Тадеуш Доленга-Мостович
КАР’ЄРА НИКОДИМА ДИЗМИ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Хазяїн ресторану подав таперові знак, і танго урвалося на половині такту. Пара танцюристів зупинилася посеред естради.
– Ну як, пане директоре? – запитала щупла білява жінка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на якому напівсидів гладкий, мокрий від поту чоловік.
Хазяїн здвигнув плечима.
– Що, не годиться? – прощебетала білявка.
– Певно, що ні. У нього ж немає ні дригу, ні шику. Хоча б уже доладний був…
Підійшов танцюра.
Жінка уважно глянула на його благенький костюм, ріденьке, трохи кучеряве волосся кольору волоського горіха, розділене проділом посеред голови, на тонкі губи і дуже розвинену нижню щелепу.
– А раніше ви десь танцювали?
– Ні. Тобто, танцював, тільки серед своїх. Казали навіть, що добре.
– А де саме? – байдуже спитав хазяїн.
Кандидат на ресторанного танцюриста сумним поглядом обвів порожню залу.
– В своїх краях, у Лискові.
Товстун розсміявся:
– Варшава, голубе, не Лисков. Тут, любий пане, треба елегантно, з шиком, з фасоном. Скажу щиро: ви нам не підходите. Пошукайте собі іншої роботи.
Він повернувся на підборах і пішов до буфету. Білявка подалася до гардероба.
Тапер закрив рояль.
Невдаха-танцюрист ліниво перекинув через плече плащ, насунув капелюха і рушив до дверей. Його обігнав хлопчик-офіціант, несучи тацю з тартинками, і в ніс ударили пахощі їжі.
Вулиці заливало гаряче море сонця. Надходив полудень. Людей було мало. Танцюрист почвалав до Лазенок[1]. На розі став, засунув пальці в кишеню жилетки і дістав нікельову монетку.
«Остання», – майнула думка.
Підійшов до будки з цигарками.
– Дві «Гран-прі».
Полічив здачу і безтямно причвалав до трамвайної зупинки. Якийсь дідок, спираючись на палицю, глипнув на нього затуманеними очима. Елегантна пані, тримаючи в руках із десяток пакунків, раз по раз виглядала, чи не йде трамвай.
Поряд нетерпеливився хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а тека в сірій полотняній оправі. Коли хлопчак повертався боком, там видніла пачка листів і ріжки багатьох карток, на яких звичайно розписуються про одержання кореспонденції.
Танцюрист дивився на хлопця і згадував, що отаку самісіньку теку носив і він, коли служив посильним у нотаря Віндера, ще перед війною, перш ніж стати поштовим урядовцем у Лискові. Тільки нотар завжди посилав листи в голубих конвертах, а в хлопчака у теці були білі.
Підійшла «дев’ятка»; не чекаючи, поки трамвай зупиниться, хлопець скочив на задню площадку, але зачепив текою за поруччя, і листи розсипалися.
«Щастя його, що сьогодні сухо», – подумав недавній кандидат на ресторанного танцюриста, дивлячись, як хлопець збирає листи. Трамвай рушив. Один лист посунувся по сходинках і впав на брук. Танцюрист підняв білий конверт і замахав ним услід трамваю. Але хлопець так пильно збирав решту листів, що нічого не помітив.
То був конверт із дорогого паперу, на ньому рукою було написано:
«Ясновельможному панові голові Артуру Раковецькому. Місто, Уяздовський проспект, 7».
Всередині (конверт був незаклеєний) лежала гарна, складена вдвоє картка. З одного боку на ній було надруковано щось по-французьки, з другого, певно, те саме – по-польськи:
«Голова Ради Міністрів має честь просити ясновельможного пана зробити ласку і взяти участь у рауті з нагоди приїзду його вельможності канцлера Австрійської республіки. Раут відбудеться 15 липня ц. р. о 8 год. вечора в салонах «Європейського готелю».
Внизу дрібненькими літерами додано: «Вбрання бальне, ордени».
Він перечитав адресу: «Уяздовський проспект, 7».
Віднести? Ачей, дадуть злотого чи два?.. Догнав – не догнав, а погнатись можна. Будинок №7 – це ж за якихось кілька кроків звідси.
У списку мешканців навпроти прізвища А.Раковецького було вказано: квартира №3, другий поверх. Танцюра піднявся сходами і подзвонив раз, потім удруге. Нарешті прийшов двірник і сказав, що пан Раковецький виїхав за кордон.
