— То летимо на дев'ять або п'ятнадцять днів? — ще запитав Кудрявий, ніби виторговував строк.

Частина третя

209 ДНІВ

1

Спливла ніч, дотлівав і осінній день, а Кудрявий, Орел. Короп і Галка все ще не могли зустріти Тайду і Латиша після приземлення.

Цього разу їх десантували з дальнього бомбардувальника. Швидкість у ДБ-3 набагато більша, ніж у «Дугласа», і тому парашутистів розсіяло. До того ж бомбардувальник летів високо: по ньому стріляли фашистські зенітки. І не по прямій летів, а описував дугу. Ось та дуга все й заплутала. Кудрявий, який стрибав першим, не побачив жодного парашута. Галка падав услід за командиром і теж не помітив жодної парасолі. Такого ще не траплялося: нехай не всі чотири, а хоча б один парашут Галка мусив би побачити!..

На землі радист зустрівся з командиром незабаром. Однак спокою в обох не було. Незвичайні умови польоту й десантування їх турбували ще в літаку. У бомбардувальнику для шістьох з повною викладкою було надто тісно.

Десантники сиділи перед бомбовим люком, підібгавши коліна під самі підборіддя, цілих півтори години й ждали не діждалися, поки скінчиться оце каторжне їхнє перебування між небом і землею: у кожного так усе давило й муляло, що терпцю не вистачало. Аеродром в Естонії покинули, ще коли не сіло сонце, а над Курляндським півостровом з'явилися, коли тільки почало сутеніти.

Так задумано пілотами. «В Курляндії — безладний рух. Треба летіти ввечері, щоб було видно на дорогах автомашини, а в лісах вогнища від похідних кухонь. Інакше можна десантуватися у розташування якоїсь німецької частини, що зупинилася на ночівлю…» — говорив штурман. Він казав правду. Як тільки-но минув бомбардувальник море і з'явився над суходолом, з літака стало видно, що сотні машин запрудили шосейні дороги, які вели до портів Лієпая і Вентспілс зі сходу й півдня. Створювалося враження, що німецькі війська тікають з фронту, квапляться через порти евакуюватися в Східну Пруссію чи в Німеччину. Отже, командування 2-го Прибалтійського фронту, яке посилало групу Кудрявого на дев'ять днів у «котел», не дуже помилялося в строках визначення їм нового бойового завдання.

Коли до Кудрявого підійшов Галка, сигналячи язиком і пальцями, командир уже встиг стягти з берізки свій парашут. Саме в цю мить з-за, повороту вихопилася автомашина із синіми (для маскування) фарами. Кудрявий ледве встиг упасти, і синє пасмо шугнуло по стволах молодих беріз.

— Везе нам на оці приземлення! — поскаржився командир. — То на власовців напоролися, то на лісові розробки, а тепер сіли, браття-кролики, на саме шосе. Ти сховав парашут?

— Закидав гіллям і листям…

— Молодець! Ти ще не зависав. Наловчився управляти стропами, — похвалив Кудрявий.

— Досить і тої халепи, що зависають інші.

— Та цього разу, мабуть, таке виключається, — загадково і з жалем мовив командир.

— Як це розуміти? — здивувався Галка.

— А так, що решта десанту полетіла додому…

Галка здригнувся від почутого. Грішним. ділом, він це ж подумав ще в повітрі, коли шукав очима парашут Тайди, котра повинна стрибати за радистом, тобто третьою. Але скільки не вертів сюди-туди головою Галка, так і не вгледів парашута. Коли десантувалися під, Псков, Галка бачив парашути Орла і Коропа, лейтенанта Петра. А першого квітня приземлявся на лісорозробки — і теж було видно парашути Леоніда, Коропа й Орла, не говорячи вже про парасоль командира, котрий стрибав першим: той розпускався десь під ногами, немов велетенська медуза. А нині…

Тайда навіть жартувала незадовго до стрибка! «Будеш насміхатися, звалюся тобі на голову ~ знатимеш!»

— А що ти їй говорив?

— Вона вперлася своїми коліньми у мій бік, що й дихати ніяк. І я сказав: «Що ти, мейтинес[2], торохтиш тут кістками?»

— А що ж вона тобі?

Каже: «Знайшов би собі у групу пухкеньку, як твої вареники!»

— Правильно вона тобі сказала. Хоча, мабуть, мала на увазі не вареники, а пампушки… А ти?

