– Ну, якщо так, тоді все ясно, – зробила висновок пані Пшеленська.

Ніна мовчала.

Всі троє сиділи у вітальні, двері до передпокою були відчинені. І коли пролунав дзвоник, пані Пшеленська поспішила на всякий випадок прихилити їх.

За хвилину ввійшов лакей і доповів:

– Пан Оскар Гелль.

Тоді пані Пшеленська мовила так голосно, що в передпокої виразно було чути кожне слово:

– Скажи тому добродієві, що нас немає дома і що взагалі для деяких осіб нас ніколи не буде.

В передпокої грюкнули двері.

– Які ж люди злі… – зітхнула Ніна.

Никодим одвернувся, вдаючи, ніби розглядає всякі цяцьки на серванті. В шибці серванта помітив своє усміхнене обличчя і всміхнувся ще веселіше.

Кшепицький уважно прочитав шість списаних на машинці сторінок – пропозицію міністра фінансів, тоді переглянув бюлетені закордонних та вітчизняних хлібних бірж і здвигнув плечима:

– Гм… І що ж ви про все це думаєте, пане президенте?

– Я?.. Що думаю?.. Та думаю, що це не найліпший вихід.

– Це найгірший вихід! Це самогубство! Як? Тепер, за такої поганющої кон’юнктури, продавати хліб! Прецінь заздалегідь відомо, що на цій угоді доведеться втратити тридцять-сорок відсотків. Це ж безумство! До того ж, коли ми викинемо на міжнародний ринок стільки хліба, то ціни на нього впадуть і там, і у нас. Мало того! Хлібні облігації теж полетять к чортовому батькові!

Никодим покивав головою.

– Саме це я казав учора Яшунському. Попередив, що рішуче виступлю проти пропозиції міністра фінансів.

– Ну звичайно! Ви маєте цілковиту рацію.

– Але мені хотілося почути й ваше міркування. Радий, що наші погляди збігаються. Ну, пане Кшепицький, тепер візьміть друкарку і продиктуйте їй відповідь на цю пропозицію. Я їм дам перцю.

За дві години відповідь була готова. Засідання економічного комітету мало початися о сьомій, отже, у них була ще година часу. І цю годину вони розмовляли про коборовські справи і про Никодимове одруження.

Найбільше турбувало Дизму одне питання: що після одруження йому робити з Жоржем Понімірським? Ніна, звичайно, наполягатиме на тому, щоб перевести його з флігеля до палацу. Никодим знав це. Вона вже не раз говорила.

Кінець кінцем Дизма не перечив. Адже Понімірський не такий хворий, щоб його слід було запроторити в божевільню. Никодим боявся тільки, щоб Жорж не засипав його з отим Оксфордом.

Звісно, з Кшепицьким такими побоюваннями він не ділився. І той вважав, що треба вволити Нінине бажання. А коли Жорж буде нестерпний, його можна буде пристроїти в якомусь санаторії. На тому й скінчили.

Кшепицький одвіз Дизму до будинку ради міністрів, а сам поїхав до пані Пшеленської.

…Никодим сидів біля великого столу, уперто мовчав, спідлоба кидав оком на прем’єр-міністра, який вів нараду, на міністра фінансів, що саме виступав, і на інших сановників – їх було тут душ п’ятнадцять. При сусідньому столику сиділи дві стенографістки.

Міністр фінансів сухим, уривчастим голосом обгрунтовував свою пропозицію. Пояснював, що єдиний спосіб покрити бюджетні дефіцити – це продати зібраний під облігації хліб. Тим часом міжнародна кон’юнктура може поліпшитись і уряд доб’ється позички за кордоном. На закінчення додав, що він філолог, на економіці розуміється остільки, оскільки його міг навчити досвід кількох років, що міністром він став всупереч своїй волі, а проте бути маріонетковим міністром фінансів не хоче, і якщо його пропозицію відхилять, то він категорично подає у відставку.

Прем’єр-міністр, який виступив по тому, запевнив попереднього оратора, що його заслуги оцінюються дуже високо і що пропозицію повинні прийняти.

У відповідь звідусіль почулися схвальні голоси.

Але присутні весь час поглядали на Дизму, який уперто мовчав. Од нього ждали чогось несподіваного і не помилились. Коли прем’єр-міністр з усміхом запитав, яка його думка, Никодим підвівся.

