— Ти хоч подякував від мого імені?

— Чесно признаюся, не довелося. Він у готель сам пакуночок привіз.

Батько взяв гімнастерку, приміряв на розмах рук і аж тепер побачив білу хустку на плечах дружини. Посміхнувся. Був задоволений такою увагою полковника. Мати теж ніби почувалася тепер інакше, вище підняла голову: хвалилася подарунком перед батьком і сином, а може, просто скористалася цією нагодою, щоб розігнати смуток. Налякала ж усіх клята температура. Ніби трохи заспокоєний, Іван Михайлович читав листа з Москви.

Так уже само собою сталося, що відразу дві гімнастерки з'явилися в їхній хаті з поверненням Павла. І мати це по-своєму витлумачила, розпитувала в сина, чому він обмундирувався. І за свої чи за казенні гроші. їй було не байдуже — продали обмундировку чи видали на казенний кошт.

Другу хусточку мати одразу поклала на доччине ліжко.

Павло старанно вмивався з дороги, чепурився біля дзеркала, морочився з бритвою, яка в дорозі затупилася. А коли зайшов у хату, то побачив, що батько й досі сидить над листом замислений. Можливо, вдруге чи втретє перечитує.

— Пише мені, сину, Улановський, що сподобався ти їм. Але не хвалить полковник ні нас з матір'ю, ні тебе, що на семирічці заспокоївся. У восьмий клас обов'язково треба йти, а ще краще в технікум. Там і спеціальність дадуть, і середню освіту. Одне слово, весь лист про тебе, Павле. Є й про Надю. Пише буцімто мені, але я так зрозумів, що прочитати і ви маєте право. Так що візьми ось листа і помізкуй читаючи. Добра тобі хоче Улановський. І такий він одвертий перед нами, сину, що навіть дивуюсь. Інший би при його становищі загордився б. У полковники з батраків вийшов. За царського режиму буржуйським синкам не кожному подібне снилося. Ще там у штабс-капітани під старість вийти, у бою заслужити чи по протекції. А щоб удовиному синові — в чини… На війні у саме пекло лізь, тоді, може, «Георгія» заробиш, личку. Та спочатку під кулеметами полеж, у штикову — першим… Ну, призначать навідником або й начальником кулемета — як пощастить цілим із бою в йти. Так і з Улановським було: сміливий, одчайдушний… В унтери вийшов.

І раптом схаменувся Іван Михайлович:

— Та що це я… Неначе мрію в начальники вибитися. І не думав про це ніколи. А за Улановського, грішним ділом, переживав. Коли висунули його в лютому тисяча дев'ятсот сімнадцятого до солдатського комітету, майже всі рядові й молодші чини за нього проголосували. Ну, а далі царя скинули. Почали солдатики експедиційного корпусу у Франції вимагати, щоб повернули швидше усіх до Росії, де спалахнула революція.

Яких тільки труднощів не пережив, яких перешкод не здолав солдатський комітет. І те, що Улановський вижив, для мене ніби сон. І з матір'ю, кажеш, його познайомився? Яка ж вона? Щасливою, видно, почуває себе. Він у Франції часто згадував її. Просив перед кожним боєм, коли що станеться з ним, додому в Росію повідомити. Дві адреси давав: одна в Одесі, друга десь на Вінниччині.

У хаті запахло борщем. Зварений ще вдосвіта, він зматерів у печі. Смачнішого за домашній Павло не їв ніде, хоч був цей пісний, заправлений тільки підсмаженою на олії цибулькою. Тільки м'яса в ньому, певно, бракує.

«Ти хочеш, Іване Михайловичу, щоб син твій був схожим у житті, поведінці на мене, щоб я в усьому став для нього взірцем? Дякую за довір'я! Вважай, що між нами віднині вступає в силу товариська угода. Не залишу Павла без уваги, допомагатиму, як зможу. Та буду одвертим до кінця — скажу: не у всьому твій друг собою задоволений. В молодості, особливо ранній, часто робив неприпустимі помилки, вибирав не ті стежки в житті. Хіба забув, друже, як по-дурному потрапив я у вир першої світової? Новобранців і таких, як ти, старослужбовців примусили воювати за царя і отечество, а я, шістнадцятилітній, утік сам на фронт. В останні роки перед війною в газетах часто згадували про те, як напав на Росію Наполеон, як великий Михайло Кутузов, та Багратіон, та інші полководці грудьми захищали Москву, як селянка із Смоленщини організувала бойову дружину, била ворога, а інша селянка, Прасковія із села Соколово, переодягнувшись у французький полковничий мундир з орденами і в касці, очолила партизанів, наводячи жах на французів.

