— Та ви що, здуріли?.. — вигукнув зблідлий Короп. — Туди вашу розтуди!..
Як і слово пароля, лайка дійшла до обозників.
— Не стріляй, ШалдибаєвІ Це ж наші…
— А чого ж вони у фріцівській одежі? І ще й сваряться.
— Гей там, у кузові, фріци полонені!..
— Ба, які патла відпустили!..
— От біси-анцихристи! — похитав докірливо головою Орел. — Вони й німця живого не бачили.
Та машина незабаром виповзла з лабіринту авто й возів і покотила далі на схід.
Короп дивився задумливим поглядом у синю далечінь, яку було видно з пагорба, куди видерся «газик», неначе човен на гребінь хвилі. Марилися Коропу безкраї далі з високого берега Волги, такі далекі, безмежні, як і сама російська земля. «Чорт візьми! — думав Короп. — Коли і де ще так відчуєш, що таке рідний край, як не в перші години перебування на своїй землі. Приїду й одразу ж попрошу відпустку. Це ж і донька має піти до школи. Як там?.. Стіна в хаті прогнулася. Сміються, мабуть, люди: лісник, а стіна згорбатіла. А того їм і не знати, що я вже сім років в армії і побував уже, як у тій пісні, «от Кронштадта и до Владивостока», тільки навпаки — од Владивостока і до Риги…»
Усмішка не зникала з припухлих губів.
— Красота яка навкруг! — вигукнув Короп, кидаючи свій зір туди і сюди, немов генерал із спостережного пункту в час, коли військо його перемагало. Потім з неприхованим задоволенням руки потер:
— Тепер, товаришу полковник, Іване Сергійовичу, відпусточку тижнів на три! Обіцяли? «Будь ласка! Ви заслужили відпусточку. П'ять рулонів група розмотала! Переведи це в трудодні й тонни зерна чи кавунів — ого скільки буде!» — скаже полковник, а може, й сам генерал.
— А коли скаже той же полковник чи й генерал, що треба полетіти ще? — запитав весело Юхан, а сам не хотів і думати про те, летіти їм чи не летіти..
Для Орла, як і для Галки, Кудрявого, Леоніда, було ясним одне: вони заслужили відпусточку, щоб поїхати до матерів, до рідних, дівчат. Чому б не поїхати в Пітер і не провідати Дуню, Катю на вулиці Войнова. Або не повернутися у Латвію до Алми, до полячки Зосі, яка підморгувала Юхану. А він, почувши по радіо в липні, що на територію Польщі вступили частини Червоної Армії і Війська польського, нарвав квітів і відніс Зосі. Та й Арвід обіцяв познайомити Юхана із своєю сімнадцятилітньою двоюрідною сестрою Бенітою. Фото показував. Вродлива латишечка! А в рідному містечку, на березі Чудського озера, дівчат мало, чи що?.. І більшість білявеньких естоночок-землячок. Очі бездонні, як і чиста вода в озері.
Коли вже Короп, Орел, Галка і Кудрявий думають про відпусточку, то й Леоніду бог велів. І тільки в Пітер, до молодої дружини. Що ці Юхан і Галка тямлять у любові? Базікали вони і тільки. А він, старший лейтенант Леонід, котрому вже виповнилося двадцять сім років… Та що там говорити! Це ж його мила жде на Садовій вулиці. А він прийде, навіть не попередивши.
Машина раптом зупинилася. Підійшов старший лейтенант з червоною пов'язкою на рукаві.
— Що за пасажири?
— Розвідгрупа повертається в штаб фронту! — відповів за всіх командир. — Я — Кудрявий.
— Ага-а… — глибокодумно сказав старший лейтенант і посміхнувся.
— Невже спровадять у смерш, як минулого разу? — з острахом поспитав у хлопців Орел. — Лягли б у кузові, та прошмигнули б до Пскова, а потім на попутній — до Ленінграда.
— Так далеко? — почув ці слова черговий на контрольно-пропускному пункті.
— Там наш розвідвідділ! — упевнено відповів Орел.
— Ленінградський фронт веде наступ в Естонії, і штаб його десь уже ближче… А ви люди нашого 3-го Прибалтійського фронту. Є розпорядження вас затримати.
— А не помиляєтеся? — запитав Галка.
— Наказано затримати групу Кудрявого.
— Знову? Як і тоді?..
— Що тоді? — не зрозумів старший лейтенант. — Під Печорами — хутір. Там відпочиватимете.
— А німецький лейтенант?
— Знаю і про полоненого. Він залишиться тут, на КПП. Отак воно в житті. Думали-гадали одне, а трапилося інше.