— Відповів, що пожартував, мовляв, Тайда мейтинес перший клас, так і Юхан говорив.

— Знайшов, про що говорити перед десантуванням!

— А що ж мені — співати «Катюшу»? Тайда — симпатична дівчина. Очі голубі, волосся біляве, мов грива, і сережки під колір очей. Німцям і в голову не збреде, що парашутистки носять золоті сережки з бірюзою.

Кудрявий мовчав, а Галка розмірковував уголос?

— Навіть переляканому не було в чому триматися у бомбовому відсіку! Ми всі висипалися, як буряки з перекинутого воза…

— Тоді чому не бачив, окрім твого…

— Дивина. Що ж, пошукаймо їх. Не знайдемо — сповістиш, що готові прийняти решту десанту. Якщо виживемо, звичайно…

Знову поблизу прогуркотіли автомашини, загрозливо сяйнувши світлом фар.

— Розносило їх, чортів!..

— А чого ж їм не їздити? — сказав Кудрявий, вийнявши, кишенькового годинничка. — Ще тільки 21-ша. Знаєш, наші; серйозно атакують Ригу. Ось побачиш, днів за два-три візьмуть. Це буде перемога! Остання столиця, вибита з пазурів Гітлера. Салютуватимемо тільки!

Вони тихо гомоніли, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатися. Рух на шосе тим часом затихав. Десь недалеко валували собаки. Лунали поодинокі постріли і кулеметні черги. Постріли ті відгукувалися різкою біллю у серці. «Чого їм ото стріляти на ніч глядя?!» — думав Галка.

Парашут Кудрявого вони замаскували під осокором, листя якого тріпотілося на свіжому осінньому вітерцеві і вже падало. Пахло пріллю і вогкістю.

— Добре, що вантажних мішків, нема. Вони тільки німцям допомагають нас шукати…

— Досить! Намучилися з ними ще під час першого десантування! — сказав Кудрявий, — Як гадаєш, нас бачили німецькі солдати, що дислокуються поблизу?

— Біс їх знає! Ми не бачили своїх парашутистів, то як могли бачити німці?..

Вони пройшли уздовж шосе з півтора кілометра, сигналячи язиком і клацаючи пальцями, а також стукаючи палицею об стовбур дерева. Щоразу прислухалися. Але ніякої відповіді на їхні знаки, ніби. справді, окрім них двох, ніхто більше й не вистрибнув з літака.

— Мо’ перекусимо? Вже ж північ. Нова доба настала, — сказав Кудрявий. — А тим часом, може, хтось подасть свій позивний.

— Не хочеться їсти. А відпочити — не зайве. Все ми та ми, нехай і вони нас шукають! — невдоволено мовив Галка, ніби й справді був упевнений, що шукали своїх тільки він та командир.

Сіли біля товстенної сосни, простягши ноги і обіпершись спиною об стовбур. Вітер гнав хмари, крізь які раз по раз визирали зорі.

— Це ми зиму пробули в тилу ворога, усю весну, всеньке літо — і тепер ще й осінь доведеться для повноти враження! — сказав кудрявий задумливим голосом. — У тебе тривожно на серці?

— Не сказав би, щоб дуже… Скільки було тих хвилювань у мене ще перед першим стрибком! Пам'ятаєш історію з пістолетом? Та й під час десантування. А потім поблизу «Пантери» скільки довелося пережити. А шість місяців на шосе Рига — Псков! У мозку й клітин не вистачить на таку напругу! А в тебе? — озвався Галка.

— Я пригадав перше приземлення. Тоді в мене серце калатало, як навіжене. Пригадав і першу квітневу ніч, коли товклися навколо сосни, на якій завис парашут Орла, а наш Леонід був мокрий по самі вуха. І тоді теж було неспокійно. А зараз сам не розумію, що за стан такий — дивний якийсь. Що ж — надійся на краще, а жди гіршого.

Час минав повільно. Рух на шосе вщух. Стих і вітер у верховітті дерев. На східному небосхилі з'явився гострий ріг старого місяця. Кудрявий і Галка далеко не відходили від місця приземлення, а курсували сюди-туди в усіх напрямках, намагаючись знайти ще кого-небудь із своїх. Що їх чекає завтра?.. Найліпше для них обох піти подалі від місця десантування, десь затаїтися на кілька днів, а потім уже спробувати вийти на люди, розпочати роботу.