Пузанка підвели, притулили до стіни, щоб, бува, не впав.

– Ну й нічка! – цвіркнув крізь зуби Антко і запалив цигарку. – Ну годі. Надворі розвидняється. За діло!

Дійсно, стало вже зовсім видно, і всі пожвавішали. Над нічними страхами тепер тільки кепкували. Задунайський навпомацки відшукав своє око, пополоскав у воді й встромив на місце. Пузанок забув про ребра і перестав стогнати. Загалом – усе було гаразд.

А тепер, – сказав Антко, підходячи до дверей, що вели всередину церкви, – тепер – сезам, відчинись!

І він урочисто простягнув руки, іржаве залізо заскреготіло, і обидві половинки дверей розійшлися. На якусь мить усі завмерли, не зважуючись переступити поріг.

– Що ж, панове, так і стоятимемо? – дещо глузливо порушив тишу король. – Вперед, панове, тільки вперед!

І він перший пройшов усередину. Церква була невелика. Крізь вікна без шиб вільно гуляв вітер. З грубо намальованих образів сипалася суха фарба. По кутках і під стелею – павутиння. На підлозі – сміття. Вгорі, під бантиною, кліпнула очима сова. Компаньйони знову зупинилися, озираючись на всі боки.

–Нічогенький собі храм, – промимрив Антко. – Бажав би я лише знати – який дідько бевкав у дзвони вночі? Як у вас зі штанами, панове?

Усі визнали, що в цьому відношенні повний порядок.

– Усе ж, щоб був повний порядок – бо ж тут храм – прошу паньство трохи посидіти у кущах.

Усі визнали, що це цілком доречно, але ніхто першим не бажав виходити з церкви. Приклад подав сам Антко Маринчак. Після цього кожен обрав собі відповідне місце під кущем, і всі, мов по команді, зняли штани. Коли з цією важливою справою було покінчено, компаньйони повернулися до церкви.

– Ну от, тепер я бачу перед собою веселі, бадьорі обличчя, – із задоволенням відзначив Антко. – Прошу паньство шукати перехрещені пістолі, як про те в описові зазначено.

Усі бадьоро почали перегортати сміття, повзати навколішки, по підлозі. Антко тим часом ретельно обстежив усі стіни. Жодного знаку ніде не було. Проте посеред церкви Обормоти виявили ляду з іржавим кільцем. Коли її добре відшкребли., – виразно постала позначка: два перехрещені пістолі. Чотирнадцять рук одночасно вхопилися за кільце. Ляда подалася і вийшла зі своїх пазів. Смикнули ще раз – відкинули ляду набік.

– Криниця, бігме, – прошепотів Пузанок.

Усі схилилися навколо темного отвору. Антко кинув камінчик.

Минуло кілька секунд, перш ніж долинув звук удару.

– Двадцять метрів, – констатував Антко. – Ну, хто перший?

– Жереб! – закричали всі.

Кинули. Випало Пузанкові. Притягли мотуз, міцно прив'язали до якоїсь бантини, до другого кінця міцно припасували самого Пузанка.

– Лізь, чоловіче, – підштовхнув його Посмітюха, – та гляди –поцупить що пан, однаково кишені вивернемо.

Почали обережно спускати Пузанка, минала хвилина за хвилиною, мотуз розмотувався, а кінця тому спусканню не було. Нарешті, мотуз дав слабину.

– Ну, що там? – крикнули всі гуртом в отвір.

Знизу ані чичирк.

Прислухались. Знову нічого. І раптом – смик-смик, і десь з глибини линув несамовитий крик Пузанка:

– Рятуйте! – і ще кілька невиразний вигуків.

Нема що робити – потягли мотуз. Десь із півгодини минуло, заки витягли Пузанка нагору. Витягли, а він ледве диха і очі за котив. Покропили.

– Ну, що трапилось?

Пузанок тільки зубами цокотить.

– Та що там таке?

– Се... се... смерть.

– Яка смерть?

– О... отака... засвітив світло, а мені череп в очі.

– Ну й що?

– Що, що, мало не вмер – ось що.

– Ну й боягуз же ви, пане Пузанок, – вилаявся Посмітюха. – Претеся лізти, а в самого жижки тремтять.

– Ось що, панове, – поправляє скельця Задунайський, – треба лізти всім.

– Та як же то всім?

– Ну, то справа не складна, – втручається Анко. – Треба робити драбину.

– Драбину?

– Атож, з мотуззя.

Почали плести драбину. Півдня плели, заки сплели. Але сплели.

