Векшин сів, даючи зрозуміти, що офіційна частина їхньої зустрічі скінчилася, усім можна почуватися вільніше. Павло теж сів. Фотограф заходив то з того, то з того боку — старався… Павло, як йому здалося, в об'єктив і разу не потрапляв, думав, на фото буде лише спина.

— Я нещодавно й у вас був, товариші,— продовжував розмову Векшин. — Ваш колектив — молодий і здоровий. У першій п'ятирічці він добре налагодив виробництво, у другій треба турбуватися вже й про нього.

Маленький репродуктор ніби допомагав Векшину — диктор інформував про передсвяткові московські новини: «Прибула делегація молодих антифашистів з Гамбурга… Кондитерська фабрика «Червоний Жовтень» випускає надплановий шоколад… Гості з Польщі поклали до Мавзолею Леніна живі квіти…»

Радо зустріли гостей ткачі «Трьохгорної мануфактури». На високім помості — стіл, накритий червоною скатеркою. Великі букети живих квітів, погруддя Леніна. Ідуть через увесь зал троє дівчат з баянами, ллються маршові акорди. Музика наповнила зал, здавалося, грав оркестр.

У президії — представники різних народів.

— Дорогі друзі,— чути бадьорий дівочий голос. — Від імені молоді «Трьохгорки» дозвольте привітати наших дорогих гостей — представників демократичної молоді світу. Ми разом боремося проти паліїв війни, проти фашизму. Дозвольте оголосити: до нас прибули сьогодні…

Перекладачі — студенти інституту іноземних мов — повторюють короткі виступи прибулих.

Чути вигуки:

— Рапель, туа Барбара! Туа Барбара!

Одна з дівчат коментує:

— Це вірш Луї Арагона: «Згадай, Барбара!»

Пристрасно читає француз. Чимало є таких, котрі знають цей вірш. Повторюють його по-російськи.

Цілком зрозуміло, що після такої зустрічі четверо харківських молодих робітників не в готель вернулися, а пішли на Красну площу.

В готелі, як уже смеркалося, чергова разом з ключем подала їм невеликий пакет.

— Хто з вас Чепель? Полковник приходив. Допитувався, коли обідаєте, вечеряєте — видно, дуже хотів І побачитися.

Пакет акуратно перев'язаний, під шпагатом папірець з написом: «Це, Павлушо, матері, батькові від нашої сім'ї. Щоб не забували. У пакеті є мій лист. Сьогодні вже їду «на природу». Будь щасливий, хлопче. Твій У.»

Минули ще дві доби у Москві: ЦУМ, морока з велосипедами, які Смирнов допоміг, нарешті, відправити малою швидкістю. Фотографування на спогад біля Великого театру.

Поїзд «Москва — Харків» мав одійти о дев'ятій годині двадцять хвилин вечора, але на вокзал прибули за годину раніше. Під час посадки Павла Чепеля чекав сюрприз: уздовж вагонів поважно походжав не хто інший, як Денис Лісовий. У повній формі. Двоє пасажирів з чемоданами то наздоганяли його і про щось просили, то розчаровано зупинялися. Між іншим, головний кондуктор, як дивитися зблизька, не так уже й тікав од настирних прохачів.

Квитки були в Рогова. Він підійшов першим, за ним Кубрак, Солод і останнім взявся за поручень Павло. Головний кондуктор спершу подивився на Чепеля байдуже. В його обов'язки не входило приглядатися до пасажирів. Але Лісовий на якусь мить таки затримав свій погляд на Павлові. Густі брови здивовано полізли вгору.

Прозвучало останнє попередження: проводжаючі мають вийти з вагонів.

Побіг назад перон, побігли освітлені вікна вокзалу, м'яко котилися вагони, стики рейок під колесами майже не відчувалися. Пасажири зосередилися біля вікон: у кожного своє прощання з Москвою.

— Товариші пасажири, займіть свої місця. Приготуйте квитки.

Так почалася дорога додому. І Павло признався собі, що думає зараз не про «Червону нитку», не про те, як звітуватимуть перед Тюриною, а про інше — про Гуляйгору.

Двері, тихенько повискуючи, поповзли, у них — червоне, пітне, таке знайоме й відлюдкувате обличчя. Очi обмацують пасажирів, зупиняються на Павлові.

— Чепель?! Яким побитом? І чому в такій обмундировці?

«Впізнав-таки!»

— Наше вам шанування, Денисе Оникійовичу. Ми у Москві за дорученням фабричного комітету.

— Бачу, що не за витрішками приїхали. Таку форму ні з сього ні з того не видадуть. Та ще з реміняччям. Мабуть, і нагани видадуть?

Рогов відчув, що між цими гуляйгірцями-земляками особливі взаємини. Тому й собі озвався:

— Не видадуть, а вже видали. Зареєструємо в Харкові, і можна буде носити в кобурі.

