Тому подружжя почувало себе добре, сім’я складалася міцна.

Тільки аж за два місяці вони мали намір зробити візити сусідам-поміщикам і почати приймати у себе, тим більше, що на літо чекали пані Пшеленську і багатьох гостей з Варшави.

Никодим чимало часу присвячував навчанню. Замикався з Понімірським або сам у бібліотеці і читав. Робив це не з великою радістю, але розумів, як може пригодитися людині книжка чи іноземна мова.

Увечері коло столу він не раз мимохідь згадував те, що недавно прочитав, висловлював погляди письменників і бачив, який ефект це викликає. Не тільки Ніна, але й Кшепицький слухали його з глибокою шанобою. Невдовзі, говорячи про години, які Никодим проводив у бібліотеці, усі в Коборові почали вживати новий термін: казали, що пан дідич «працює науково».

Вряди-годи Никодим навідувався на фільварки та промислові підприємства. Все господарство лежало на плечах Кшепицького, а безупинне зростання баришів було наочним доказом того, що новий управитель чудово дає собі раду.

Жорж Понімірський швидко звик до своєї нової ролі і поводився так, що в Никодима не було підстав сердитися. Правда, інколи траплялося – вихопиться граф з якимось двозначним словом або саркастичним сміхом, але одразу ж схаменеться і замовкне під грізним поглядом зятя. З сестрою він майже не балакав. Здавна відчував до неї жаль, а втім усіх жінок він вважав за істот, нездатних мислити і міркувати.

В усякому разі Жорж мав повну свободу, якої так давно вже не знав, їздив верхи і навіть автомобілем. Дизма дозволив йому це, нишком сподіваючись, що той коли-небудь скрутить собі в’язи.

Жорж уславився безліччю всяких витівок, скандалів, бешкетів, та коли йшлося про власну шкуру – він був обережний, його легке божевілля, яке нікому не завдавало шкоди, незабаром у всій окрузі стало за улюблену тему анекдотів.

З Кшепицьким він поводився згорда. Подавав йому два пальці і здебільша не відповідав на запитання, якщо той не величав його «паном графом». Кшепицький тільки сміявся, не звертаючи ніякої уваги на пиху Жоржа.

– Смішний юродивий, – казав. – його вибрики завжди розважають мене. На селі це неоціненна штука. Тепер я розумію, чому королі держали колись блазнів.

– Хай йому чорт! – відповідав Дизма.

А з Варшави тим часом надходили листи від давніх друзів, і новини були далеко не втішні.

Економічна криза з кожним днем зростала. А втім, це вже відчувалось і в Коборові.

Папірня і тартаки працювали виключно на урядові замовлення. Дедалі частіші банкрутства раз по раз зачіпали Дизмині інтереси. На щастя, спритність Кшепицького і урядові поставки й надалі гарантували йому чималі прибутки. В усякому разі проти сусідніх поміщиків Никодим міг вважати себе за Креза. А справи сусідів ставали гірші й гірші. Дійшло до того, що поблизу продавалося з молотка тридцять маєтків.

Зрештою, не кращі вісті надходили і з усіх інших куточків країни. Хлібороби перестали застосовувати штучні добрива, як тільки можна було, зменшили власні видатки. Мало того, скрізь разійшлися поголоски, що багато хто продає збіжжя, яке належить Державному хлібному банку. У зв’язку з цим, а також іншими господарськими ускладненнями ціни на облігації банку почали падати. Власників тих облігацій огорнула паніка. Застій у торгівлі і на біржі, глибока криза в промисловості, неспроможність платників податків – усе це вилилося в грізну небезпеку. Газети були забиті повідомленнями про банкрутства, локаути, страйки і масові самогубства людей, які втратили все своє майно або не мали заробітку.

В країні зростала хвиля невдоволення, спрямована проти уряду. Дедалі голосніше лунали вимоги відшукати сильну людину, яка б узяла в свої міцні руки державне кермо і знайшла способи ліквідувати кризу.

Не за горами були жнива, і над державою нависло нове лихо – великий урожай.

Никодим читав газети і хитав головою:

– Чорт! І що воно з усього цього може вийти?..

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Давно в Коборові не справляли обжинок так бучно, як того року.

