Дженні підкидає четвертак, і Генкові дістається право першої подачі.
Він змахує ракеткою швидше, ніж я встигаю простежити за його рухами, і м’ячик летить у куток поля. Я б нізащо не зміг його відбити, і Генку зараховується перше очко. Те саме відбувається з другою подачею. Те саме відбувається протягом усього першого сету.
Коли право подавати переходить до мене, я підношу тенісний м’ячик до губ і пошепки викладаю умови оборудки. Пропоную угоду. Якщо м’ячик допоможе мені виграти цей матч — і Дженні заразом, — то я допоможу йому з тим золотом. Але якщо я програю Генкові, то нехай забиває мене до смерті, та я все одно не розповім, де сховав банку з монетами.
— Подавай уже, — волає Генк і додає: — Годі цілуватися з тим довбаним м’ячем…
Мій перший удар влучає Генкові — трах-бах! — просто в яйця. Другий припадає йому в око. Генк відбиває третю подачу, тенісний м’ячик летить швидко й низько, але перед самим моїм носом зупиняється й відскакує назад. Після кожної подачі м’ячик несеться з такою швидкістю, що мені б ніколи не стало сили так його вдарити, й один за одним вибиває зуби з Генкової пащеки. А якщо Генку вдається влучити по м’ячу, то він летить саме туди, де мені буде зручно послати його назад.
Не дивно, що я виграю.
Навіть порівняно з таким калікою, як я, Генк має набагато гірший вигляд. Його повіки набрякли, очі не розплющуються, шкіра на щиколотках рук опухла й вкрилася подряпинами. Він шкутильгає від рясних ударів у пах. Дженні вкладає Генка на заднє сидіння його власної машини, аби відвезти його додому. Або в лікарню.
— Хоча я виграв, ти все одно не мусиш зі мною зустрічатися… — кажу я їй.
— Чудово, — відповідає Дженні.
Я питаю, чи змінить вона свою думку, якщо я виявлюсь багатієм. Справжнім мільйонером.
— А що, ти дійсно багатий? — питає тоді Дженні.
М’ячик лежить на потрісканому тенісному корті, він червоніє, заплямований кров’ю Генка. А потім він починає котитися й виписує кривуваті багряні слова: «Забудь її».
Я вичікую, думаю й хитаю головою — ні, я не багатий.
Коли вони від’їжджають геть, я підбираю тенісний м’ячик і вирушаю в бік Скіннер-крік. З-під коріння поваленої канадської тополі я дістаю банку для консервації, повну золотих монет. Я тримаю банку обома руками, тож випускаю м’яч. Він кудись котиться, а я йду слідом за ним. Він здіймається вгору схилом, порушуючи всі закони фізики, які містер Локард намагався вбити мені в голову, котиться й котиться цілий вечір, серед трави й по піску, він котиться крізь темряву сутінків. І весь цей час я йду за ним слідом, тягнучи банку з піратськими скарбами. Спочатку Тернер-роуд, потім Міллер-роуд, далі — на північ, вздовж старої автостради, і, зрештою, безіменними курними дорогами — на захід.
На обрії видніється якийсь горбочок, за який сідає сонце. Коли ми підходимо ближче, горбочок перетворюється на халупу. Ще ближче — і в обрисах халупи вгадується будинок, що гніздиться серед облущеної фарби, яка відшарувалася від дерева через дощі й вітри, а тепер лежить колом попід цегляним фундаментом. Так само сходять клапті мертвої шкіри після сонячних опіків. Гола дерев’яна обшивка місцями покрутилася й вигнулася. На даху випинаються потріскані шматки рубероїду. На вхідні двері приколото аркуш жовтого паперу, на якому написано: «Сповіщення про виселення».
Жовтий аркуш здається ще жовтішим у променях призахідного сонця. Золото в скляній банці набуває в цьому світлі навіть глибшого золотистого блиску.
Тенісний м’ячик котиться до будинку брудною під’їзною доріжкою. Він стрибає цегляними сходами й з глухим звуком б’ється у вхідні двері. Тоді підстрибує на ґанку й знову стукає у двері. Всередині будинку чуються корки, рипить, черготить голе дерево. З-за зачинених дверей, на яких висить сповіщення, звучить голос:
— Ідіть геть.
Це голос відьми, слабкий й надтріснутий, наче дерев’яна обшивка на стінах будинку. Змарнілий, наче тьмяні кольори облущеної фарби на землі. Я стукаю у двері й кажу:
— Здається, я вам маю дещо передати…
Банку з золотом, яка вже так відтягнула мені руки, що м’язи перетворилися на тоненькі дроти, а кістки замалим не трощаться.
Тенісний м’ячик знову стукає у двері, вибиваючи дрібушки.
— Будь ласка, йдіть геть, — лунає голос відьми.
