Далі Кшепицький робив звіт про прибутки і видатки, просив Никодима прискорити справу з шпалами і обіцяв незабаром на день-два приїхати до Варшави.

Никодим був задоволений. Продиктував друкарці телеграму, щоб Кшепицький узяв векселі, – адже він сам вірить, що вони надійні, – і подзвонив до пані Пшеленської, сповістивши, що прийде до неї обідати.

У пані Пшеленської застав, крім домашніх, молодшу графиню Чарську і ще двох молодих людей, з якими був знайомий, але прізвищ їх не пам’ятав.

Поздоровкався і зразу ж запитав:

– Ви вже знаєте про цей арешт?

– Про який?

– Ні, не знаємо.

– Кого арештували?

– От як виходить, – покивав головою Дизма. – Тепер ні за кого не можна ручатися. А здавалося – такий симпатичний чолов’яга.

– Та хто ж? – не витримала пані Пшеленська.

– Хто? Ну цей же, Оскар Гелль.

– Хто? – занепокоєно перепитала Ніна.

– Гелль, – відповів Никодим, стежачи за виразом її обличчя.

– Не може бути! Пан Оскар?!

Никодим флегматично поліз до кишені і подав пані Пшеленській газету, показуючи місце, обведене червоним олівцем.

Пані Пшеленська голосно прочитала і зітхнула:

– Гарна історія! Боже мій!

Ніна взяла газету і сама перечитала замітку. Була страшенно пригнічена.

– Тепер нікому не можна вірити, – сентенційно сказала пані Пшеленська.

– Гидота, – видавила Ніна. – Люди гидкі, це одне велике болото!

– Ну, не треба перебільшувати, – коротко мовив Дизма.

Почалася розмова про Гелля, причому майже всі пригадали всякі подробиці його поводження, які вже давно викликали підозру.

Ніна не чула цих балачок. У голові роїлися думки про те, який лихий і фальшивий світ, яка вона самотня та беззахисна в ньому, не підготовлена до тих несподіваних ударів, що можуть посипатися звідусіль.

Придивлялася до Дизми. Кучеряве волосся, квадратний лоб, короткий ніс, вузький рот, тонкі губи і величезна, могутня нижня щелепа. Можливо, задовгий тулуб і трохи розкарячені ноги.

«Здавалося б, звичайна собі людина, – міркувала Ніна, – але за цією обманною буденністю відчувається якась зосереджена, притаєна сила, якась нерозбуджена, свідомо прихована могутність… Нік… мій Нік…»

Її немовби вразило те, що цей поважний чоловік, який мовчки, з мудрим півусміхом на обличчі слухає базікання отих людей, що цей державний муж, великий економіст, цей чоловік… такий чужий, а може й не чужий, але немовби далекий від неї, що це її Нік! Авжеж! Її наречений, а незабаром – чоловік, той, хто керуватиме її долею, життям, захистить її, відборонить од усякого зла… О, він потрапить це зробити як ніхто інший. Він – мов у пустелі піраміда, котрої не порушить ніякий ураган… Пан Гелль теж був би справжній мужчина, але…

Ніна воліла вже не думати про нього.

За столом точилася звичайна гутірка про се, про те.

А по обіді, коли вони на мить опинилися самі, Ніна шепнула Дизмі:

– Кохаю, вельми кохаю.

Він узяв її за руку і поцілував.

– Ніку… Сьогодні поїдемо до тебе?

– А ти хотіла б? – запитав пустотливо.

Вона закусила губи і, втупившись розширеними зіницями йому просто в очі, прошепотіла:

– Дуже, дуже… Дуже…

Вона трохи зблідла – Никодим уже добре знав цю блідість.

– Три дні, – мовила, – ми не були разом…

– Добре, – кивнув він головою і подумав: «Ого, буде робота».

Виходячи близько восьмої години з дому, Ніна сказала, що вони йдуть до опери. Потім, сміючись, пояснила, чому вона вибрала оперу: сьогодні там ставлять «Африканку», а ця вистава закінчується аж за північ.

– Хитра твоя Ніночка, правда?

– Ого!

Почекавши, поки за дверима стихли Нінині кроки, Дизма глянув на годинник. Була перша година. Він повернув додому.

Вже підходячи до будинку, в якому містився банк, – до нього лишалося менш як двадцять метрів, – узрів Маньку. Стояла, притулившись до ліхтаря. Безперечно, чекала на нього.

Дизма насупився. Хотів прослизнути, вдаючи, ніби не помічає її, але дівчина заступила дорогу.

