуналу. Я вам раджу не клеїти дурня, а чітко відповідати на запитання. Ваше прізвище?

ЧОНКІН (невпевнено). Раніше був Чонкін.

ГОЛОВА. А тепер?

ЧОНКІН (подумавши). Не знаю.

ГОЛОВА. Що значить, не знаєте? На попередньому слідстві ви зізналися, що є ворогом народу князем Голіциним, ставлеником білоемігрантських кіл і міжнародного капіталу. Ви підтверджуєте свої зізнання? (Чонкін мовчить.) Підсудний Голіцин, у вас є претензії до складу суду? Ні? Сідайте! (У зал.) Суд переходить до заслуховування обвинувального висновку.

Усілякому спектаклю передують репетиції. Може, тому, що Чонкін виявився кепським артистом, його мучили довго. З Москви приїжджали досвідчені слідчі й працювали позмінно. Вони допитували його багато діб поспіль, не даючи ні спати, ні їсти. При щільно зашторених вікнах рівним жовтим дратівливим світлом горіла лампочка, він не знав, коли день, коли ніч, будь-який рух часу зовсім припинився.

Слідчі товкмачили одне й те саме: ким засланий? яке завдання виконував? з ким був зв’язаний?

Чонкін, збагнувши, що жодна з його відповідей їх не задовольнить, геть знавіснів і на всі запитання відповідав однією фразою: «Кому треба, той знає». За час слідства він схуд, постарів, засинав просто на допитах, часом непритомнів. Його ляскали по щоках, відливали водою, садовили на стілець і знову запитували: хто, де, коли, шифри, паролі, явки й адреси. Він, ледве ворушачи сухим шерехатим язиком, тупо й безтямно повторював: «Кому треба, той знає». Слідчі казали «дуже затятий», найнезворушніші втрачали терпець, кричали, тупотіли ногами, пускали в хід кулаки і навіть плювалися. Один із них, доведений до відчаю, упав перед Чонкіним на коліна: «Ти, іроде клятий, себе не шкодуєш, так хоч мене пожалій, у мене ж сім’я».