Доки полк займав вихідні позиції, бійці окремого саперного батальйону розібрали на колоди чиюсь лазню і спорудили бліндаж у три накати. У цей бліндаж і з’явився полковник Лапшин. Пред’явивши вартовому біля входу перепустку, полковник опустився по чотирьох дерев’яних сходинках і рвонув на себе вологі двері. У бліндажі було дуже накурено і дим клубочився, як під час пожежі. Посеред бліндажа стояло цинкове корито, напевне, з тієї ж лазні, котру розібрали, і в нього падали зі стелі важкі брудні краплі.

Декілька чоловік у плащ-накидках з’юрмилися довкола збитого з неструганих дощок столу, а над усіма головами височіла дринівська папаха.

— Дозвольте бути присутнім, товаришу генерал, — спокійно, з тією невимушеністю, яку собі дозволяють тільки близькі за званням, полковник недбало скинув руку до козирка.

— А, це ти, Лапшин, — крізь хмари диму розгледів генерал. — Побудь, побудь. А то підлеглі зібралися, а командира все нема.

Підійшовши ближче, Лапшин, крім господаря бліндажа, побачив усіх трьох своїх комбатів, начальника штабу, командира артдивізіону і начальника СМЕРШу, маленького, миршавого чоловічка. Схилившись над столом, вони обговорювали бойове завдання і вивчали схему, пояснення до якої неголосно давав незнайомий Лапшину чоловік у брезентовому плащі з відкинутим каптуром і хромових чоботях, аж до колін заквецяних глиною. Його вбрання мало відрізнялося од одягу командирів, які були тут, тільки пом’ята кепка на голові свідчила, що він цивільний.

— Познайомтесь, — кивком указав на цивільного генерал. — Секретар тутешнього райкому.

— Ревкін, — назвався секретар, подаючи Лапшину холодну руку.

— Лапшин, — відгукнувся полковник.

— Ну що, Лапшин, — сказав генерал, — які новини?

— Сержант Сирих і рядовий Філюков щойно повернулися з розвідки, — спроквола відповів полковник.

— Ну й що?

— Принесли язика.

— І що він каже? — пожвавішав генерал.

— Він нічого не каже, товаришу генерал.

— Як «не каже»? — обурився генерал. — Примусити!

— Важко примусити, товаришу генерал, — посміхнувся Лапшин. — Він непритомний. Розвідники, коли брали його, надто сильно вдарили прикладом.

— Оце так! — грюкнув кулаком по столу генерал. Він починав сердитися. — У той час, коли нам конче потрібні розвіддані, вони цінного язика глушать прикладом. Хто ходив у розвідку?

— Сирих і Філюков, товаришу генерал.

— Сирих розстріляти!

— Але вдарив Філюков, товаришу генерал.

— Розстріляти Філюкова.

— Товаришу генерал, — спробував відстояти свого розвідника полковник. — У Філюкова двоє діток.

Генерал випростався. Очі його гнівно зблиснули.

— А я, товаришу полковник, мені здається, наказую розстріляти Філюкова, а не його дітей.

Начальник СМЕРШу посміхнувся. Він цінував добрий гумор. Полковник у цьому гуморі теж трохи розбирався. Він приклав руку до козирка і слухняно сказав:

— Слухаюсь, товаришу генерал, розстріляємо Філюкова.

— Ну от, нарешті домовилися, — знову ж таки з гумором, вдоволено мовив генерал. Гумор його полягав у тому, що полковник одразу мусив відповісти «слухаюсь!» по-військовому, а не торгуватися з генералом, ніби базарна перекупка. — Підсувайся ближче до столу, — сказав він уже спокійно.

Командири посунулися, звільняючи місце полковнику. На великому ватманському аркуші олівцем було накреслено приблизний план села Красного та прилеглої місцевості. Будинки зображувалися квадратиками. Два квадрати посередині було позначено хрестиками.

— Ось поглянь. Він каже, — генерал указав на Ревкіна, — що тут, — тицьнув олівцем в один із хрестиків, — і тут, — тицьнув у другий, — знаходиться правління колгоспу й школа. Гадаємо, що саме в цих приміщеннях, як найпросторіших, і розташовані головні сили супротивника. Значить, перший батальйон звідсіля завдає удару сюди, — генерал накреслив широку вигнуту дугою стрілу, яка вістрям своїм уткнулася в квадратик, що зображував колгоспну контору. — Другий батальйон б’є звідси, — друга стріла протягнулася до школи. — І третій батальйон…

«Гаразд, — дивлячись на стріли, міркував полковник Лапшин, — із Філюковим якось обійдеться. Головне — вчасно сказати «слухаюсь!», а там можна й не виконувати».

