— Звичайно, був певний риск, що мої супутники переріжуть мотузку, якщо я знайду золото, — розповідав мені Луїс. — Тому, коли вони витягали мене нагору, я щоразу тримав напоготові пістолет, щоб не виводити їх у спокусу.

Луїс знайшов кілька самородків; найбільший із них, як я вже оказав, був з волоський горіх. Батько Луїса прийшов до висновку, що його теорія про наявність золотих родовищ у верхів’ях річок, які беруть початок у Льянганаті, доведена, і хотів знову податися туди з великою експедицією. Та відразу після повернення в Кіто, куди його принесли на ношах, він помер, і захоплюючим подорожам Луїса настав кінець. Він був найстарший у сім’ї, і йому довелося важко працювати, щоб прогодувати братів і сестер. Луїс став механіком, потім льотчиком. Під час війни з ним трапилась пригода, з якої він вийшов живим тільки завдяки своєму залізному здоров’ю. Його літак упав в океан недалеко від берегів Еквадору. Одного з його товаришів схопила акула, а сам Луїс плив цілу добу, поки дістався до берега.

— Вдень було ще не так небезпечно, — розповідав він. — Але вночі, коли я не бачив, чи є поблизу акули, — це було щось жахливе. Уявляєш, які я мав нерви, коли, нарешті, врятувався! Та й зараз вони ще не такі як слід. Якось у Майамі я пішов у кіно, а там показували боротьбу людини з акулою. Опам’ятався я аж на вулиці за кілька кварталів від кінотеатру…

Коли Луїс заснував «Ареа», конкуруючи з великими багатими компаніями, дехто пророкував йому неминучий крах. Однак це похмуре пророцтво не здійснилося. Маючи багато енергії, здорового глузду і, можливо, трохи щастя, Луїс налагодив справу так, що його повітряна служба стала найкращою і найвигіднішою, яка тільки може бути.

Летіти зі мною над Льянганаті мав, певна річ, і мій компаньйон Луїс Андраде. Я запросив і Густава Альгорда, але з нього вже було досить чотирьох годин кружляння над Кіто.

Щоб разом обговорити план польоту, ми з Андраде пішли до Джорджа додому. Почалися гарячі суперечки. Джордж і Андраде наввипередки креслили карти Льянганаті. В більшості пунктів їхні карти співпадали. Вони тільки ніяк не могли дійти згоди щодо трьох вершин, які утворюють трикутник. Згідно з вказівками дерротеро Вальверде («Ставши спиною до Амбато, глянь із вершини гори Гуапи на схід…») вершини, на які показував Джордж, слід було вважати Серрос Льянганаті, але інші вказівки в тому ж дерротеро говорили за те, що вони в іншому місці, там, де показував Андраде.

Я починав розуміти, чому й досі ніхто не знайшов скарбу…

Наступного ранку о п’ятій годині ми були на аеродромі в Кіто, а рівно о пів на шосту — уже в повітрі. Наш літак прогудів над Кіто й Ель Панесільйо — вершиною, на якій, за легендою, стояв інкський храм Сонця. Ми піднімалися дедалі вище в чистому ранковому повітрі. Ось на сході з’явилося сонце, заллявши золотом снігову шайку вершини Котопахи. Ми летіли на південь над скелястим, схожим на місячний ландшафтом Анд. Перед нами здіймалася більше як на шість тисяч метрів біла верхівка Чімборасо, димів Сангай, силуетом схожий на Фудзіяму, чітко вимальовувались величні вершини Альтар і Тунгурагуа. Потім ми звернули на схід і пролетіли над Пільяро спиною до Амбато, як вимагало дерротеро Вальверде.

І ось ми над Льянганаті! То тут, то там під нами блищали озера. Джордж показав мені Антехос (Окуляри) і Яна Коча (Чорне озеро), про які згадуються в дерротеро. Тепер ми летіли прямо на три вершини. Сонце вже піднялось над горизонтом, і його скісне проміння надавало казкового вигляду цим диким горам.