– Невдача.
Танцюрист знизав плечима і, тримаючи лист у руці, поплентався додому. Минуло з півгодини, поки він дійшов до Луцької вулиці. Скрипучими дерев’яними сходами виліз на п’ятий поверх, натиснув клямку.
В обличчя вдарила задуха тісної кімнати – дражливий запах підсмаженої цибулі та пригорілого жиру, сморід пелюшок, які сохли на мотузці. З кутка почувся жіночий голос:
– Зачиняйте двері, бо ще простудите мені дитину.
Чоловік щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив на гвіздок пальто і сів біля вікна.
– Ну що, – знов обізвалася жінка, – ще не знайшли роботи?
– Ще ні…
– Ех, пане Дизма, даремно ви тиняєтесь тут. Казала ж я вам, що на селі, в провінції легше добути шматок хліба.
Дизма мовчав. Уже третій місяць не мав роботи – відтоді, як закрили бар «Під Слоном» на Панській вулиці, – там він заробляв щодня хоч п’ять злотих і вечерю, граючи на мандоліні. Правда, пізніше біржа праці дала йому роботу на будівництві залізниці, проте Дизма не міг ужитися ні з інженером, ні з майстром, ані з робітниками, і через два тижні його вигнали. А в Лискові…
Жінка думала, напевне, про те саме.
– Пане Дизма, – спитала вона, – а чи не лучче було б вам повернутися в свої краї, до сім’ї, до родичів? Там вони завжди щось для вас підшукають.
– Пані Валентова, я ж вам уже казав, що в мене нема ніяких родичів.
– Повмирали?
– Повмирали.
Валентова дочистила картоплю і, ставлячи казанок на вогонь, почала знов:
– У Варшаві тут і люди не ті, і роботи нема. Мій он тільки три дні на тиждень працює, ледве на харчі вистачає, а їхній директор – Пурмантер чи як там його – каже, що, може, й зовсім фабрику закриють, бо нема збуту. Якби не Манька, то нічим було б і за квартиру заплатити. Заробляє дещо дівчина. Та коли не затягне гостя хоч двічі на тиждень…
– Хай бережеться, – перебив Дизма, – бо як спіймають без книжечки… Тоді ого!
Валентова переповила дитину, розвісила над грубою мокрі пелюшки і кинула оприскливо:
– Що ви каркаєте! Дивіться лучче за собою. І так уже три тижні не платите, а місце займаєте. Теж мені пожилець.
– Заплачу, – промурмотів Дизма.
– Надвоє баба ворожила. Жити за п’ятнадцять злотих – це безмаль даром, але для мене й такі гроші на дорозі не валяються. А ви до якої роботи не візьметесь – одразу ж і витурять…
– Хто це вам наплескав таке?
– Овва, яка велика таємниця. Ви ж самі розказували Маньці.
Запала тиша.
Дизма обернувся до вікна і дивився надвір, на обдерті мури. Справді, його немов переслідувало якесь закляття. Довше як місяць ніде не міг усидіти. В гімназії був лінивий та неслухняний, і вже з четвертого класу його виключили. Найдовше тримався він у нотаря Віндера. Мабуть, тому, що малий Никодим міг уторопати по-німецьки, куди його посилають. А далі – пошта і телеграф, нужденна плата і вічне прискіпування начальника. Війна, три роки служби в обозах телеграфного батальйону і єдине підвищення – на єфрейтора. І знову пошта в Лискові, аж до скорочення. Ксьондз допоміг йому влаштуватись у бібліотеці, але й тут Никодим насилу перезимував, бо вже в квітні побачили, що на полицях із книжками нема ні ладу, ні поладу, і він неспроможний нічого вдіяти.
А втім, у бібліотеці йому було найцікавіше…
Роздуми Дизми перервав заводський гудок. Один, другий… Валентова заходилася поратись коло столу; побачивши це, Дизма ліниво підвівся й вийшов.
Безтямно блукав по розжарених на сонці вулицях, хоч у нього й боліли ноги. Зоставатися в кімнаті, слухати ущипливі дотепи пана Валента Барцика і сповнені презирства шпильки Маньки, а надто дивитися, як вони їдять – це було несила. Адже Никодим уже другий день не мав у роті ані рісочки, тільки палив, ощадячи на цигарки останні гроші.
1
Лазенки – район Варшави.