Почувши знову знайоме словосполучення, Миляга розгубився. Він дивився на військових, переводячи погляд з одного на іншого, й нічого не міг збагнути. Та й у голові ще трохи потріскувало. Але тут у приміщення увійшли кілька чоловік з автоматами. На їхніх касках блищали від дощу великі зірки. У затьмареній свідомості капітана промайнув здогад.

— Хто це? — чистою російською мовою запитав високий.

— Полонений, товаришу генерал, — вийшов наперед Букашев. — Капітан гестапо.

— Той самий? — генерал згадав донесення.

— До чого тут гестапо? — засперечався Ревкін і дав короткі пояснення з приводу особи капітана.

— Але ж я його допитував, — розгубився Букашев. — Він сказав, що розстрілював комуністів і безпартійних.

— Ні бельмеса не можу второпати, — геть заплутався Дринов. — Може, він тоді скаже? Ти хто? — запитав він безпосередньо Милягу.

Миляга був розгублений, приголомшений, розчавлений. Хто-хто, а вже він зовсім нічого не міг допетрати. Хто ці люди? І хто він сам?

— Іх бін…

— Ну, ось бачиш, — обернувся генерал до Ревкіна, — я ж кажу, що він німець.

— Найн, найн! — жахаючись, заволав Миляга, переплутавши всі відомі йому слова з усіх мов. — Я не німець, я нікс німець. Росіянин я, товаришу генерал.

— Який же ти росіянин, бісів сину, коли ти слова російською сказати не можеш?

— Я можу, — приклавши руку до грудей, став гаряче запевняти Миляга. — Я можу. Я дуже навіть можу, — і, аби переконати генерала, вигукнув: — Хай живе товариш Гітлер!

Звичайно, він хотів назвати інше прізвище. Це була просто помилка. Трагічна помилка. Але той важкий стан, у якому він перебував із моменту захоплення в полон, спричинився до страшного сум’яття в його голові. Вигукнувши останню фразу, капітан схопився обома руками за цю голову, впав і почав качатися по землі, розуміючи, що його вже нізащо не простять, та й сам би він не простив.

— Розстріляти! — сказав генерал і зробив характерний жест рукою.

Двоє бійців з його охорони підхопили капітана під пахви і потягли до виходу. Капітан пручався, вигукував якісь російські й німецькі слова (виявилося, що він надто добре знає цю іноземну мову), і носки його хромових брудних чобіт креслили по перемішаній з половою землі дві кривулясті борозни.

У багатьох із тих, хто дивився на нього, стислося серце від жалю. Стислося воно і в молодшого лейтенанта Букашева, хоча він і розумів, що капітан сам заслужив свою долю. А начальник СМЕРШу, проводжаючи поглядом свого колегу в останню путь, думав: «Дурень ти, капітане! Ох і дурень!»

І справді, загинув капітан Миляга, недавня гроза району, як дурень, через найбезглуздіше непорозуміння. Адже коли б він, потрапивши на допит, розібрався в обстановці і зрозумів, що це свої, хіба став би він говорити про російське гестапо? Хіба став би він вигукувати «Хайль Гітлер!», «Сталін капут!» та інші антирадянські гасла? Та нізащо в світі. І надалі вважався б першосортним патріотом. І цілком можливо, дослужившись до генерала, отримував би зараз пристойну пенсію. І перебував би на заслуженому відпочинку, забиваючи з друзями-пенсіонерами «козла». І виступав би в житлових конторах з лекціями, навчаючи молодь патріотизму, культурі поведінки в побуті і нетерпимому ставленню до всіх проявів чужої ідеології.

Чонкін не знав, яка над ним нависла небезпека, але неприємності в зв’язку з втечею капітана Миляги передбачав.

Тому незадовго до світанку, користуючись тим, що й полонені, і Нюра спали міцним досвітнім сном, він розв’язав свій рюкзак, переодягся в чисту білизну і став перебирати своє майно. Про всяк випадок він хотів лишити Нюрі щось на згадку.