Ми зробили кілька кругів над вершинами, про які говорив нам Джордж, але Андраде крикнув мені на вухо, що це не ті гори, і показав далі на південь. Там справді височіли ще три вершини, розташовані правильним трикутником!

Наш літак, ніби кондор, кружляв над Льянганаті. Роблячи крізь відчинене віконце знімки — це були перші в світі аерознімки Льянганаті, — я думав про всіх тих, хто протягом віків пробирався в цей жахливий і водночас такий привабливий край. Яка строката компанія! Падре Лонго, Гусман, полковник Брукс, капітан Лох та багато інших шукачів скарбів — усі вони ніби пропливали перед моїми очима. В цьому лабіринті, там внизу, вони метр за метром пробивалися вперед із палицями в руках, а шлях, який коштував їм тижнів і місяців неймовірних зусиль, ми тепер долаємо на своєму сріблястому птахові за кілька хвилин.

Ми й не зогляділись, як настав час повертатись у Кіто, бо о восьмій годині літак мав вирушити в свій звичайний рейс, а треба було ще забрати вантаж і пасажирів.

Коли ми залишали Льянганаті, найвищі вершини уже закутались у хмари, які раптом набігли невідомо звідки, а зі сходу, з вологих лісів Орієнте, повільно здіймався до гір густий туман.

— За кілька годин все Льянганаті сховається в хмарах, — сказав Джордж. — І може статись так, що минуть цілі тижні, поки знову виясниться. Не забудь узяти з собою туди калоші і парасольку…

5

ЕКСПЕДИЦІЯ В ДОРОЗІ

Ми сиділи з Густавом Альгордом у маленькому барі в Амбато і розмовляли з Кенгуру-Брауном, коли з’явився дуже стурбований Андраде.

— Що тебе так хвилює? Сідай краще і випий з нами! — скомандував Кенгуру-Браун, наливаючи Андраде чарку віскі.

Браун — старий австралієць, ветеран джунглів. Я вперше познайомився з ним 1935 року на річці Напо, коли йшов в Амазонас. Після того ми не раз зустрічалися з ним, але тепер в Амбато я не зразу впізнав його. Раніше він завжди ходив поголений, а зараз відпустив довгу кошлату бороду, яка вилискувала білим, сивим, жовтим і рудим. А прикрасив він себе так на старість тому, що його вкусила отруйна гадюка в праву руку, і він зовсім не міг нею орудувати. Щоправда, Браун: спробував голитися лівою рукою, але зазнав буквально кривавого фіаско. Хоч-не-хоч, а довелось йому покинути; свої джунглі і прийти в Амбато, щоб звернутися до лікаря…

Недавно я дізнався, що Браун помер. Старий мешкав сам у будиночку над річкою Напо. Якось він важко захворів, а тут почалася повінь, річка обернулась на брудну лавину води, і перебратися на другий берег, у селище Напо, було неможливо. Так смерть забрала Кенгуру-Брауна, одного з найхоробріших і найблагородніших піонерів Орієнте.

Люди з такою вдачею, як у нього, потрібні скрізь, а їх стає дедалі менше. У всякому разі в таких країнах, як Браунова Австралія і моя Швеція, де рівень життя високий, а вимоги до людей ще вищі. Тепер рідко де знайдеш таких палких піонерів, готових на самопожертву, на риск, здатних задовольнятися найменшим, — людей із вдачею вікінгів, про яких так багато пишуть і яких, здається мені, так мало залишилось…

Однак повернемось до Андраде. Кілька днів тому пін виїхав з Кіто з основною частиною спорядження в Пільяро, звідки ми мали вирушити в похід. Там йому треба було найняти носильників. Але Андраде зіткнувся з несподіваними труднощами і повернувся сказати про них, щоб ми могли якось запобігти затримці.

Виявилось, що якийсь поліцай у Пільяро почав вимагати від Андраде документів і офіціального дозволу уряду на експедицію в Льянганаті. Андраде відповів, що така вимога безглузда, бо ніхто не може заборонити еквадорцеві подорожувати по своїй власній країні. Поліцай велів йому замовкнути і сказав, що посадить його в тюрму, а спорядження конфіскує, якщо Андраде не послухається.