Чонкін скинув своє майно біля літака, сів на крило і замислився над непевністю щастя. Ще нещодавно, не більше години тому, був він цілком благополучною людиною, хоча й тимчасовим, але господарем дому, главою сім’ї, і раптом усе розвалилося, розлетілося, і він знову став самотнім, бездомним, прив’язаним до цього зіпсованого літака, мов собака до будки. Але собака, прив’язаний до будки, перебуває у вигіднішому становищі, його хоча б годують лише за те, що він собака, а його, Івана, залишили напризволяще і невідомо, збираються забрати чи ні.

Сидіти на нахиленому крилі було незручно, та й холодно ставало. Чонкін пішов до стогу, що стояв у городі, насмикав кілька оберемків сіна і став лаштуватися на нічліг. Сам ліг на сіно, а зверху вкрився шинелею.

Йому тут було не так уже й кепсько, принаймні звично, і він подумав, що зараз вийде Нюра і стане вибачатися і просити його повернутися назад, а він скаже: «Ні, нізащо. Ти сама так хотіла, і нехай так і буде». І треба ж таке! Ось уже ніколи не гадав, що доведеться жінку ревнувати, і до кого! Йому почулося з хліва Боркове рохкання, відтак Чонкін раптом уявив собі, як саме могла бути Нюра з кабаном, і його навіть пересмикнуло від огиди. Треба б його все-таки пристрелити. Так він подумав, але на те, щоб піти і зробити це зараз, у нього чомусь не вистачало ні зла, ні бажання.

Після пісень Дунаєвського передали останні вісті, а слідом за ними повідомлення ТАРС.

«Може, щодо білізації», — подумав Чонкін, якому слово «демобілізація» чи навіть «мобілізація» вимовити було не під силу навіть подумки. Говорили зовсім про інше.

— …Німеччина, — чітко вимовляла диктор, — так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, через що, на думку радянських кіл, чутки про наміри Німеччини порвати пакт і вчинити напад на Радянський Союз позбавлені всілякого ґрунту…

«Ґрунт, — подумав Чонкін, — дивлячись який. Якщо, приміром, суглинок, так це погибель, а коли сухий з піском, для картоплі кращого не треба. Хоча теж не зрівняти з чорноземом. І для хліба годиться, і для всього…» Подумав він про хліб, і одразу засмоктало під грудьми. Узагалі, звичайно, він теж дарма вдався в амбіцію. Плечовий що завгодно ляпне, тільки слухай, а він вуха розвісив, наче дурень. А тепер що ж. Тепер треба стояти на своєму, хоча начебто й ні до чого, і їсти, ох, як хочеться!

Тим часом уже геть посутеніло. Зорі тепер були розсипані по всьому небу, і одна з них, найяскравіша, жовта, висіла низько над обрієм, здавалося, пройди трохи і простягни руку — дістанеш. Гладишев казав, що всі небесні тіла обертаються і рухаються в просторі. Але ця зірка не оберталась. Вона висіла на одному місці, і, хоч скільки Чонкін мружився, ніякого руху не помічав.

Радіо, що почало було передавати концерт легкої музики, раптом захрипіло і змовкло, але одразу на зміну йому заграла гармошка, і хтось ще ламким басом заволав на всеньке село:

І враз звідкілясь жіночий високий голос:

— Катько, сучко нещасна, ти підеш додому чи ні?

Далі гармоніст заграв «Раскинулось море широко», безсоромно перебріхуючи мелодію, напевне, тому, що в темряві не міг потрапити пальцями на потрібні кнопки.

Потім гармошка змовкла, і стало чути інші звуки, які досі не розрізнялися. Пищала польова миша, сюрчав цвіркун, хрумкотіла сіном корова і десь мостилися, в сонній тривозі кудкудакали кури.

Потім зарипіли двері. Чонкін насторожився. Але то були не Нюрині двері, а сусідські. На ґанок вийшов Гладишев, постояв, позітхав, можливо, звикаючи до темряви, відтак попростував до ватерклозету, спотикаючись між грядками і попихкуючи цигаркою. Потому ще постояв на ґанкові, покашляв, заплював цигарку і повернувся до хати. Невдовзі після цього вискочила Афродіта і квапливо помочилася біля ґанку. Потім Чонкін чув, як вона, зачиняючи за собою двері, довго гримкотіла засувом. Нюра не виходила, не просила вибачення і, здається, не збиралася.