Майна було негусто. Крім білизни, переміна байкових зимових онуч, голка з нитками, недогризок хімічного олівця і загорнуті в газету шість фотокарток, де він був знятий до пояса. Його товариші по службі фотографувалися, щоб порадувати картками рідних чи знайомих дівчат. Чонкіну радувати було нікого. Тому всі шість карток у нього збереглися. Він витягнув з пачки верхню і підніс до лампи. Роздивившись свій відбиток, Чонкін цілком ним задовольнився. Каптенармус Трохимович, котрий підробляв фотографуванням, зобразив його з допомогою спеціальної рамки на тлі танків, що йшли знизу, і літаків, які летіли згори. А над самою головою Чонкіна вився ореолом напис: «Привіт із Червоної Армії».

Примостившись на ріжку столу, він довго слинив олівця й обдумував текст. Потім, згадавши напис, який рекомендував йому свого часу той же Трохимович, і висолопивши від напруги язика, вивів нерівними, майже друкованими літерами:

Подумав і дописав:

«Нюрі Б. від Вані Ч. в дні спільного життя».

Олівець сховав до кишені, а карточку поклав на підвіконня.

За вікном світало, і дощ, здається, припинився. Час був будити Нюру, а самому подрімати хоч трохи, бо скоро треба полонених виводити на роботу і там, у чистому полі, стежити пильно, аби не повтікали, як їхній начальник.

Будити Нюру було шкода. І взагалі шкода. Скільки вони разом живуть, стільки вона через нього витримує, стільки пліток довкола, а от ніколи не скаржиться. Було, щоправда, натякнула боязко, що не завадило б оформити стосунки, та він відмовився, пояснивши, що червоноармійцю без дозволу командира одружуватися не можна. Це, звичайно, так, але, коли по правді, річ не в дозволі, а в тому, що він сам не наважувався, обмірковував, що робити…

— Нюрко, чуєш, Нюрко, — мовив лагідно.

— Га? Що? — Нюра, здригнувшись, прокинулась і дивилася на нього безтямними зі сну очима.

— Чуєш, змінила б мене трохи, — попрохав він. — Спати хочеться, терпіти несила.

— Нюра слухняно злізла з ліжка, всунула ноги в чоботи, взяла гвинтівку і сіла біля дверей.

Іван, не роздягаючись, ліг на звільнене місце. Подушка після Нюри була теплою. Він заплющив очі, і тільки-но свідомість його почала плутатися між сном і дійсністю, коли це почувся якийсь дивний, із присьорбами звук, щось гахнуло десь — і задзвеніло віконне скло. Іван одразу отямився і сів на ліжку. Прокинулися Свинцов і Єдренков, Нюра сиділа на тому самому місці, але обличчя її було схвильоване.

— Нюрко, — пошепки покликав Іван.

— Га? — пошепки озвалася вона.

— Що там таке?

— Здається, стріляють.

І раптом знову бабахнуло, тепер наче з іншого боку. Чонкін здригнувся.

— Господи, твоя воля! — пошепки видихнула Нюра. Прокинулася й решта полонених. Тільки лейтенант Філіпов цмокав губами. Свинцов підвівся на лікті і переводив погляд з Нюри на Чонкіна й назад.

— Нюрко! — сказав Іван, квапливо зашнуровуючи черевики. — Дай мені гвинтівку, а собі візьми з кошика лівольвер, та більший.

Іван, не намотуючи онуч, вийшов надвір. Надворі було тихо, брудно, але дощ припинився. Ще не зовсім розвиднілося, але видимість уже була непоганою. Літак, розкинувши свої безглузді крила, чапів на місці.

Чонкін озирнувся, і дивне видовище вразило його. Метрів за двісті за городами клубочилися білі замети.

«Що за чорт? — здивувався Чонкін. — У таку теплінь звідкіля сніг?»

Він помітив, що замети ці ворушаться і пересуваються в його бік. Чонкін ще більше здивувався і придивився уважніше. І тільки тоді він зрозумів, що ніякі це не замети, а гурт людей, які повзуть у напрямку до нього, Чонкіна. Він не знав, що це ударний взвод, якому було доручено закидати противника пляшками з запальною сумішшю. Коли їх обмундировували, на складі не вистачило шинелей, і бійцям видали зимові маскхалати, які були використані з огляду на кепську погоду. «Німці!» — подумав Чонкін. Тієї ж миті гахнув гвинтівочний постріл, і куля продзижчала під самим вухом Івана. Він упав. Підповз до правої стійки шасі і закріпив гвинтівку між стійкою і колесом.