— Та я нічого, — сказав він, виправдовуючись. — Я ж теж не просто собі, а за наказом.

— Так би одразу й сказав — за наказом, — аж наче зрадів голова. — А то сидить тут, як миша, жінкою прикинувся. А який наказ, га? Партквиток покласти? У тюрму? Будь ласка, піду. Краще вже в’язниця, ніж таке життя. Діток у мене шестеро, кожному по торбині — і жебракувати по селах. Якось прогодуються. Пиши! — наостанок він грюкнув дверима і вийшов.

Лише на вулиці він збагнув, що накоїв, і зрозумів, що тепер уже дістанеться йому на горіхи.

«Ну й нехай, — думав він злісно, відв’язуючи коня, — краще вже одразу, ніж щодня ждати й тремтіти від страху. Хай буде, що буде».

У правлінні його чекав рахівник Волков з фінансовим звітом. Голова підписав цей звіт, не дивлячись, відчуваючи мстиву насолоду: хай там навіть наплутано щось — тепер усе одно. Потому він розпорядився, щоб Волков підготував грошовий документ на фарби і пензлі для діаграми, про яку казав йому Борисов, і відпустив рахівника.

Зоставшись сам, він трохи отямився і взявся розкладати гору паперів, що лежали на столі. Тут панувало безладдя, і тепер голова вирішив розкласти папери на окремі купки за призначенням. Він поскладав вхідні в одну купку, вихідні (які, однак, не були відправлені) в іншу. Окремо склав фінансові документи, окремо заяви колгоспників. У цей час увагу його привернула розмова, яка чулася за перегородкою, що відокремлювала його кабінет од коридора.

— Коли вперше до камери входиш, тобі під ноги кладуть чистий рушник.

— Навіщо?

— А тому. Коли ти вперше, то через рушник переступиш. А якщо злодій в законі, то витреш об нього ноги — і в парашу.

— Так шкода ж рушника.

— Себе треба жаліти. Якщо ти через рушник переступиш, тобі почнуть робити… забувся, як називається слово… о, згадав, посвяту.

— Це що ще?

— Для початку пошлють у п’ятий куток. Це тобі зрозуміло?

— Це зрозуміло.

— Потім парашутний десант.

— Який там у камері парашутний?

— Ти слухай…

Голубєва ця розмова страшенно зацікавила. І він узяв її близько до серця. Він навіть подумав, що, може, не дарма підслухав. Може, незабаром ці знання йому знадобляться. Голоси йому були знайомі. Голос того, хто запитував, належав Миколі Курзову. Голос того, хто відповідав, був теж знайомий, але чий він, Голубєв не міг пригадати, хоч як силкувався.

— Парашутний десант робиться так. Тебе беруть за руки, за ноги і тричі кидають спиною на підлогу.

— Так боляче ж, — сказав Курзов.

— Там тобі не санаторій, — пояснив оповідач. — Ну, а потім ти вже наче й свій і разом з іншими береш участь у виборах.

— Хіба ж там бувають вибори?

— Вибори бувають навіть на волі. Там вибирають старосту. Один між коліньми затискує білетика з прізвищем. Інші по черзі з зав’язаними очима і руками підходять і витягують білетика зубами…

— Ну, це можна, — вдоволено сказав Курзов. — Нічого страшного.

— Страшного, звичайно, нічого. Тільки коли твоя черга підходить, тобі замість колін голий зад підставляють.

Голова був людиною гидливою і поморщився. Йому захотілося дізнатись, хто ж це так цікаво розповідає, і він вийшов у коридор, начеб для того, щоб зазирнути в бригадирську.

На довгій лавці під стінгазетою сиділи Микола Курзов і Льоша Жаров, якого три роки тому посадили на вісім літ за те, що він украв у млині мішок борошна. Побачивши голову, Льоша поквапно підвівся і стягнув з голови картуза з дірявим козирком, оголивши стрижену маківку з волоссям, яке щойно почало відростати.

— Здрастуйте, Іване Тимофійовичу, — сказав він таким тоном, яким розмовляють люди після тривалої розлуки.

— Здрастуй, — похмуро відповів голова, наче бачив Льошу тільки вчора. — Звільнився?

— Вискочив достроково, — мовив Льоша. — По заліках.

— До мене, чи що?

— До вас, — погодився Льоша.

— Ну, заходь.

Льоша рушив за головою до кабінету, обережно ступаючи своїми бувалими в бувальцях бутсами, наче боявся когось розбудити. Він почекав, доки голова сяде на своє місце, і лише після цього сам сів на краєчок табуретки з іншого боку столу.