Хтось торкнув його за лікоть. Він поглянув і побачив перед собою синє в нічному відблиску обличчя Плечового.

— Ходімо, — тихо мовив Плечовий і простяг Чонкіну руку.

— Куди? — здивувався Чонкін.

— Куди слід, — пролунала відповідь. Не хотілося Чонкіну підводитися і пертися серед ночі хтозна-куди і навіщо, але, коли йому казали «треба», він відмовлятися не вмів.

Вони йшли, пробираючись поміж високими деревами зі стовбурами білими, наче в беріз, але то були зовсім не берези, а якісь інші дерева, густо вкриті інеєм. Трава була також укрита памороззю, що мала вельми дивні властивості — на ній не зоставалося ніяких слідів. Чонкін помітив це, хоча і квапився, боячись спустити з ока Плечового, спина котрого то зникала, то знову з’являлася перед очима. Одне було незрозуміле Чонкіну: як можна орієнтуватися в цьому дивному лісі, де немає навіть найнепримітнішої стежки; він тільки-но хотів спитати про це Плечового, та саме в цей момент перед ними виник високий глухий паркан із вузькою хвірткою, в яку Чонкін ледве проліз слідом за своїм поводарем. За парканом була хатина, її Чонкін одразу впізнав, хоча й не гадав тут побачити, — це була хатина Нюрина.

Біля ґанку кружка й поодинці стояли якісь не відомі Чонкіну люди в однакових темних піджаках наопашки. Люди ці палили цигарки і розмовляли між собою — це було видно по тому, як вони розкривали і закривали роти, проте не видавали ніякого звуку. Не було чутно і звуків гармошки, що її, сидячи на ґанку, ліниво розтягував хлопець у високих хромових чоботях. А інший хлопець, у сандаліях, танцював перед гармоністом навприсядки, але в такому сповільненому темпі, наче плавав у воді. І теж цілком беззвучно. Навіть коли ляскав себе по колінах, нічого не було чути.

— Що це вони тут роблять? — запитав Іван Плечового і був дуже здивований, не почувши власного голосу.

— Не патякай! — суворо обірвав його Плечовий, чим украй вразив Чонкіна, до якого слова ці дійшли, але дійшли не через звукові коливання, не через вухо, а якимось іншим чином.

Гармоніст із байдужим виглядом відсунувся, звільняючи дорогу, і Чонкін слідом за Плечовим повільно зійшов на ґанок. Плечовий штовхнув ногою двері і пропустив Івана вперед. За дверима виявилися не сіни, як гадав собі Чонкін, а якийсь довгий коридор зі стінами, облицьованими білими блискучими плитками, і розісланою на підлозі червоною килимовою доріжкою. Чонкін і Плечовий пішли цією доріжкою, і через кожні кілька кроків перед ними виникали безмовні людські постаті, вони з’являлися — одна з правої стіни, інша з лівої, пильно вдивлялися в обличчя перехожих і, відступаючи, знову розчинялися в стіні. Потім виходили інші, схожі на попередніх, а може, й ті самі (Чонкін не встиг розгледіти їхні обличчя), вони знову пильно вдивлялись і знову розчинялися. І так тривало безліч разів, і коридор здавався довгим до нескінченності, аж ось Плечовий зупинив Чонкіна і кивнув праворуч:

— Сюди!

Чонкін розгублено тупцював на місці: перед ним була та сама стіна, облицьована білими блискучими плитами, в цих плитах відбивалися фігури Чонкіна і Плечового, але ніяких дверей, ніякого натяку на двері не було.

— Чого ж ти стоїш? Іди, — нетерпляче сказав Плечовий.

— Куди? — запитав Чонкін.

— Просто йди, не бійся.

Плечовий підштовхнув його вперед, і Чонкін несподівано для себе пройшов крізь стіну, ні до чого не доторкнувшись, нічого не зачепивши, наче вона була зіткана з туману. І тут він побачив просторий зал, яскраво освітлений голубуватим світлом, що виходило казна-звідки. Великий довгий стіл, який стояв посеред залу, був щедро заставлений випивкою і закускою, його, ніби мухи, обсіли гості.

Із того гулу, який прокочувався за столом, із настрою гостей і з усієї обстановки Чонкін одразу збагнув, що тут відбувається чиєсь весілля. І, поглянувши в кінець столу, негайно переконався в слушності своїх міркувань.