– Ну, з Богом, – закинув ногу в отвір криниці Антко, випробовуючи міць мотуза.

– Власне, чому це ви перший? – кинулися до нього.

– Тому що тому. Ґуд бай, джентльмени, – і Антко зник у отворі.

Усі з'юрмилися навколо, намагаючись пропхатися до драбини. Оскільки ніхто не міг пропхатися, кинули жереб знову. Тоді вже лізли по черзі, хоч і злі, як чорти.

Коли компаньйони опинилися на дні криниці, там уже горів великий ліхтар типу «летучая миш», і Антко Мариячак, мов господар, сидів на великій діжі, пахкаючи цигаркою.

– Прошу, панове, до господи, – привітав він членів експедиції, – і прошу бути, як удома.

Компаньйони озирнулася. У невеликому підземеллі стояло сім діжок і на кожній була позначка: схрещені пістолі. І на кожній лежав людський череп, – те, що так злякало Пузанка. За винятком цього, нічого страшного тут більше не було.

***

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. Обормоти стають мільйонерами і в зв'язку з цим провадять дискусію про сполучність високого звання муніста з капіталістичними тенденціями

Важко було точно визначити загальну вартість Довбушевого скарбу. Вірогідних відомостей про те немає. Однак, безперечно, що в кожну діжечку було запхано мільйони. Діжечок було сім, по діжечці на брата, бо компаньйонів було, як відомо, теж сім. Фатальний збіг. У противному разі довелося б ламати голову над поділом, а можливо, й при поділі (вже не фігурально, а так таки, як звичайно буває). Були б жертви. Безперечно. Сім діжечок – сім осіб... Послухайте, чи не зауважили ви, що число «сім» у ноосфері (вдаймося до терміну Вернадського)* – оте число «сім» несе у собі щось містично-втаємничене? І слова тут не добереш. Прошу дуже: сім чудес світу, сім основних кольорів, сім нот, сім днів у тижні, сім манускриптів Мертвого моря, сімка в картах («Пікова дама»)*, ну і так далі... А тут – сім діжечок Довбушевого золота і сім претендентів на нього. Погодьтеся – є над чим подумати.

Отже, сім діжечок – сім осіб. В усіх відношеннях це було дуже просто. Кинули жереб, кому яка, – та й по всьому. Кожний сидів на своїй власній і погладжував її круті боки. Ідилічна картина, що й казати! Щоправда, ця ідилія була б дещо порушена, якби компаньйони знали, що, опріч золота, існувала ще скринька з діамантами, яку поцупив Антко Маринчак – інакше не був би він Антком Маринчаком! Та лихо з ним, з Антком. Як уже те йому вдалося, не нам про те судити, та, зрештою, справа і не в цьому.

Ми, природньо, раді за наших героїв, що вони вже досягли свого, хоч те було й нелегко. Нас навіть не цікавить і така річ, як вони витягли ті діжки нагору і як потім транспортували далі – кому куди. Якщо це кого-небудь так цікавить, радимо з тим питанням безпосередньо звернутися до наших героїв, які ще (хоч і не всі) живі й здорові і шлють вам усім палкий привіт.

Отже, як ми вже казали, компаньйони сиділи кожен на своїй діжці і погладжували їх круті боки. Поки вони радилися щодо поділу і перевірки нутра кожної діжки зокрема, їх думки були зосереджені навколо одного: кеби хто не ошукав, і – як би кого ошукати. Та коли всі формальності, нарешті, було закінчено, і кожний упхався на свою власну діжку, тепер думки компаньйонів полинули в захмарну далечінь, і почалося будівництво повітряних замків.

– Ха-ха! – сміявся Задунайський, раз по раз гублячи пенсне. – Хехе! Хо-хо! о-хо-хо-хо! Тепер я вже не якийсь там панок, а мільйонер, прошу паньства, мільйонер! Мільйонер Задунайський. Трохи воно не звучить, та може бути і сер Зад, і сер Дун. Фамілію доведеться змінити обов'язково. І, насамперед, драпати за кордон, тільки за кордон, бо тут не розвернешся, та ще й за карк схоплять: звідки і де взяв?

– Пан каже глупство, – відгукнувся Антко, – бізнесмен повинен уміти робити бізнес однаково де – чи то Меланезія, чи то Юесей, чи то Юесесер*. А прибутками пана поцікавляться всюди, де б пан не був. Що стосується мене, то я спущу і реалізую це золото в Країні Чудес так само легко, як і деінде, запевняю в цьому паньство. Гроші всюди гроші, а там, де розгардіяш, – вони подвійно гроші.