— Ну, що скажеш? — помовчавши, похмуро запитав голова.

— На роботу до вас проситися прийшов, Іване Тимофійовичу, — шанобливо сказав Жаров, у хвилюванні розтягуючи на коліні картуза.

Голова замислився.

— На роботу, значить? — сказав він. — А яку я тобі можу дати роботу? Ти, Жаров, зарекомендував себе з поганого боку. Ось мені на МТФ людина потрібна. Я б тебе послав, так ти ж молоко крастимеш.

— Не крастиму, Іване Тимофійовичу, — пообіцяв Льоша. — Ось щоб мені провалитися на цьому місці — не крастиму.

— Не зарікайся, — махнув рукою Голубєв. — Тобі побожитися, як дурному з гори скотитися. Минулого разу скільки я тобі казав: «Гляди, Жаров, кепсько поводишся. Дограєшся». Казав я тобі чи ні?

— Казали, — підтвердив Жаров.

— Отож — «казали». А ти мені що казав? Нічого, мовляв, переживемо. Ось тобі й нічого.

— Даремно ви давнє пригадуєте, Іване Тимофійовичу, — проникливо мовив Льоша і глибоко зітхнув. — Я ваші слова в таборі згадував часто. Пам’ятаю, сиділи ми раз за обідом, і саме дали нам компот…

— Невже й компот дають? — зацікавлено запитав голова.

— Це де який начальник. Один голодом морить, а інший, коли хоче, щоб план виконували, і нагодує тебе, і одягне тепліше, тільки працюй сумлінно.

— Є, значить, і добрі начальники? — з надією перепитав голова і посунув до Жарова пачку цигарок «Делі». — Пали. Ну, а як там в розумінні масових заходів?

— Цього скільки завгодно, — сказав Льоша. — Кіно, самодіяльність, лазня раз на десять днів. Самодіяльність краща, ніж у нас у місті. Там у нас був один народний артист, два заслужених, а звичайних я й не рахував. Узагалі люду грамотного сидить… — Льоша стишив голос, — без ліку. Був у нас один академік. Десятку дали. Хотів зіпсувати кремлівські куранти, щоб вони на всю країну неточний час показували.

— Та ну? — голова недовірливо поглянув на Льошу.

— Оце тобі й ну. Шкідництва, скажу тобі, Іване Тимофійовичу, в нас повно. Ось, приміром, ти палиш цигарки, оці — «Делі», а й у них шкідництво.

— Та облиш ти, — сказав голова, але цигарку з рота витяг і поглянув на неї з підозрою. — Яке ж тут може бути шкідництво? Отруєні, чи що?

— Гірше, — переконливо сказав Льоша. — Оце можеш ти мені розшифрувати слово «Делі»?

— Що ж тут розшифровувати? «Делі» значить Делі. Місто є таке в Індії.

— Ех, — зітхнув Льоша, — а ще грамотний. Та коли хочеш знати, то по літерах «Делі» — це значить Дави Економічно Ленінський Інтернаціонал.

— Тихіше ти, — сказав голова і позирнув на двері. — Це, знаєш, нас із тобою не обходить. Ти мені краще щодо побутових умов поясни.

Потім до кабінету, не дочекавшись своєї черги, ввійшов Микола Курзов. Уранці йому треба було їхати на лісозаготівлю, і він просив голову виписати йому два кілограми м’яса, аби взяти з собою.

— Завтра прийдеш, — сказав голова.

— Як же завтра, — сказав Микола. — Завтра мені вдосвіта рушати на поїзд.

— Нічого, вирушиш післязавтра. Я довідку дам, що затримав тебе.

Він підождав, доки за Миколою зачиняться двері, і нетерпляче обернувся до Льоші:

— Гайда, розповідай далі.

Баба Дуня, яка відробляла мінімум трудоднів, чергуючи біля продуктового складу, бачила, що в вікні голови світло не гасло до години ночі.

Голова все розпитував Льошу про умови життя в таборі, і, за Льошиною оповіддю, виходило, що життя там не таке вже страшне. Працюють по дев’ять годин, а тут йому доводиться крутитися від зорі до зорі, годують тричі на день, а тут не щодня і двічі встигаєш поїсти. Кіно він уже з півроку не бачив.

Прощаючись, він пообіцяв Льоші пристойну роботу.

— Підеш поки що пастухом, — сказав він. — Пастимеш громадську худобу. Оплата, сам знаєш, п’ятнадцять карбованців з господаря і від колгоспу п’ятдесят соток за день, їжа — по домівках. Тиждень в одних, тиждень в інших. Попрацюєш пастухом, придивишся, далі, може, підшукаємо щось пристойніше.