– Прошу, панове. Я молоти язиком не люблю. Скажу коротко, йдеться не про нас, а про благо країни і на всякі гали-бали тепер не час. Все, про що тут торочили, – собаці під хвіст. Я обмежуюсь тим, що прочитаю свою декларацію.

Він розклав перед собою відповідь, яку підготував Кшепицький, і прочитав її.

Вже під час читання присутні заворушились, а коли Никодим кінчив, міністр фінансів схопився, обурено розмахуючи руками і протестуючи.

Зчинився страшенний гамір, усі різко висловлювали свої думки, почалася навіть сварка, яка після умовлянь прем’єр-міністра поступово перейшла в дискусію.

– Чого це ви, пане президенте, зайняли сьогодні таку непримиренну позицію, – роздратовано спитав міністр Яшунський, – коли тільки позавчора в розмові зі мною запевняли, що взагалі згодні з пропозицією?

Дизма почервонів.

– Я такого ніколи не казав!

– Як же, казали, що це, може, й на добре вийде.

– Неправда!

– Це ви кажете неправду! – крикнув Яшунський. – Може, не цими словами говорили, але все одно ви згоджувалися з проектом.

– Ну, колего, – ущипливо обізвався міністр фінансів, – хіба ви не розумієте, що президент Дизма вдався до такого підступу, щоб ошелешити нас своєю опозицією?

Никодим підвівся.

– Мені більше нічого говорити. Я сказав усе, що мав сказати. А ви, панове, робіть як знаєте.

Пропозицію міністра фінансів було схвалено.

– А мені байдуже, – мовив того ж вечора Никодим Кшепицькому, коли вони разом повертались од пан; Пшеленської. – Все одно я подаю в відставку.

– Але ж шкода банку!

Дизма стенув плечима.

– Це ж ваша ідея! – вів своє Кшепицький. – Ваша дитина!

– Чорт з ними.

– Ну, завтра буде гармидер!

– Який гармидер? – здивувався Никодим.

– Та в пресі. Вони ж роблять безглуздя. Напевно, багато газет стане на ваш бік.

– І що мені з того?

– Ну, звісно, вигода платонічна, але, знаєте, у мене є одна думка.

– Ну?

– Вам випадає чудова нагода: завтра ж подати у відставку.

– Е-е… не варто; я хотів піти в відставку перед шлюбом. Нащо втрачати кілька тисяч злотих?

– Ви мали б рацію, якби не було певності, що на ваше місце не зразу знайдуть людину. Зрештою, вони не захочуть і відпустити такого працівника, як ви. Справа загається, а морально це для вас буде велика вигода.

– Як?

– Дуже просто. Ви подасте у відставку, не вказуючи причин. Тоді все стане ясно: у зв’язку з тим, що уряд схвалив пропозицію, яка підриває Хлібний банк, ви йдете у відставку, бо не хочете брати на себе ніякої відповідальності.

– Ага! – розібрав Дизма.

– Бачите, пане президенте, що я маю рацію. А вся громадська думка буде на вашому боці.

Никодим поплескав Кшепицького по плечу:

– Спритник же ви, пане Кшепицький.

– До ваших послуг, пане президенте.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пророцтво Кшепицького справджувалося: на другий день майже всі газети вмістили замітки (правда, дуже туманні і стримані), а також офіційне повідомлення про ухвалу економічного комітету, повідомлення, яке гостро коментувала опозиційна преса.

Того ж дня Никодим разом із Кшепицьким, який, підкреслюючи серйозність моменту, супроводив свого начальника, зробив візит прем’єр-міністрові і вручив йому прохання про відставку.

Ошелешений, збитий з пантелику прем’єр довго просив Дизму не загострювати становища і взяти відставку назад. Однак той категорично заявив, що його намір незмінний. Згодився виконувати свої функції, поки призначать когось іншого, але підкреслено запевнив прем’єра, що ніякі обставини, ніякі умовлення не змінять його наміру.

Коли Никодим виходив з палацу ради міністрів, його кілька разів сфотографували репортери трьох газет, яких Кшепицький попередив про майбутню відставку свого начальника.

Все це відбулося близько першої години, а вже о другій до банку приїхав міністр Яшунський. Він був страшенно схвильований, руки в нього трусилися, як драглі. Що кілька фраз міністр повторював: