Коли після куренівської катастрофи голова міськради трохи оклигав, Обормоти, звичайно, зробили йому візиту.

– А, здоровенькі були! – зрадів Удав, коли близнюки і Півтораівана ввійшли до нього. – Чули новий анекдот? – помчав він з місця в кар’єр. – Якось помер один муніст і, звичайно, трапив у пекло. Та наробив там такого шурум-буруму, що головний чорт не витримав і подзвонив богові. «Забери, – каже, того муніста до раю, бо нема від нього тут спокою: на бунт усіх підбиває, аґітацію серед чортів розводить, біда». Змилосердився бог над чортом, забрав муніста до раю. Проходить ото якийсь час, дзвонить чорт знову до бога: «Ну як там, боже?» – питає. А той: «По-перше, – каже, – не бог, а товариш бог. А по-друге, – каже, – бога нема».

Удав зареготав, аж ногами задриґав. Гості, звичайно, підтримали, як етикет велить.

– Ну от що, – хотів був щось сказати Удав, та раптом від сміху напала на нього така гикавка, що слова не вимовить. Піднесли води – не помагає. Полоскотали – теж. Погамселили по спині – нема діла. Гикає голова, ледве повітря встига набирати. Щось сказати хоче, руками вимахує, а з середини одне: гик-гик! Згадали тут Обормоти, що ляк помагає. Якщо людину добряче налякати – гикавку, мов рукою, зніме. Півтораівана Удава розважає, щось там йому туркоче, а Обормоти тим часом з передпокою гепардика тягнуть. Підштовхнули – той як стрибне на плечі голові, як замуркоче по-гепардячому! – у голови волосся дибки, очі на лоба, сам посинів, як пуп; ось-ось дасть дуба. Відтягла гепардика набік.

– Ну як? – питають. – Пройшло?

Удав тільки очима глип-глип, – та вже не гикав.

– Ну от що, – каже, ніби нічого й не трапилося, – досить анекдотів. Поїдемо розважатися. А песик у вас – ой-ой-ой!

– Це не песик, а гепард.

– А що воно таке?

– Та щось вроді тигрячої породи. Тільки ласкавіший.

– Дивіться, щоб кому голову не відцапав. Бач, яка пащека. Ну що, поїдемо?

– А гепардика?

– Диваки. А бюро послуг нащо? Подзвоніть, там вам за гроші яку хоч послугу зроблять. Культура ж....

Вже сонце сіло, коли вийшли на вулицю.

– Поїдемо без шофера, самі, – каже Удав. – Є речі, коли шофери цілком зайві. Хто вміє крутити баранку?

Посадовили Півтораівана – той ледве в машину упхався, голова з вікна стирчить.

– Спочатку майнемо до Корнія*, його з собою захопимо. Давай у Голосіїв.

Знаменитий письменник саме збирався кудись їхати, коли компанія підскочила до будинку. Біля Корнієвої машини крутився критик Бир.

– Невже не можеш нічим зарадити? – скиглив той. – Таку дрібничку не зробиш. Ти ж світило, проти тебе навіть сонце ніщо. От, до речі, товариш Удав тут. Давайте разом і вирішимо це питання.

– Знаєш що, чоловіче, – виткнувся голова, – чи не пішов би ти під три чорти із своїми питаннями? Набридли – далі нікуди. До речі, й день сьогодні недільний. Жени ти його в шию, Корнію.

– От тобі й маєш! Надійся після цього на вас. – І, вже патетично, Бир вигукнув:

Куди іти? кому писати?

Кого кусать? кому лизати?

– Обормотівському гепардикові під хвостом, – огризнувся голова. – Кидай, Корнію, свій друндулет і сідай з нами. Поїдемо, брате, в злачні місця.

– На Сирець*?

– Туди.

Коли за машиною закурився пил, критик Бир зітхнув, почухав потилицю і поплентався до найближчого буфету.

Оце вештання серед високоповажних осіб дуже інтриґувало капітана Дзюбу. Як на його думку, безперечно, існувала якась страхітлива змова, коли так багато ниточок потяглося в усі кінці – хоч би за яку вхопитися. І капітан Дзюба тільки чекав нагоди. Кожного разу йому здавалося, що ось-ось, але нитка вислизала з рук.

«Сирець, – повторював він про себе, – Сирець, Сирець, Сирець... треба запам'ятати...»

Коли машина зупинилася біля багатого особняка, Півтораівана непомітно натиснув ґудзика, де було вмонтовано мініятюрний фотоапарат. Взагалі, треба сказати, що відповідною технікою капітан був нашпиґований з голови до ніг. Що не ґудзик – то фотокамера, в кожній кишені маґнетофон, портсигар був апаратом для підслуховування, гаманець – детектором брехні американського виробництва. Навіть чорні окуляри були не просто окуляри, а приймально-передавальна рація. Опріч цього, ще були замасковані в рукавах пістолети, ґранати у вигляді годинників і плястикова вибухівка, зброшурована у бльокнот. Ми не знаємо, що собою являли капітанові штани і черевики, проте було б дивно, якби і там не ховався якийсь секрет. Словом, це була не людина, а втілення останніх досягнень світової техніки. Отже, будучи такою людиною, капітан Дзюба, природньо, обсервував будинок із усіх точок зору.

Особняк цей належав удові одного знаменитого генерала, яку ми, щоб не розкривати її інкоґніто, називатимемо просто генеральшею.

Це була приємна дама, трохи опасиста, років за п'ятдесят, з чарівною посмішкою. Оскільки вона все життя споживала лише сире м'ясо, то так напрочуд збереглася, що мала трьох молодих коханців. Коханці були бідні, вдова багата, – і це якось урівноважувало взаємини і розбіжність у роках. Небіжчик залишив солідний капітал на ощадній книжці, на самі проценти з якого можна було жити посвистуючи. Проте генеральша жила на широку ногу, процентів не вистачало, а основний капітал вона не хотіла чіпати. Ось чому перед нею постало неминуче питання: як, де і скільки? На «як?» генеральша досить швидко знайшла відповідь, на «де?» – так само, бо друге випливало з першого, а «скільки?» – це вже залежало від часу і вдовиної спритности.

Рішення грошової проблеми полегшувалося зв'язками, що їх мала генеральша, і які їй разом з капіталом залишив покійний генерал. Отже, в усіх відношеннях все було гаразд. Так само, як біда родить біду, гроші родять гроші, – це настільки беззаперечно, що можна було б навіть вважати аксіомою. Мер міста називав особняк генеральші «злачним місцем». Для цього він мав певні підстави.

Перш ніж увійти в будинок, Удав зібрав навколо себе всіх і сказав:

– Ну, витрушуйте по триста карбованців на рило, як кажуть на Подолі.

Усі полізли за гаманцями.

Хоч знадвору особнячок і не виглядав якось особливо, зате в покоях панувала розкіш. Почувався, проте, в усьому брак смаку. Велику залю і кімнати було умебльовано сумішшю ультрановітнього і архистаромодного. Це стосувалося також і картин, абияк понавішаних по стінах.

Генеральша не ввійшла, а впливла у залю назустріч гостям, сяючи посмішкою. У своєму червоному панбархатному платті, перефарбованому волоссі і кліпсами в мочках генеральша виглядала ще досить привабливо – можливо, навіть дуже привабливо.

– А це ми, – сказав замість привітання Удав і голосно цмокнув їй руку. – А ручка, ручка яка! Ні, ви тільки гляньте! Між іншим, ви чули останній анекдот?

– Потім, потім! – замахала руками генеральша. – Викладете свій репертуар за вечерею. А зараз прошу до столу.

– Ви, як завжди, в курсє дєла, як каже герой нашого Корнія*. Ось що, люба, пошліть кого-небудь до машини, там у багажнику невеличке поповнення до вашого коньячно-лікерного запасу. А оцей пакуночок від нашої братії...

– А оце особисто від нас, – стукнули враз закаблуками троє Обормотів і ґалянтно подали генеральші відкритий футляр, де на чорному оксамиті виблискував золотий медальйон. Кишені близнюків завжди були напхані всякою всячиною (на всяк випадок).

В очах генеральші спалахнули вогники.

– О! – тільки й вимовила вона.

Обормоти переможно глянули на Удава і Корнія. Хоча вони й не мали ясної уяви, чого, власне, сюди завітали, але були вірні головному країнчудесівському принципові: треба всюди, добрі люди, приятеля мати. На письменника обормотівський жест, проте, не справив жодного враження. Хоча сидів він на мільйонах, але скупість його була загальновідомою. Можливо, Корній навіть був радий, що то обормотівський жест, а не корніївський.

Стіл було накрито на шість персон, з чого Обормоти зробили висновок, що генеральшу попереджено. Не встигли, однак, гості зайняти свої місця, як задзеленькотів дзвінок, і за хвилину до кімнати майже вбіг ще один гість. Він уже був трохи напідпитку.