Восени 1940 року всі хлопці мого класу йшли до армії. Прощалися ми зі своїми вчителями, партами, класами. Разом з Ваньком і Грицем ми зайшли до колишнього свого десятого. Трьом нам стелилася дорога на Балтійський флот. Попрощалися ми і з портретом, який так і залишився у колишньому нашому десятому класі. Прощання перед тривалою розлукою взагалі бентежне й не дуже веселе діло. Та ще ми, одинадцять випускників сорокового року, не знали, звичайно, що через кілька років у живих із нас залишиться тільки четверо. Не знав тоді і я, що мої незрадливі друзі, помічники по малюванню портрета вже через рік загинуть смертю бійців у хвилях сивої Балтики.

Тої ж осені 1941 року, коли під Ленінградом загинули Гриць і Ванько, у рідне село вступили фашисти. Брати писали в листі, який я читав перед другим відрядженням (лист той залишився в Івана Сергійовича), що в нашій школі німецькі солдати попалили книжки, класні журнали, стінгазети і, звичайно ж, портрети. З люттю дикунів шматували портрет, який я намалював колись. Пошматували, а потім кинули у вогнище.

Знав я, що гітлерівці не минуть моєї школи і портрета комуніста, котрий першим дав їм рішучий бій, завдав фашизмові першої рани. Спалюючи портрет, гітлерівці згадували іншу велику пожежу — рейхстагу, за що хотіли вбити комуніста з високим чолом і кучерявим волоссям.

Спалили і розвіяли попіл. Та ніяким фашистам, ніяким злим духам не спалити, не розвіяти із серця мого покоління образ тої людини, яку намалював я ще хлопчиком!

Після фронту мені випав ще ворожий тил. Страшнувато лі гати туди, бо стрибати довелося не на партизанські багаття, а наосліп. Та й висоти боявся змалку. Правда, мене й не примушували летіти. Але я знав, що комусь і це треба робити. І в хвилини, коли залишався сам з думками, прагнучи вирішити, як же мені бути, чомусь завжди уявлявся вечір у бабусиній хаті, каганець, що підсліпувато блимав на столі, і розгорнений аркуш паперу, на якому вимальовував рису за рисочкою обличчя людини безстрашної і благородної, котра у вересні 1933 року на Лейпцігському процесі розпочала битву, а може, й визвольну війну народів Європи проти агресорів, істинних паліїв рейхстагу. В моїй уяві цей великий революціонер, комуніст був фронтовиком за сім років до віроломного нападу фашистських дивізій на державний кордон СРСР.

Кудрявий прочитав останню фразу щоденника Галки. Якісь суперечливі думки роїлися в його голові. То здавалося, ніби «Щоденник» радиста — школярська сповідь, то ніби в цих записах олівцем на папері є і цілком серйозна оповідь. І головне — за кожним побутовим чи пейзажним малюнком між рядками домислюються радіограми, підписані Центром і Кудрявим, які прийняв і передав Галка з 2 квітня по сей лагідний і теплий день 12 вересня.

Центр викликає на зв'язок Кудрявого… — подумки мовив командир групи, дивлячись на Галку, ніби давно його не бачив, бо відчув нині, як ніколи, що значить для розвідгрупи чітка і майже непомічена німцями робота радиста, котрий уже передав у Центр кілька сот телеграм.

Кудрявий віддав зошит Галці і раптом зауважив:

— Пишеш про великого комуніста, а сам ще не подав заяви в партію. Чому?

— Про це запитували мене комісар і командир нашої батареї ще восени сорок першого і весною сорок другого, — пригадав Галка.

— І що ти їм відповів?

— А те, що я ще не годен звання комуніста, бо дуже мало зробив для розгрому фашистів.

— Доказ вагомий. Ми всі ще мало зробили. Та щиро хочемо все зробити, щоб розтрощити голову Гітлеру, — сказав Кудрявий.

— Ти читав і мусив зрозуміти, хто такі в моїх очах комуністи.

— Звичайно. Це — Георгій Димитров… — Кудрявий подумав і додав: — І твій батько.

— І мій батько… — задумливо мовив Галка і, поглянувши в бік шосе, пошепки подав тривожний клич: — Полундра! Шестеро солдатів ідуть сюди! Мабуть, боковий дозор.

— От сволота! — буркнув Кудрявий. — Мотаймо про всяк випадок у болото!

Командир став поквапливо взуватися і на якусь мить затримав погляд на своїй нозі, з якої Галка висмоктував півроку тому кров і гадючу отруту.