Не бачити їм тепер ні Ленінграда, ні свого колишнього начальства. Добре, що хоч Арвіда не вмовили проїхатися до Ленінграда, бо тому дуже хотілося побачити це славне і героїчне місто. Залишився Арвід на рідному хуторі. Тепер вони прощалися з полоненим лейтенантом.
Кажеш, Ганс, твоє місто Галле? — перепитував Леонід, ніби збирався колись відвідати ним битого і лікованого лейтенанта.
— Ти ж про чисті графи в своїй анкеті все піклуєшся? — втрутився в розмову Леоніда й німця Галка.
— Не вік же ми з ними воюватимемо. Ти що, Галко, не читав, що сказав Верховний Головнокомандуючий 23 лютого 1942 року? — запитав Кудрявий. — Гітлери приходять і щезають, а Німеччина, німецький народ залишаються… Ганс якраз із тих, хто залишиться. Правда ж? — подав він руку німцеві.
— Так. Сталін добре сказав, справедливо сказав. Німеччина, народ залишається, — потиснув Ганс руку командирові розвідників. — А Тельман сказав: «Сталін розтрощить череп Гітлеру!»
Поки розвідники прощалися з полоненим, старший лейтенант домовився з водієм, щоб той підкинув бійців Кудрявого на хутір.
«Газик» незабаром звернув із шосе круто на північ.
— От і добралися до Ленінграда! Якби ми їхали в машині, що везла корів, обминули б цього старшого лейтенанта!
— Вгомонися, ти! — зітхнув Короп, думаючи про своє.
Дорога звивалася неподалік від муру і напівзруйнованих бойових башт старовинної фортеці Ізборськ, що бовваніла над урвищем. Фортеця заснована ще за часів Київської Русі — була її північним форпостом. Небо чисте, голубе, і сіро-червоні стіни фортеці у сонячних променях були казково величними й ніби підпирали його.
Їхали з півгодини. Авто зупинилося біля дубових воріт з дашком. Ошули товстенні, вкопані на сто років. Клямка на хвіртці масивна, ніби середньовічна. Дах будинку дранковий. Вікна невеликі, низько насуплене піддашшя мовби прикривало їх від сонця.
Хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшли чоловік і жінка. Він чорнобородий, широченний у плечах, з великими руками, що ними, мабуть, і тесав і вкопував у землю дебелі ошули. Жінка в клітчастому светрі, запнута хустиною.
— Тере-тере! — привіталася естонською мовою.
— Здрастуйте! — нахилив голову чоловік. — Ви наші гості.
— Тере-тере!
Хлопці потиснули господарям руки.
Орел одразу ж заговорив з ними рідною мовою, і жінка розцвіла від усмішки. Чоловік пропустив усіх, а потім зайшов у двір сам.
— Я приготую баньку! А дружина подасть обід. Видно, дорога у вас була дальня?.. — поцікавився хазяїн.
— Угу. Довжиною у шість місяців, — загадково відповів Кудрявий.
Селянин примружив очі, ніби вимірював, яка справді довжина шляху в півроку.
— Що ж, не завадить змити грішки! — голосом старійшини промовив Короп, ведучи хлопців до лазні. — Кхе-кхе… — ще й покректав, немов старий.
Лазня біля криниці, а над нею верба. Галка знав, що в рік свого народження від дідусевої сім'ї відокремився найстарший син Антон, який і викопав на низу нової садиби криницю і посадив чотири осокори. Галка виріс, і дядько сказав, що осокори — його ровесники. Буваючи у дядька, хлопець завжди бігав до своїх братів-осокорів. Перед від'їздом на військову службу ходив прощатися. Дерева були вже височенні, крони сплелися шатром. А яка гарна у них кора — чиста, світла, гладенька, як і шкіра в людини, котрій тільки вісімнадцять. Притулився щокою до стовбура, задерши голову, і слухав, як шепоче зжовкле листя на осінньому вітрі. «Про що? — хотілося спитати. — Коли ще зустрінемося, брати-осокори?»
І в цієї верби з величавими вітами вже золотиться листя. Кінець вересня. Доноситься запах димів. Селяни копають картоплю й палять бадилля. Дома хлопці на городах пекли цукрові буряки. Смачнішого, мабуть, і не їв у дитинстві. Халва — і то не те, що печені буряки!
Галка ще стояв біля верби, а хлопці галасували у лазні, ллючи на розпечене каміння воду, піддавали парку, б'ючи один одного березовими віничками. Короп кректав від задоволення, блаженствували Юхан, Леонід і Кудрявий.