— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.

Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.

— Познайомся, це Джейсон, а це Джемма. Вони летять до Аліканте.

— Сподіваюся, що летимо, — відгукнулася мати стомленим голосом.

Пристрій тихо пискнув, визначивши рівень глюкози у крові жінки.

— Ці люди чекають тут із другої, — пояснила Беатріс. — Вони виснажені до краю.

— Щоб я ще колись... — пробурмотіла жінка, шукаючи у своїй подорожній валізці ін’єкцію інсуліну. — А бодай мені! Вони беруть твої гроші, а потім їм на все начхати.

— Джоанно, це мій чоловік, Пітер. Пітере, це Джоанна.

Жінка кивнула, вітаючись, але, занадто поглинута своїми негараздами, вона не була спроможна розмовляти ні про що інше.

— У рекламній брошурі все виглядає дешевше від дірки з бублика, — гірко зауважила вона, — але доводиться доплачувати своїми нервами.

— О, Джоанно, не треба так! — заходилася розраджувати її Беатріс. — Ви чудово відпочинете. Нічого страшного насправді ж не сталося. Подумайте лишень: якби за розкладом літак відлітав на вісім годин пізніше, ви робили б те саме, що й зараз — чекали, лишень удома.

— Оцим двом час бути в ліжку, — пробурчала жінка, оголюючи складку шкіри на животі й устромлюючи в неї голку.

Джейсон і Джемма, запалившись праведною образою на твердження, що, виявляється, уся біда в тому, що вони недоспали, а не в тому, що їм не приділяють належної уваги, вже, здавалося, ладні були видати нову порцію гнівної істерики. Беатріс знову опустилася навкарачки.

— По-моєму, я загубила свої ноги, — сказала вона, короткозоро вглядаючись у підлогу. — Куди ж вони поділися?

— Осьо вони! — закричав маленький Джейсон, коли вона обернулася до нього спиною.

— Де вони? Де? — завертілася Беа на місці.

— Дякувати Богу, — сказала Джоанна, — іде Фредді з їжею.

До них, вайлувато переступаючи, наближався заклопотаного вигляду чоловік без підборіддя, у вітрівці кольору вівсянки. У кожній руці він стискав по кілька паперових пакетів.

— Найбільше у світі шахрайство! — виголосив він. — Тебе змушують стояти зі своїми нещасними талонами по два фунти чи щось таке. Як у черзі по допомогу безробітним. Кажу вам, якщо за наступні півгодини ці бісові негідники не...

— Фредді, — безжурним голосом промовила Беатріс, — це мій чоловік, Пітер.

Він поклав свої пакунки й потис Пітерові руку.

— Ваша дружина, Пітере, — справжній ангел. Вона завжди так жалує безпритульних і бездоглядних?

— Ми... ми обоє вважаємо, що варто бути приязними, — відповів Пітер. — Це не коштує нічого, а натомість робить життя значно цікавішим.

— А коли ми побачимо море? — запитала Джемма й позіхнула.

— Завтра, коли ти прокинешся, — відказала їй мати.

— А ця мила пані буде там?

— Ні, вона летить до Америки.

Беатріс жестом підохотила дівчинку сісти їй на коліна. Хлопченя уже спало, розтягнувшись на брезентовому наплічнику, напханому так, що аж тріщав по швах.

— Ви трішки переплутали, — мовила Беатріс. — Летить мій чоловік, а не я.

— А ви лишаєтеся вдома з дітьми, еге ж?

— У нас немає дітей, — відказала. — Поки що.

— Зробіть собі послугу, — зітхнув чоловік. — Не треба. Живіть без цього.

— О, ви ж не думаєте так насправді, — заперечила Беатріс, а Пітер, побачивши, що чоловік ладен бовкнути у відповідь щось грубе й різке, додав: — Певно, що ні!

І розмова тривала далі. Досконало поєднані спільною метою, Пітер і Беатріс вхопили ритм. Вони вже робили це сотні разів. Бесіда, щира, невимушена бесіда, яка, втім, може стати чимось значно важливішим, якщо виникне слушна мить, щоб згадати про Ісуса. Така мить може трапитися, а може й ні. Можливо, вони просто скажуть на прощання: «Нехай благословить вас Господь!» — та й годі. Не кожна зустріч здатна призвести до перемін. Деякі розмови — це просто дружній обмін повітрям.