М’ячик знову стрибає на дерев’яні двері, тільки тепер звучить ляскіт металу. Металічний брязкіт. Дзенькіт. У нижній частині дверей — вузький позолочений отвір, і на ньому написано: «Листи».
Я присідаю, тоді стаю на коліна й відкриваю скляну банку. Відкручую кришку, притуляю шийку банки до отвору з надписом «Листи» й помалу витрушую з неї монети. Колінкуючи на ґанку, я висипаю золото крізь проріз у дверях. Монети дзвенять і дзеленчать, провалюються в щілину й котяться голою підлогою. На іншому, невидимому, боці комусь випадає джекпот. Коли в банці нічого не лишається, я ставлю її на ґанок і вирушаю до сходів. Раптом за моєю спиною хтось клацає дверною ручкою, відмикає замок і відсуває засувку. Риплять завіси, і вздовж дверної рами з’являється шпарина, що веде в темряву.
З цієї глибинної темряви звучить голос відьми:
— Це ж колекція мого чоловіка…
А тенісний м’ячик, вимазаний кров’ю Генка, вимазаний у грязюці, він котиться біля моїх ніг, біжить за мною, як чорний лабрадор бігає за Дженні. Волочиться за мною, як я колись волочився за Дженні.
— Як ви це знайшли? — каже голос відьми.
— Ви знали мого Кемерона? Кемерона Геміша? — звучить голос із ґанку.
— Хто ви? — кричить голос навздогін.
Щодо мене, то я понад усе хочу опинитися у своєму ліжку. А потім розбиратимусь із м’ячиком — гадаю, він мені дещо винен. Певно, цей містер Геміш зробить із мене тенісиста номер один у світі.
Експедиція
Щоб пізнати чесноту, треба спочатку познайомитися з розпустою.
Маркіз де Сад
Навіть якщо ви вперше приїхали до Гамбурга, то вам усе одно впаде в око цікава особливість Герман-штрассе — частина цієї вулиці перегороджена з обох боків. Не просто однісінька барикада, аж ніяк, там стоять цілих два дерев’яні паркани по чотири метри заввишки, вони тягнуться упоперек вулиці від будинку до будинку, і внутрішня барикада — приблизно за шість метрів від зовнішньої. Проїзд транспорту заборонено. Крізь дерев’яні двері дозволено проходити лише чоловікам, і ці хвіртки оснащені пружинами, тож захрьопуються одразу після того, як їх відпустити. Більше того, двері зовнішньої барикади розташовано трохи вбік від дверей внутрішньої, тому зазирнути за огорожу, як і проглянути крізь неї зовні, практично неможливо. І недарма мова йде про чоловіків, оскільки жінкам не радять проходити в ті двері. Так уже повелося, що прориватися за барикади заохочують лише чоловіків.
З цієї причини перед відмежованою територією завжди можна побачити сердитих, розлючених, проте згорблених жінок. Вони риють очима землю, тримаються осторонь одна від одної, бо розуміють, що викликають у людей жаль. Німецькою такі жінки називаються «Schandwartfreierweiber». Приблизно цей вираз означає: «жінки, які ганебно чекають на своїх чоловіків».
За цими барикадами розташувався гамбурзький квартал розпусти, де вздовж вулиць стоять проститутки, більшість із них — надзвичайно миловидні, і вони гукають чоловікам, які проходять повз: «Hast ein frage?» або «Haben sie ein fragen?»[186] Огорожа служить саме для того, аби не допустити на цю територію невинних чи нетолерантних, а особливо поважних жіночок. Вважається, що присутність жінки, яка не торгує своїм тілом, може опорочити тих, що торгують-таки, і, зрештою, кожна людина заслуговує на хоч якусь повагу, чи не так? Можливо, ніхто інший, як оті жінки, в яких не лишилося майже нічого іншого.
Існує неофіційна домовленість. Жоден закон не забороняє поважним жіночкам заходити в цей квартал. Проте є один звичай серед місцевих дітлахів, дітей проституток — вони наповнюють чоловічі механічні контрацептиви сечею. Цим займаються хлопчики, просто через те, що мають відповідну фізіологічну особливість, яка дозволяє їм заливати сечу в презервативи. Вони зав’язують на вузол повнісінькі кулі (теплі, смердючі й тремкі — як із овечої шкіри, так і з гуми) і викладають їх рядком у такому місці, куди потрапляє найбільше сонячного світла, щоб ферментувати їхній вміст до найвищого ступеня смердоти. А тоді вони скидають ці отруйні бобми, аби відстрахати надміру цікавих підглядачок чи нестримно нетерплячих жінок, які виряджаються за огорожу в пошуках чоловіків і хлопців, що надто затягнули свій візит до кварталу. Найцікавіше те, що саме байстрюки чоловічої статі відіграють роль захисників честі своїх пропащих матерів.
186
З німецької — «Маєте питання?» та «Маєте до мене питання?».