Я тоді вчадів від грому духових оркестрів, монархічних маніфестацій, молебнів. І став солдатом. Перші бої. Великі втрати, 256-й Єлисаветградський полк мав за наказом командуючого «одірватися від ворога», але спершу йому слід було поховати понад триста п'ятдесят воїнів своїх. Копали чотири глибокі ями: на батальйoн — одну. І ще одну — п'яту, окремо для тих, хто належав до кулеметної команди. Нас із тобою в ній не було випадково.

З далеких чужих земель ті, що залишилися, поверталися додому аж у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому.

У твого Павла інший шлях. Він мріє про мирну професію робітника.

Не нав'язуй, Іване Михайловичу, Павлові вибір. Все залежить від покликання. Я ж готовий, як в цьому буде потреба, підтримати його. Обнімаю тебе, Іване, не хворій, Не гнівайся, якщо інколи затримую відповідь. Жовтень, 1935 р.».

Ще в тридцять третьому викликав сільський райком комсомольців, які мали паспорти і посвідчення про семирічну освіту. У кабінеті першого секретаря — мандатна комісія, у ній кілька військових з голубими петлицями. Запитання короткі — про соціальне походження. До Павла ніяких претензій. Потім — медичний відбір. Скрізь лікарі. Вперше в житті роздягається сором'язливо. Оглядають, обмацують, слухають серце. Присідає багато разів, лікар підраховує пульс. В іншому кабінеті цікавляться очима, вухами. Чути — похвалюють. «Село завжди дає нам здорове поповнення, — зауважує сивуватий, у білому халаті поверх військової форми. — Я б взагалі посилав молодиків років за два-три до призову попрацювати в селі. Фізичне загартування м'язів — раз, свіже повітря — два, вітамінна їжа, молочко — все на користь. Шкода, що не скрізь є семирічки…»

Повезли їхню групу в спеціальний пункт, випробували за окремою програмою. Покрутили його добре на гойдалці, схожій на карусель, і пішла голова кругом. Не витримав іспиту. Ще молодий дуже, незміцнілий.

— Здоров'ячко у тебе — слава богу, — сказали в комісії.— А от вестибулярний апарат підвів. Так що служити будеш, як прийде час, у наземних військах. Всяка служба почесна.

Всіх, як і його, відпустили додому. По очах тоді зрозумів батько, що у Павла якась неприємність. Довелойого син — і щоб не пройшов медичної комісії. Що він — немічним народився? Нездатний свій перший обов'язок перед Батьківщиною виконувати? Зате мати розрадила: «Він ще не виріс до дійсної служби, в солдатах не побував, а вони прицілюються літати! Це ж тобі, Павлушо, тільки дев’ятнадцять. По закону беруть у двадцять один. Хіба, може, тому, що комсомолець? Вийдуть роки, тоді — будь ласка. Де ти нужніший будеш, туди й пошлють. Так-то…»

Так Павло і вирішив. Ще рік походить в робітниках. А за цей час підтягнеться до вступу на робітничий факультет. Матиме гарантію. Адже після двох років служби іти вчитися — зелена тобі вулиця. Не біда. Він від. разу стане студентом вищого учбового закладу.

Почув, як клацнула клямка на хвіртці. І побачив спершу Надію, а потім і Миколу Лісового. Сестра притримала хвіртку, ненароком бацнула хлопця по лобі, а він усміхається… У Миколи на плечі чималий оклунок видно.

— О, Павлуша повернувся! — скрикнула радісно.

Павло невиразно махнув рукою і, не промовивши й слова, зайшов до хати.

Мати озивається до сина лагідно, приховуючи затаєну тривогу:

— Ти, мабуть, Павле, купатися будеш? Пилюки набрався по самі вуха. А я води нагріла. Там он Лісовий Коля прийшов. Це він Наді соняшникове насіння допоміг принести. Дали натурою в колгоспі.

«Ех, мамо, мамо… Нічого ви не знаєте і знати не хочете», — не сказав, а тільки подумав Павло.

На столику в його колишній кімнаті побачив термометр у паперовому футлярчику і листок з батьковою температурою. Сьогодні четвертий день, як міряють. Уранці, ввечері. Почали з тридцяти семи градусів, а далі — то по одній десятій, то по дві підвищується. Нині вранці — тридцять сім і шість. Навчена бідою мати завела температурний лист. Знала вже, що хвороба сама не пройде і що таблетки від кашлю чи нежитю не допоможуть. Та невже знову знадобиться хірургічний ніж? Різати ж нема чого, де не доторкнись — суцільна рана.