Побачивши Кудрявого у хромовому пальті й з «підковою» на грудях, Орел і Короп здогадалися, що задумав командир.

— А як же ми?

— Доповідайте! — нагадав про діло Кудрявий.

— Біси-анцихристи не відступають, а драпають на Ригу! — відповів Орел. — Ось поглянь… — показав папір, помережаний паличками, ніби вирваний аркуш із зошита першокласника. — Дві сотні критих автомашин, чотири обози по сто і більше підвід, до тридцяти гаубиць…

— Ніяких конвертів поблизу шосе не знаходили?

— Тут німці не зупинялися. Пройшли ми до самої залізниці, потім — в інший бік з кілометр. Ніде, нічого.

— Не драпають німчики, а передислоковуються на оборонний рубіж «Сігулда» або «Цесіс», — зауважив Кудрявий.

Він склав радіограму і передав аркуш Коропу.

— Прийдеш на базу, одразу зашифруй і передай…

Короп не відповів, тяжко зітхнувши. Він став роздратованим: далися взнаки і перше, і оце друге, вже шестимісячне, завдання. Та Кудрявий не звертав уваги на іронію, насмішки друзів:

— Передай зараз же. Вони передислоковуються, а не драпають. «Лев оборони» Модель вірний своїй тактиці.

— Передам! — відповів Короп. — Будьте обережні. Піхотні підрозділи висилають уперед, по обидва боки шосе, своїх патрулів.

— Точно. Два біси-анцихристи пройшли поруч. Один ледве на вухо не наступив нашому. Добре, що Короп хріп, а німці звернули до шосе…

— Все підначуєш старика, піжон!

— А чому ж не повеселитися? Наші вже розірвали пащу «Пантері», відрубали передні лапи під Псковом і Островом, моє рідне місто в Естонії визволене! Тріснула й лінія «Марієнбург».

— Т-ш-ш… — притулив палець до губів Короп. — Тебе тільки зачепи. Прийдуть наші — більше з тобою ні в тил німецький, ні на фронт…

— Ідіть на базу. Льонька й Арвід кашу пшеничну приготували з останньої пачки концентрату, — сказав командир.

— А тут комусь же треба й прикривати тих, хто вийде на шосе? — хотів залишитися Орел. — Нехай Короп один іде на базу.

— Ідіть удвох.

— Не по-божому. Ви полюватимете на «язика», а ми кашу їстимемо? — стояв на своєму Орел.

Кудрявий, поміркувавши, сказав: — Прийдете вдосвіта!

Орел і Короп спустилися з горбика і шугнули в чагарі. Стежка виведе їх до просіки, по якій їздять і ходять латиські селяни: хто за дровами і хворостом, хто дерти лико.

Поклавши автомати біля себе, Кудрявий і Галка лягли на землю, спершись на лікті. Попереду поблискувала смужка асфальту. Машини, тягачі, інша військова техніка й обози, що проходили в обидва напрямки, були немов на долоні.

— Щось муляють ~ оці трофейні чоботи! — скривився Кудрявий і заходився роззуватися.

— Німці не ходять босими в дитинстві. У них високий підйом! Взував би свої кирзові… — сказав Галка.

Кудрявий роззувся:

— Поки не сіло сонце, хай погріються ноги.

— Ніжиш ти свої ноги, — Галка дивився на литку правої. — Від гадючиного жала й сліду не лишилося?

Кудрявий зітхнув:

— Якби не ти, хоч у висок…

Кудрявий пригадував той сонячний весняний день на цьому ж спостережному пункті. І тоді він роззувся, закотивши холоші до коліні нехай загоряють ноги. І придрімнув. А з болотяних чагарів виповзла погрітися на пагорб гадюка. Сонний Кудрявий перевернувся на бік, спиною до змії, і та не витримала такої зневаги й ужалила його в литку. «Вона ж отруйна! Я пропав!» — вигукнув перелякано. Гадюка, звиваючись, шугнула у чагарі. Не роздумуючи, Галка припав до литки командира і став висмоктувати кров на місці укусу змії. Потім виплюнув. І отак тричі — смоктав і випльовував, поки не посиніло навколо ранки. «Боляче?..»— «Мабуть, від твоїх зубів». — «Нудить від твоєї крові!..» — «Ще смокчи. Це ж смерть яка ганебна! Не від кулі, не від снаряда, а бід жала гадюки!»