СМЕРТЬ КАНГАРА

Вночі ризьке шосе було запруджене ворожою технікою і військом. Гуркіт автомашин і тягачів змусив Орла, Коропа, Леоніда й Арвіда прийти не вдосвіта, а опівночі: за такої конспірації ворога спокійніше триматися разом.

— Як тут ви?

— Довелося драпати від патруля! — відповів командир.

— Розносило їх! — сказав Орел.

— Як тільки розвидниться, Галка з Арвідом підуть у псковському напрямку кроків з триста. Помітять мотоцикл, просигналять трьома пострілами. Орел і я вийдемо на шосе. А ви, браття-кролики, — звернувся командир до Коропа з трішечки припухлими повіками і до непоказного зовні Леоніда, — прикриватимете нас із найближчих кущів.

— Єсть! — неохоче сказав Короп.

— Не довіряєте? — з іронією запитав Леонід. — На німця я не схожий? Та я й не хочу бути схожим на них! А ти, командире, вже стільки мав контактів з фріцами, що можна й «личное дело» своє підмочити…

— Іди-ти! — звичним рухом Кудрявий штовхнув Леоніда в плече. — Нащо мені таке кажеш? Я член партії. Це ось Галці, Орлу та ще комусь розповів би… Мені ж аби німців бити.

Галка й Арвід пішли на горбик, звідки видно шосе з кілометр. Унизу погуркували автомашини з солдатами в кузовах.

— Полоснути б по них з автомата! — зітхнув Арвід і погладив рукою зброю, мов якусь коштовність.

Арвід дорожить нею. Спочатку парашутисти не давали йому ніякої зброї. Короп не довіряв. Та Арвід сам розумів, що клятва клятвою, а діло ділом. Треба показати себе в бою, в роботі. І така нагода не раз траплялася. Арвід знав німецьку мову, мав документи 19-ї латиської дивізії СС. Назва хоч і грізна, але з дивізії лишилися, як каже Короп, одні віники, коли росіяни пішли в наступ, — з навербованих куркуленків, айзсаргів і сяких-таких буржуазних елементів. Уся ж решта, селяни, як Арвід, дезертирувала.

— Їде мотоцикл! За ним — машина. Давати сигнал? — спитав Галка.

— У машині солдати…

— Одного мотоцикла не діждешся. Мотоцикл наші зупинять, а грузовик піде далі, — сказав Галка.

Арвід підняв автомат, тричі вистрілив.

Мотоцикл без коляски. На сідлі тільки один водій.

Арвід і Галка бачили, як Кудрявий, у шкіряному пальті, в жандармською бляхою на грудях, а за ним і Орел вийшли на шосе. Кудрявий підняв руку. Мотоцикл стишив хід. Зупинився. Кудрявий козирнув. Водій, поправивши планшет при боці, поліз до внутрішньої кишені штурманки. Орел дивився у бік, звідки мчала автомашина, не збавляючи швидкості. Орел помахав рукою німцям у кузові. Ті відповіли тим же, вдоволені, що їх не зупинив «польовий жандарм».

Орел тим часом узяв за роги керма мотоцикл і повів з дороги в чагарі. Кудрявий показав рукою, куди йти мотоциклістові. Тої ж миті вискочили Короп і Леонід. Полонений зовсім остовпів. Завагався. Зиркав сюди-туди, знаючи вже, що потрапив у пастку. Довго розмірковувати йому не довелося. Низенький Леонід аж підстрибнув, щоб огріти мотоцикліста прикладом…

Схопивши під руки мотоцикліста, неначе підпилого, Короп і Леонід повели його на узбіччя шосе, а потім до канави, по якій не раз виходили на шосе і поверталися до свого СП.

— Знову машини! — попередив Галка. — Ходімо до своїх…

Галка й Арвід повернулися на СП, коли Леонід залив йодом рану на голові полоненого і хукав, щоб тому було не так боляче, примовляючи:

— Самі калічимо, самі й лікуємо… Витримав. Здоровий бугайчик. Трохи на Герінга схожий. Ну, як пожива, фельдмаршал Модель?

— Ха-ха… — крізь сльози засміявся полонений. — Модель?.. Командуючий у нас тепер улюбленець фюрера — генерал-полковник Шернер!

— А хіба Модель не був улюбленцем у фюрера? — запитав Кудрявий. — Скільки тут, у Латвії, ліній оборони понатикував! Що ж, браття-кролики, це ми вже третього командуючого військами групи «Норд» переживаємо! Кюхлер, Модель і тепер Шернер. Нервує ваш фюрер! — звернувся командир до німця.