Новий дідич мав широку натуру і любив розважатися. Гостей з’їхалося сила. Першою прибула пані Пшеленська з безліччю всяких баулів. Увечері того ж дня заявився полковник Вареда і обидві графині Чарські. Назавтра два коборовські автомобілі і два екіпажі цілісінький день возили гостей.

Приїхав воєвода Шеймон з жінкою та сином, повітовий Цішко, пані Яшунська – міністерша, барон і баронеса Рельф, Ушицький з сестрою, генерал Чакович з двома ад’ютантами, Уляницький, Гольшицький, дружина відомого багача пані Кожецька і душ двадцять сусідів.

І ось у палаці повно гостей, гомін, метушня.

Ніна була на сьомому небі. Вона так любила світське життя. Цілий тиждень разом із Кшепицьким складала програму розваг, прогулянок і забав, заглядала в комори та склепи, перевіряючи запаси, поповнювала челядь, готувала кімнати для гостей і робила ще безліч усяких справ, аби гідно зустріти родичів, знайомих і друзів.

Жорж був просто наелектризований. Вертівся серед гостей, розважав дам, чоловікам показував стайні і взагалі силкувався звернути на себе увагу. Знову відчув себе великим паном і сливе забув, що хазяїн Коборова – не він. Гості, яких Кшепицький та пані Пшеленська попередили про його хворобу, ставилися до Жоржа поблажливо, ні в чому не перечили йому.

Никодим вітав усіх люб’язно, але стримано. Хоч у палаці було багацько гостей, він, як і раніше, щодня замикався в бібліотеці. І це викликало ще більшу пошану до нього.

Вечорами в парку грали привезені з Варшави музики, і все товариство дихало свіжим повітрям, гуляючи або танцюючи на зеленій галявині, освітленій кольоровими лампами. Часом верхи або в екіпажах їздили в ліс. Ніна дуже любила такі прогулянки при місяці.

Зранку грали в теніс. Обидва корти були зайняті до полудня, коли подавали другий сніданок. А втім, кожен робив цілий день те, що йому до вподоби. Поважні гості зацікавлено оглядали промислові підприємства і господарські будівлі, молодші їздили верхи, купалися в озері, навзаводи каталися на моторних і веслових човнах.

– Гарно тут у вас, – казали всі Ніні та Никодимові. – Коборів – як справжня лялечка.

І справді, всі почували себе чудово. Курильню захопили гравці в бридж, які майже не вставали з-за столиків. До їдальні слуги цілий день подавали наїдки та напої.

На третій день влаштували великий бал.

Це було щось невидано чудовне. Замість ста сорока осіб, яких запросили господарі, приїхало сто шістдесят три.

Бал почався о десятій годині вечора, а закінчився гучним мазуром о першій годині дня.

Випили силу-силенну вина, і слуги мали роботу – довелося по кущах та всяких закамарках розшукувати «трупи» і переносити їх у ліжка.

Нарешті всі пішли спати – адже ввечері мали відбутися розваги на честь обжинок.

Навколо газону перед палацом поставили бочки з ледащицею-живицею і довгі столи для селян, а на терасі накрили столи для гостей. Воєвода жартував, що Дизмі доведеться потанцювати з найпершою жницею, тобто з жаткою-снопов’язалкою.

– Просто дивно, – додав він, – як нечувано швидко механізація ламає всі традиції. Отакі, наприклад, обжинки сьогодні вже не мають свого колишнього сенсу.

– Це сумно, – мовила Ніна.

– Згоден з вами, сумно, але ж так воно є.

– І чим усе це скінчиться, – зітхнув сивий пан Ройчинський, сусід по Коборову. – Справжнє безумство: машини не тільки вульгаризують наше життя, позбавляють його краси, але й саму людину витісняють.

– Хто там кого витісняє! – обурився Дизма. – Ви ж бачите, що ми святкуємо обжинки, люди веселяться. А якщо трохи голоти подохне, то й чорт з нею. Загальний добробут од машин зростає. От що.

Никодим крутнувся на каблуку і пішов.

– Він має рацію, має рацію, – покивав головою генерал.

– Але не дуже… гм… не дуже вишукано висловлює її, – з неприхованим подивом зауважив старий дідич.

Воєвода поблажливо всміхнувся:

– Е-е, добродію, повірте мені: йому не можна, він може собі дозволити.