І Галка знову прикладався, як до джерельця, устами, з тою різницею, що вода джерела додавала сил, освіжала нутрощі, а рідина, що її висмоктував із жили свого командира, потрапляючи на язик, була бридкою. «Вже нічого не лишилося від того укусу!» — заспокоював Галка. «Ти певен?» — «Може, вона й не отруйна…» — «Ще скажеш, що то вуж!..» — «Ні, не вуж. Вуж з жовтими плямами на голові, а в цієї гадини нема плям. Прийдемо на базу, вип'єш сто п'ятдесят грамів, і шнапс тобі перекаламутить усю кров!» — «Тобі смішки. А я можу загинути ні за що ні про що!» — «Заспокойся, Серьожо! — звернувсь Галка по імені до командира. Ми ж не проґавили й кільком секунд. Отрута не могла розповзтися так швидко! Взувайся, і ходімо на базу».

У таборі командира заспокоювали Короп, Орел і старший лейтенант Леонід. Дали випити горілки. А він своєї:. «Болить нога. Напевне, це мій кінець!» — «А гадюк треба вбивати. У святому писанні говориться, що бог за кожну вбиту змію знімає сто гріхів!» — пригадував Орел мамину притчу.

Цілими днями командир був похмурим, став замкненим. Йому весь час ввижалося, що в нього підскакує температура, що отрута діє, і йому доведеться піти на шосе, дати відкритий бій німцям і так загинути. Бувалий солдат, захисник легендарного півострова Ханко, який з перших днів війни і до глибокої осені сорок першого став символом стійкості й мужності у боях проти фашистської армії, учасник прориву блокади в січні сорок третього, фронтовик, який покидав окопи, коли лежав у госпіталі, після гадючого жала втратив волю, немов йому прочитано смертний вирок.

Усе це бачили хлопці і намагалися з усіх сил розвіяти такий безнадійний настрій у командира. Всі розуміли тепер, що ворог у них не лише німці, власовці типу Кротова, латиські айзсарги, а й ворог ще сидить у кожного в душі, ворог в особі власного другого «я», якого треба пересилювати, щоб жити й боротися. Це друге «я» — безнадія, відчуття безвиході в обставинах повного ворожого оточення.

Кудрявий попросив Галку, щоб той промасажував місце, де колись ужалила змія. Шраму не було, але литка поболювала. Можливо, біль від самонавіювання.

Галка пальцями потер хворе місце.

— Полегшало?..

В цю мить по шосе промчала машина з відкритим кузовом, у якому стояли солдати. Галка поставив ще паличку на аркуші.

— Ти захопив з собою щоденник?

— Як і домовилися… — невдоволеним голосом відповів Галка. — Перевіряєш?

— Просто нема чого читати! Нудота яка! Та ще коли рух на шосе мізерний.

Галка розстебнув польову сумку й дістав зошит з нелінованого паперу, аркуші якого списані простим олівцем упоперек. Обкладинка — шматочок цупкої тканини з аеростата повітряного загородження, якою радист обгортав також запасні анодні сухі батареї й елементи, ховаючи їх під корінням сосни.

— Подивимося-подивимося, що ти тут настрочив… — немов учитель, який збирався перевірити контрольну роботу свого учня, сказав Кудрявий.

— Дивись-дивись! — в унісон відповів Галка.

— А сьогодні у нас ювілей! — вже замріяним голосом мовив Кудрявий. — Шість з половиною місяців, як ми з тобою вийшли на шосе Рига — Псков і заснували спостережний пункт.

— На честь такої дати треба… — натякнув Галка.

— Ото я й хочу почитати твої нотатки, щоб поновити в пам'яті дещо…

— До звіту готуєшся? А не рано? А взагалі, ти — молодець, командире! Інший би нізащо не дозволив у наших умовах занотовувати, — похвалив Галка Кудрявого, що з ним траплялося рідко, бо здебільше вони про щось сперечалися. — Та з цього зошита фашисти не дуже поживилися б, коли почитали. Особливо за вересень. Хіба що пройнялися б ще більшою ненавистю до нас…

— Ти, братику-кролику, почергуй, а я почитаю. Таке написав, що у фашистів щелепи зведе од люті, — сказав Кудрявий.

— Не стану заважати. Перейду до тої сосни. Звідти й спостерігатиму.

Галка одійшов на. кілька кроків і приліг біля товстенної сосни, буйна крона якої підпирала синє небо. Гілля було освітлене призахідним сонцем. Десь далеко гули літаки.

Кудрявий розгорнув зошит…

ЩОДЕННИК ГАЛКИ

9-12 вересня