— Що з тобою? — запитала вона.

— Нічого, — він зірвав гвинтівку і відкрив затвор, щоб перевірити набої.

Нюра з ганчіркою стала в дверях.

— Пусти! — він підійшов із гвинтівкою в руках і спробував відсунути її прикладом, наче веслом.

— Ти що це надумав? — закричала вона, зазираючи йому в вічі. — Навіщо ти рушницю береш?

— Пусти, сказано тобі, — він штовхнув її плечем.

— Скажи навіщо? — наполягала на своєму Нюра.

— Ну, гаразд, — Чонкін поставив гвинтівку до ноги і поглянув Нюрі в очі. — Що в тебе було з Борком?

— Та ти що? Із яким Борком?

— Звісно, з яким. Із кабаном. Ти з ним давно живеш?

Нюра спробувала посміхнутися.

— Ваню, ти це отак жартуєш?

Це запитання чомусь геть вивело його з рівноваги.

— Я ось тобі дам жарти! — він замахнувся прикладом. — Кажи, стерво, коли ти з ним злигалася?

Нюра поглянула на нього ошелешеним поглядом, наче намагаючись зрозуміти, чи не зсунувся він з глузду. А якщо ні, значить, вона несповна розуму, бо її бідолашний мозок не міг збагнути того, що прозвучало.

— Господи, що ж це таке діється! — простогнала Нюра.

Вона випустила з рук ганчірку і, обхопивши голову мокрими руками, одійшла до вікна. Сіла на лавку і заплакала тихо, безпорадно, як плачуть хворі діти, в котрих бракує сил плакати голосно.

Такої реакції на свої слова Чонкін не чекав. Він розгубився і, тупцяючи біля розчинених дверей, не знав, як йому чинити. Потім поставив гвинтівку до стіни і підійшов до Нюри.

— Нюрко, — сказав він, помовчавши, — ну, коли що й було, я ж нічого. Я його шмальну, та й по всьому. Принаймні хоч м’ясо буде сяке-таке. А то бігає по подвір’ю, наче собака, тільки хліб дарма переводить.

Нюра й далі плакала, і Чонкін не зрозумів, чула вона його чи ні.

Він провів своєю шорсткою долонею по її волоссю і, подумавши, сказав інакше:

— Ну, а коли не було нічого, так ти мені, Нюрко, скажи. Я ж не зо зла, а з дурного розуму. Мені Плечовий бухнув, а я, не подумавши, теж. Народ же в нас, Нюрко, лихий, недобрий, і, коли жінка чи дівчина живе самотньо, про неї чого тільки не скажуть.

Слова його, однак, заспокоєння не дали, а справили цілком протилежне враження. Нюра закричала диким голосом, упала на лавку, обхопила її руками і стала давитися риданням, здригаючись усім тілом.

Чонкін у відчаї забігав перед нею, заметушився, потім упав на коліна і, відриваючи Нюру од лавки, закричав їй простісінько у вухо:

— Чуєш, Нюрко, та ти що? Та я це так просто. Та мені ніхто нічого не казав, я все сам вигадав просто для жарту. Дурень я, чуєш, Нюрко, дурень. Ну хочеш, удар мене по голові ось хоч праскою, тільки не плач.

Він і справді вхопив з-під лавки праску і вклав її в Нюрину руку. Нюра праску пожбурила, і Чонкін інстинктивно відскочив, інакше б йому відбило ноги. Як не дивно, але, відкинувши праску, Нюра почала заспокоюватися і затихла, тільки плечі й далі здригалися. Чонкін збігав у сіни і приніс кухоль води. Цокаючи зубами об залізо, Нюра відсьорбнула ковток і поставила кухоль на лавку перед собою. Потім сіла, витерла сльози коміром плаття і запитала майже спокійно:

— Їстимеш?

— Не завадило б, — радо погодився Іван, задоволений, що все обійшлося. Йому вже й самому здавалися смішними його сумніви. Це ж треба було повірити в таку дурницю! І кому? Плечовому, який тільки й знає, що язиком плескати.

Іван збігав на вулицю, вніс сокиру в сіни, але, коли проходив мимо дверей, що вели з хати до хліва, почув приглушене рохкання Борка, і темний сумнів знову ворухнувся в його душі, він хотів, але не зміг його притлумити.

Нюра поставила на стіл два кухлі теплого молока, яке ще пахло коровою, і тепер гримкотіла в печі рогачами, виймаючи казанок з картоплею. Чонкін допоміг їй, усівся за стіл.

— Чуєш, Нюро, — сказав він, присуваючи до себе молоко, — ти хоч сердься, хоч не сердься, а Борка я завтра шмальну.

— За що? — запитала вона.