Чоловік і жінка, залучені до такого обміну, мимоволі розслабилися. За кілька хвилин вони вже навіть сміялися. Подружжя було з Мертона. Дружина страждала від діабету, а чоловік від депресії, працювали обоє в супермаркеті комп’ютерної техніки і збирали гроші на цю відпустку протягом усього року. Вони не були ні яскравими особистостями, ні захопливими співрозмовниками. Жінка неприємно пирхала, а від чоловіка жахливо тхнуло мускусним лосьйоном після гоління. Вони були люди, цінні в очах Божих.

— На мій літак ось-ось розпочнеться посадка, — врешті мусив сказати Пітер.

Беатріс досі сиділа на підлозі, голівка дівчинки ніжилася в неї на колінах. Її очі потьмяніли від сліз.

— Якщо я піду з тобою аж до контролю, — сказала вона, — і триматиму тебе доти, доки тобі треба буде його проходити, я не зможу, їй-богу, не зможу себе опанувати. Я не витримаю, я влаштую сцену. Тож поцілуймося на прощання тут.

Пітер відчув, як серце його немов розітнули надвоє. Те, що в молитовні здавалося великою пригодою, тепер вимагало від нього жертви, позбавляючи коханої дружини. Він учепився за слова апостола: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу. Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав»[2].

Він нахилився, і Беатріс нашвидку недбало поцілувала його в губи, обхопивши під час цього рукою його потилицю. Приголомшений, він випростався. Уся ця сцена зі сторонніми чоловіком і жінкою — вона її спланувала, тепер Пітер бачив це.

— Я писатиму, — пообіцяв він.

Беатріс кивнула, і від цього поруху сльози злетіли їй на щоки.

Пітер хапливо попрямував до виходу на посадку. Сорок хвилин по тому він уже був у небі.

2

Більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше

Аміківський водій повернувся від заправки з пляшкою фруктового напою й неприродно жовтим, без жодної цятки, бананом. Засліплений сонцем, він перебіг очима по майданчику, шукаючи свої заправлений лімузин і коштовний іноземний вантаж. Вантажем був Пітер, який, поки в машину заливали пальне, вирішив розім’яти ноги й спробувати востаннє зателефонувати додому.

— Пробачте, — сказав Пітер, — чи не могли б ви мені допомогти з цим телефоном?

Водій, схоже, розгубився, почувши прохання, і струсонув обома руками, щоб показати, що ті не порожні. У темно-синьому костюмі, із краваткою, він був затепло вдягнений для спекотної Флориди, а крім того, досі дещо напружений через затримку літака. Здавалося, він вважав, що це Пітер особисто винен в атмосферній турбулентності над Північною Атлантикою.

— А в чому проблема? — запитав водій, влаштовуючи пляшку й банан на розпеченому сонцем даху лімузина.

— Мабуть, ні в чому, — зізнався Пітер, скоса поглядаючи на пристрій, що лежав у нього на долоні. — Напевно, я просто не знаю, як ним користуватися.

Це була правда. Він не був на ти з технікою й користувався телефоном тільки тоді, коли обставини змушували його до цього. Решту часу прилад дрімав у кишені його одягу, доки не ставав застарілим. Приблизно щороку Беатріс повідомляла чоловікові його або її новий номер, коли чергова телефонна компанія розчаровувала чи зазнавала краху. Цими днями компанії зазнавали краху тривожно часто. Беа стежила за такими речами, Пітер — ні. Він знав лише, що запам’ятати щороку два нових телефонних номери для нього було нелегко, хоча й міг тримати в пам’яті довжелезні уривки зі Святого Письма. Техніка бентежила його: якщо він натискав на кнопку «телефонувати» — як щойно зробив у Флориді, цьому яскравому проміжному пункті своєї подорожі, — а нічого не відбувалося, то він навіть уявити не міг, що ж робити далі.

Водієві кортіло щонайшвидше вирушити далі: попереду ще була довга дорога. Відкусивши банан, він узяв у Пітера телефон і підозріливо оглянув його.

— А карточка, той-во... підходить? — пробурмотів він із повним ротом. — Щоб телефонувати ...е-е... до Англії?

— Гадаю, що так, — відказав Пітер. — Мала би підходити.

Водій повернув телефон, ухиляючись від допомоги: