— Гей, здавайтеся! — гукнув хтось звідтіля, від білих халатів. «Росіяни не здаються!» — хотів гукнути Чонкін, але посоромився. Замість відповіді він приклався до прикладу і вистрілив, не цілячись. І тут почалося. З боку противника безладно забахкали постріли, і кулі засвистіли над Чонкіним. Більша частина пролетіла мимо, але деякі черкали по літаку, розпорювали обшивку і з дзенькотом розплющувалися об сталеві деталі двигуна. Чонкін ткнувся обличчям у землю і раз по раз, економлячи набої, стріляв невідь-куди. Перевів першу обойму, заправив другу. Кулі продовжували свистіти, деякі з них — зовсім близько. «Якби старшина видав мені каску», — зажурено подумав Іван, але міркувати далі не зміг. Щось м’яке гепнулося поруч із ним. Він здригнувся. Потім злегка повернув голову і розплющив одне око. Поряд з ним лежала Нюра і так само, як він, притиснувшись до землі, стріляла в повітря одразу з двох пістолетів. Кошик з рештою пістолетів лежав поруч про запас.

— Нюрко, — штовхнув Чонкін подругу.

— Га?

— Ти нащо їх покинула?

— Не бійся, — сказала Нюра, натискуючи одразу на два спускових гачки. — Я їх у льох загнала і цвяхами забила. Ой, поглянь!

Іван підвів голову. Тепер білі просувалися вперед короткими перебіжками.

— Так, Нюрко, ми з ними не впораємося, — сказав Чонкін.

— А ти з кулемета вмієш? — запитала Нюра.

— А де ж його взяти?

— А в кабінці.

— Ох, як же ж це я забув! — Чонкін скочив і вдарився головою об крило. Ховаючись за фюзеляжем, обірвав тасьму брезенту, заліз на крило, і не встигли білі відреагувати, як він був уже в задній кабіні. Тут дійсно знаходився турельний пристрій і кулемет з повним боєкомплектом. Чонкін вхопився за ручки. Але кулемет був нерухомим. Турель від тривалої бездіяльності й дощів заіржавів.

Він почав плечем розхитувати кулемет, але той не піддавався.

Раптом щось важке без пострілу впало на верхнє крило. Потім ще і ще. І застукотіло довкола і по крилах, задзвеніло розбите скло, і гостро запахло чимсь схожим на керосин. Чонкін висунув голову і побачив, що з-за тину летить у його бік хмара пляшок, наповнених жовтою рідиною. Більшість пляшок гепалися в болото, але деякі влучали в літак, котилися по крилах і розбивалися об двигун. (Згодом з’ясувалося — бійців ударного взводу забули попередити, що пляшки з запалювальною сумішшю треба спершу підпалювати, і вони жбурляли їх просто так.) Збоку на крилі з’явилася Нюра.

— Нюрко, не витикайся, — гукнув Іван, — пришиють!

— А нащо вони жбурляють пляшки? — прокричала йому на вухо Нюра, стріляючи однією рукою в повітря з пістолета.

— Не бійся, Нюрко, опісля здамо! — знайшов у собі сили для жарту Чонкін. І наказав: — Ось що, Нюрко, хапай літак за хвоста і крути в різні боки. Збагнула?

— Збагнула! — гукнула Нюра, сповзаючи з площини на животі.

У цей час генерал Дринов сидів у бліндажі під трьома накатами і стежив за подіями в перископ. Не те щоб він був таким боягузом (хоробрість свою він уже не раз показував), просто вважав, що генералу за посадою належить перебувати в бліндажі і пересуватися виключно на бронетранспортері. У перископ він бачив, як його військо спочатку поповзом, а далі короткими перебіжками просувалося в напрямку крайньої хати. Звідтіля теж вели вогонь, але не дуже щільний. Генерал наказав телефоністу з’єднати його з командиром атакуючого батальйону і передав наказ розпочати атаку.

— Буде виконано, товаришу Перший! — відповів у трубку командир батальйону.

Незабаром у ланцюгу атакуючих стало помітне посилене ворушіння. Бійці ударного взводу в білих халатах підповзли впритул до тину. Генерал бачив, як вони, по черзі підводячись, змахують руками. «Кидають пляшки, — здогадався генерал. — Але чому ж немає полум’я?»

Генерал знову з’єднався з комбатом.

Чому не горять пляшки?

Сам не розумію, товаришу Перший.

А сірниками їх підпалювали? — підвищив голос генерал.