Опритомнівши, капітан Миляга довго не міг розплющити очі. Голова тріщала від болю, капітан намагався і не міг згадати, де це і з ким він так набрався. Він похитав головою, розплющив очі, але негайно заплющив їх знову, побачивши щось таке, що побачити зовсім не сподівався. Угледів він, що знаходиться в якомусь чи то сараї, чи то коморі. У дальньому кутку на снарядному ящику сидів білявий, років двадцяти хлопчина в плащ-накидці і щось писав, поклавши на коліно планшет і папір. В іншому кутку біля напіввідчинених дверей спиною до капітана сидів ще один чоловік із гвинтівкою. Капітан став позирати туди й сюди, не розуміючи, в чому річ. Потім звідкілясь з глибини мозку виринув спомин, нібито він кудись їхав і не доїхав. Якийсь червоноармієць із якоюсь жінкою… Ага, Чонкін. Тепер капітан згадав усе, крім останніх хвилин. Згадав, як він попросився до нужника, як перерізав мотузку і прив’язав замість себе кабана. Відтак він повз городом, лив дощ, і була багнюка. Була багнюка… Капітан обмацав себе. Дійсно, гімнастерка і штани, все замащене багнюкою, яка, правда, вже стала підсихати. Але що ж відбувалося далі? І як він сюди потрапив? І хто ці люди? Капітан почав розглядати білявого хлопчину. Очевидно, військовий. Судячи з обстановки, це якась польова частина. Але звідкіля може взятися польова, коли до фронту далеко, а він нещодавно повз городом, навіть багнюка не встигла підсохнути? Літаком, чи що, його сюди доставили? Капітан став з-під напівзаплющених повік стежити за білявим. Білявий одірвався від паперу, поглянув на капітана. Погляди їхні зустрілися. Білявий посміхнувся.

— Гутен морген, — мовив він несподівано.

Капітан знову опустив повіки й почав неквапливо міркувати. Що сказав цей білявий? Якісь дивні неросійські слова. Здається, це німецькою. Із туману випливла згадка. Вісімнадцятий рік, українська мазанка, і якийсь рудий німець в окулярах, котрий стоїть на постої у них, у цій мазанці, вранці, виходячи з сусідньої кімнати в спідній сорочці, каже матері:

— Гутен морген, фрау Миллєг, — вимовляючи прізвище на німецький штиб.

Рудий був німцем, отже, говорив німецькою. Цей також говорить німецькою. Раз він говорить німецькою, значить, він німець. (За час служби в органах капітан Миляга навчився логічно мислити.) Виходить, він, капітан Миляга, якимось чином потрапив у полон до німців. Хотілося б, щоб це було не так, але правді треба дивитися в вічі. (Очі його були в цей час заплющені.) Із преси капітан Миляга знав, що працівників Установи і комуністів німці не щадять. У даному разі Миляга був і тим, і другим. І партквиток мав, ніби на зло, в кишені. Правда, членські внески не сплачено з квітня, але хто стане вдаватися до таких дрібниць?

Капітан знову розплющив очі і всміхнувся білявому, немов приємному співрозмовнику.

— Гутен морген, херр, — згадав він ще одне слово, хоча й не був певен, що воно досить пристойне.

Тим часом молодший лейтенант Букашев теж з муками пригадував німецькі слова, складаючи найпростішу фразу:

— Комен зі херр.

«Мабуть, він хоче, аби я до нього підійшов», — здогадався капітан, відзначивши подумки, що слово «херр» зазвичай вживається, коли білявий його вимовляє.

Капітан підвівся, долаючи запаморочення, і присунувся до столу, привітно усміхаючись білявому. Той на усмішку не відповів і похмуро запропонував:

— Зітцен зі.

Капітан зрозумів, що йому пропонують сісти, але, озирнувшись довкола і не помітивши нічого схожого на табуретку чи стілець, ввічливо подякував кивком голови і прикладанням долоні до того місця, де в нормальної людини має бути серце. Наступне запитання «Намен?» не було капітану зрозуміле, однак він подумки прикинув, яке перше запитання можуть задати на допиті, збагнув, що питати мають про прізвище допитуваного, замислився. Приховати свою належність до органів чи до партії неможливо, про перше свідчить форма, друге з’ясується при поверховому обшуку. І він згадав свою фразу, якою розпочинав допити: «Щиросердне зізнання може полегшити вашу долю». Із практики він знав, що щиросердне зізнання нічиєї долі ще не полегшило, проте інших надій не було, а ця була бодай якась. Ще жевріло сподівання на те, що німці народ культурний, може, в них усе не так.