— Та до чого тут за що, ні за що. Раз отаке люди патякають, значить, треба шмальнути, і щоб не було ніяких розмов.

Він дивився на неї насторожено, але вона цього разу плакати не стала. Насипала картоплю в тарілки, підсунула одну Чонкіну, другу собі і мовила з гіркотою:

— А коли ти його вб’єш, гадаєш, люди одразу плескати перестануть? Ех, не знаєш ти, Ваню, наших людей. Та вони ж усі від радості завиють. І розмов буде… «Чого це, мовляв, кабана він раптом устрелив?» — «Ясно чого. Із ним же Нюрка жила». А далі — більше. Один слово скаже, інший два додасть. І вже так розмалюють, не гірше, ніж у книзі. «Пішла це Нюрка ввечері корову доїти, а Іван удома зостався. Чекає-чекає — нема Нюрки. Дай, думає, погляну, чи ж не заснула. Заходить він у хлів, а Нюрка…»

— Цить ти! — заволав несподівано Чонкін і відсунув од себе кухоль, розхлюпавши по столу молоко.

Картина, змальована Нюркою, так вразила його, наче він сам це побачив, і всупереч доказам, якими вона хотіла його переконати, він знову спалахнув і, перекинувши лавку, кинувся до гвинтівки, що стояла біля дверей. Але Нюра випередила його. Вона стала в дверях, мов пам’ятник, і відсунути її Чонкіну було не під силу. Недавня історія повторилася. Чонкін штовхав Нюру плечем і казав:

— Пусти!

А вона відповідала йому:

— Не пущу!

А він наполягав на своєму:

— Пусти!

А вона відстоювала своє:

— Не пущу!

Потім Чонкін зморився, одійшов і сів на лавочку, затиснувши гвинтівку коліньми.

— Певно, Нюрко, правду бреше про тебе Плечовий, — із серцем сказав він. — Якби в тебе з Борком не було нічого, ти б за нього триматись не стала. Йому вже в обід сто літ, давно на сало пора, а ти його все бережеш. А коли так, то нам із тобою разом не жити. І питання, Нюрко, на цей момент стоїть так чи розтак, чи я, чи кабан, даю тобі на роздуми п’ять із гаком хвилин, а потім збираю свої манатки — і бувай здорова. — Він глипнув на ходики, що висіли навпроти вікна, засік час і, підперши голову рукою, відвернувся од Нюри, чекаючи на її рішення. Вона присунула до себе табуретку і сіла біля дверей. Обоє сиділи й мовчали, як на вокзалі, коли всі відповідні слова вже сказано, зосталося тільки поцілуватися, а тут повідомили, що поїзд запізнюється на дві години.

Минуло п’ять хвилин, п’ять хвилин з гаком, минуло шість хвилин. Чонкін повернувся до Нюри і запитав:

— Ну, що ти надумала?

— А що мені думати? — сказала вона сумно. — Ти, Ваню, сам усе вирішуй, сам чини, як знаєш. А Борка я вбивати не дам. З тобою я знайома без року тиждень, а він у мене живе, вважай, уже два роки. Я його маленьким у колгоспі взяла, коли йому було всього три деньочки. І молоком із пляшки через соску поїла, і в кориті купала, і грілку на живіт клала, коли він хворів. І він мені тепер, хоч смійся, хоч ні, начебто син. І для нього дорожчої від мене нема, тому він мене проводжає на роботу і зустрічає, коли назад іду. І хоч яка б була погода, а тільки на підгірок зійду, він назустріч мені мчить, хоч по снігу, хоч по багнюці. І так у мене, Ваню, іншого разу серце стискається, що присяду я над цим Борком і плачу, як дурепа, сама не знаю, від радості чи від горя, а швидше від того й іншого. До тебе, Ваню, я хоча й звикла і полюбила тебе, як чоловіка рідного, але ти сьогодні тут, завтра там, знайдеш собі іншу, кращу та гарнішу, а для Борка, окрім мене, нікого нема. І коли я буду сама, він підійде, вухом об ногу потреться, і вже веселіше, усе ж жива душа.

Її слова зворушили Чонкіна, але відступати він не став, бо мав про жінок тверду думку — раз відступиш, піддасися, потім на голову сядуть…

— Ну а що ж діяти, Нюрко? Адже ж це таке плетуть, аж сором просто.

— Дивись, Ваню, діло твоє.

— Ну, гаразд, він зібрав в оберемок гвинтівку, скатку, рюкзак і підійшов до Нюри. — Я ж, Нюрко, йду.

— Йди, — вона відчужено дивилася в куток.

— Ну й зоставайся, — сказав він і вийшов на вулицю. Вечоріло. На небі проступили перші зіроньки. На стовпі біля контори грало радіо. Передавали пісні Дунаєвського на слова Лебедєва-Кумача.