Було чути, як важко дихає в трубку командир батальйону.

— Я тебе питаю! — не діждавшись відповіді, гримнув Дринов. — Підпалювали пляшки чи ні?

— Ні, товаришу генерал.

— Чому?

— Я не знав, товаришу Перший, — помовчавши, зізнався комбат.

— У трибуналі дізнаєшся, — пообіцяв генерал. — Хто є поруч з тобою з комскладу?

— Молодший лейтенант Букашев.

— Передай йому командування батальйоном і відправляйся під арешт.

— Слухаюсь, товаришу Перший, — ослаблим голосом відповіла трубка.

У цей час застукотів кулемет. Генерал здивувався і, кинувши трубку, припав до перископа.

Він побачив, що шеренги атакуючих залягли, а бійці ударного взводу, втиснувшись у землю, повзуть назад. Халати на них були вже не зовсім білі, або, точніше, зовсім не білі, цілком придатні тепер для маскування. Пересунувши трубку перископа трохи ліворуч, генерал побачив, що кулеметний вогонь ведеться з літака, який крутиться на місці, а рухає його якась незрозуміла сила.

— Що за чортівня! — здивувався генерал, але, відрегулювавши різкість, здивувався ще більше. Хтось явно жіночої статі в квітчастому платті, розстебнутій тілогрійці й хустці, що злізла на плечі, тягає цього літака за хвоста. Ось літак повернувся боком, і на його хвості генерал чітко розгледів зірку. «Невже наш?» — промайнуло в генералових мізках. Ні, не може бути. Звичайна ворожа хитрість. Для того ця жінка його й крутить, щоб обманути. Він знову повернувся до телефону. Викликав командира полку.

— Слухай, Другий, — сказав він йому, — це говорить Перший! У нас в гарматі скільки снарядів лишилося?

— Один, товаришу Перший.

— Дуже добре, — сказав Перший. — Накажи підтягти гармату до нужника, на якому щось написано іноземними літерами, і нехай вжарять прямою наводкою впритул.

— Так кулемет же, товаришу Перший.

— Що кулемет?

— Не дає наблизитися. Стріляє. Люди загинуть.

— Загинуть! — загримів генерал. — Гуманіст мені знайшовся. На те й війна, щоб гинули. Підтягти гармату, я наказую!

— Слухаюсь, товаришу Перший!

У цей час кулемет замовк.

Відбивши атаку, Чонкін зняв пальці з гашетки. І одразу запала така тиша, аж у вухах задзвеніло. З боку противника теж ніхто не стріляв.

— Нюрко! — озирнувся Іван.

— Що тобі? — Нюра стояла, спершись на хвіст, важко дихала, і обличчя її було червоне й мокре, як після лазні.

— Жива, — посміхнувся їй Чонкін. — Ну перепочинь трохи.

Було вже зовсім видно, і він добре бачив і тих, у брудних халатах, які жбурляли пляшки, й інших, у сірих шинелях, котрих було набагато більше. Але всі вони лежали, не подаючи ніяких ознак життя, і навіть відчуття небезпеки почало нібито минати. Десь голосно кукурікнув півень, до нього обізвався другий, потім третій…

«Ич, як голосно кукурікають», — думав Чонкін, не помічаючи, що артилеристи підтягують свою сорокап’ятку, прикриваючись нужником Гладишева, на якому було написано «Wаtеr сlоsеt».

— Нюрко, — сказав Іван лагідно, — перепочила трохи?

— А що? — Нюра витирала обличчя ріжком хустки.

— Принесла б води. Пити хочеться. Тільки бігом, а то ще підстрелять.

Нюра, зігнувшись, кинулася до хати.

Гримнув запізнілий постріл, але Нюра була вже за рогом.

Заскочивши в хату, вона спершу звернула увагу на ляду льоху, але в цьому розумінні все було гаразд, полонені нишкнули внизу і нічим себе не виявляли. Нюра зачерпнула з відра води, і в цей час пролунав такої приголомшуючої сили вибух, що підлога під нею перекинулася, і, падаючи, вона почула, як сипалися з дзенькотом шибки.

Постріл був дуже вдалим. Єдиний снаряд улучив прямісінько в ціль. Бійці, як і досі, лежали, притиснувшись до землі й чекаючи відповіді з боку противника. Відповіді не було.

І тоді тимчасово виконуючий обов’язки командира першого батальйону молодший лейтенант Букашев звівся навкарачки.