– Що треба? – буркнув він глухо.

– Никодиме…

– Що треба?!

– Никодиме… Не гнівайся… Але я не можу без тебе…

– Пошла вон! Плював я на тебе! І не лізь, падло, а то морду розквашу!

Манька перелякано дивилася на нього.

– Та за що ж? За що, Никодиме?

– Настирилась ти мені, до гаспида, і все.

– Але ж я люблю тебе, а ти обіцяв…

– Я плюю на те, що обіцяв, і на тебе теж! Розумієш?! Якась там дівка, ганчірка якась пристане – одчепитися не можна. Посмітюха така!

– Никодиме!..

– Вон, шкура барабанська!!!

Пхнув її так, що заточилась і впала на купу брудного снігу.

Не вставала. Дивилася йому вслід.

– Он як?!

Закляклими руками затулила обличчя, плакала.

– Посмітюха… дівка… ганчірка…

Раптом схопилась і погрозила кулаком у напрямі банку.

– Ну стривай же!

Обтрусила з пальтечка сніг і хутко, як тільки могла, подалася до Маршалківської.

«Ти ще згадаєш мене, згадаєш!.. Моїм не будеш, але й тій не дістанешся! Я тобі покажу».

Жадання помсти, невідкладної помсти огорнуло її. Вона майже бігла.

Не завагалась, коли поліцейський при вході спитав, що їй треба.

– Хочу донести на одного, – сказала.

– Донести?.. Гаразд, іди до чергового. Он ті двері.

У просторій кімнаті, перегородженій балюстрадою, зупинилася перед письмовим столом.

– Що треба? – спитав, не підводячи погляду, черговий, який саме щось писав.

Манька оглянулась. Вони були самі.

– Засипати хочу одного.

– Ну? – флегматично спитав поліцейський.

– Він ще в травні рішив одного єврея. Пограбував його, багацько грошей забрав. Сам хвалився і показував. А нині рихтується пограбувати банк на Спільній вулиці.

Черговий поклав ручку і глянув на неї.

– Банк? Хто такий?

– Звати його Дизма. Никодим Дизма.

– А ти звідки знаєш про це?

– Знаю.

– Як тебе звать?

– Манька Барцик.

– Адреса?

– Луцька, 36.

– Професія?

Дівчина зам’ялася.

– А чого ти видаєш його?

– Це моє діло.

Поліцейський записав прізвище і адресу.

– Кажеш, рихтується пограбувати банк на Спільній?

– Так.

– А ти знаєш, що цим не жартують? Якщо збрехала – підеш у холодну.

– Знаю.

Поліцейський пильно зиркнув на неї. Манька була спокійна. З затятого виразу обличчя зробив висновок, що вона каже правду.

– Де тепер цей Дизма?

– В банку.

– Що?!

– Я сама бачила, як заходив. Він із сторожем заодно.

Черговий схопив телефонну трубку і назвав номер.

– Пан комісар дома?.. Прошу неодмінно розбудити. Важлива справа. Це черговий Каспарський.

Через деякий час обізвався комісар. Черговий доповів йому, що є такий донос.

– Затримайте її, – велів комісар. – Я зараз приїду і сам допитаю.

Каспарський поклав трубку і кивнув Маньці на лавку під стіною.

– Почекай.

– Добре.

Дівчина сіла. О, він її ще згадає!

Никодим лежав у ліжку і читав газету, коли задзвонив телефон. Він вилаявся і надумав не вставати. Однак телефон не вгавав.

– Що за чорт?!

Не взуваючи пантофлів, скочив з ліжка, в темнім кабінеті наткнувся на стілець.

– Алло!

– Можна мені поговорити з паном Дизмою?

– Я слухаю. Хто говорить?

– Це комісар Яскульський. Моє шанування, пане президенте.

– Здрастуйте. В чому річ?

– Вибачте, пане президенте, що так пізно турбую вас, але тут дуже важлива справа.

– Що за справа?

– До комісаріату прийшла повія, її прізвище Барцик. Доносить, ніби ви, пане президенте, робите підкоп під Хлібним банком.

– Що?..

Комісар зайшовся сміхом.

– Вона не схожа на божевільну, але вперто твердить оце, що я кажу. Ви, пане президенте, знаєте її?

– А чорт її знає!

– Ну звичайно. Я велів затримати її. Спочатку думав, що п’яна, але ні.. Вона не знає, що ви президент Хлібного банку. І хоч я їй сказав про це, але вона не відрікається од свого. Напевне, у неї якась злість на вас. Ви справді колись мешкали на Луцькій вулиці?