— Так, так. Завербували вас. А що? Хлопці ви надійні. А службова форма, я тобі скажу, Чепель, надає солідності й таким.

Лісовий грюкнув дверима, повагом вийшов з купе.

Хлопці влаштувалися на своїх місцях. Рогов добровільно вибрав другий поверх, навпроти нього — Солод. Іван Кубрак, дізнавшись, що є і вагон-буфет, подався за крем-содою. Любив будь-яку солодку воду, пив з пляшки. Пішов і десь засів. Рогов висловив припущення: можливо, загуляв хлопець — у буфеті не тільки безалкогольні напої.

Але нарешті той повернувся. Приніс фруктовий напій. Іронічно поглядав на Павла.

— Ну й землячок у тебе, товаришу старшой. Інтересант. У його розпорядженні — службове купе, от він, уздрівши мене, і покликав до себе. Чуєш, Павле, щось він до тебе має. Допрос мені вчинив. І все — про тебе.

— Що йому треба було?

— Мабуть, краще за мене знаєш. Твоя особа головного кондуктора зацікавила. У нього дочка на виданні є, не інакше.

— То що з того?

— Ніби заради неї до тебе прицінювався. І до нас… Не випадково, мовляв, вас обмундирували. І чому це Павла Чепеля начальником настановили, а не когось іншого. Запропонував головний кондуктор пивця — хотів розшевелити мене.

— Ну, а ти, звичайно, не відмовився?

— А чого ж? Скільки можна дотримуватися сухого закону? Видудлили пляшку на двох. Тоді — ще одну. Земляк твій, Павле, і признається. Я, каже, Павла Чепеля давно знаю і поважаю. Його трохи підучити — і ким завгодно буде. З бідняків, а це ж надійний козир Не треба в анкеті пояснювати. Тобі всюди зелений вогник… Одне слово, Павле, стережися. Підпутають тебе, оженять — і не отямишся.

— Базікало ти, Іване. На копійку пива випив, а верзеш чорті-що. Де й досвіду набрався?

Іван спохопився — не чекав такої реакції.

— Мовчу. Вже й пожартувати не можна. А як серйозно, то чорта пухлого він тебе підпутає. У таких кондукторів дочки завжди міщанки. Розбещує батечко з дитячих літ.

«Ось який він, цей тихоня Кубрак. Вкусить і меду дасть», — подумалося Павлові. Та прикрості від слів Івана не відчув. Його навіть потішило, що Кубрак запідозрив Дениса Лісового в тому, чого не могло бути.

За вікном миготіли далекі вогні, часом виникали заграви: вгадувалися населені пункти, підприємства. Зустрічний пасажирський пролетів з освітленими вікнами, І знову непроглядна ніч. Погойдування вагона, таємничі перестуки на колії, брязкіт.

Незабаром хлопці поснули. Тільки Павло залишився наодинці з думками.

…На високих кручах — силуети монастирської церкви, звивиста кам'яна стіна під зеленим козирком з бляхи. Вперше побачив Гуляйгору, як було йому сім років. Підводою їхали через невеликі села. Він дрімав. Каштанової масті конячка тюпала собі тихо, не поспішала, ніхто її не підганяв. На вулицях — ніякого руху, хіба що десь з-під воріт висуне голову пес, гавкне по-доброму, наче вітається з незнайомими.

Ще не знав Павло, що саме в Гуляйгорі їм доведеться жити. На Поділлі, звідки прибула родина Чепелів на Харківщину, — безхліб'я, злидні; так буде, певно, і тут, бо нічого ж, власне, батькові не обіцяли, тільки й того, що родичі проживають. А батькові сутужно хліб заробляти — інвалід. Таким з війни повернувся. Мати ж і з того радіє, вже не зітхає так часто над дітьми, не назива їх сиротами. Чого ж плакати, як хазяїн з ними.

Нелегко було їм на новому місці. З інвалідського пайка не проживеш, грошової допомоги — кіт наплакав. І звідки візьметься вона, та допомога, коли довкола самі інваліди. Нічого не виробляють ні собі, ні державі, а їсти кожному дай, одежину, взуття дай, махорку — і ту дай. Утриманці держави. А село примонастирське живе із землі. Ще — з базарчика мізерного, а зимою — надбаним у льосі: капустою квашеною, огірками, бурячками для борщу. У кого корова, той ситий. Щодня свіжа копійка за молоко, сир, колотуху. Із першого ж дня, як поселилися в казенній, колишній монастирській, келії, почали про власний курінь мріяти. І щоб землі клапоть. Нехай на краю села. У батька ноги нема, а дві руки, слава богу, є, та й Павло помалу може у землі порпатися, допомагати. Не на цей, то хоч на той рік щось обіцяють, а то ні селяни вони, ні городяни.